5. Останнє ура.

6. Сигнали димом в ураган (звучить класно, але насправді сюди не дуже підходить — як приший кобилі хвіст).

7. Мухи на кав’ярі (аналогічно).

Учора ми з Грітьє вечеряли у «Сторк» — крутому рибному ресторані на березі Ей. Я ніяк не звикну, що старі фабричні будівлі використовують під заклади харчування, але їжа була смачною, а люди — приязними.

Туди ми поїхали мікроавтобусом, а назад верталися на таксі. Грітьє наполягала, щоб самій все оплатити.

«Мені лишилося спустити ще тисячу євро до того, як я більше не буду в курсі, для чого взагалі потрібні ці папірці».

Лише за пару місяців Грітьє стала значно відкритішою та рішучішою. Так ніби Альцгеймер звільнив її. Вона сподівається, що зможе навесні поїхати з нами у винну поїздку, але щоб при цьому не бути скіпкою в дупі. На перший погляд здається, що вона все тримає під контролем, але якщо придивитися пильніше, то можна помітити значне погіршення. Наприклад, їй було важко знайти дорогу від туалету до нашого столика. Та й коли прибуло таксі, вона намагалася сісти на водійське місце — водій саме курив на узбіччі. Чоловік подумав, що вона з нього приколюється.

Середа, 11 грудня

Еф’є повільно згасає. Вона все більше й більше втрачає у вазі й майже весь день спить. Лише зрідка прокидається. Я й досі читаю їй та даю послухати музику, але її схвальні кивки стають чимраз слабшими. Схоже, вона повільно вмирає.

Я сиджу поруч із нею і тримаю за руку. Інколи легенько погладжую по стареньких щоках. Дуже зрідка вона дивиться на мене так, ніби впізнає.

Лікар каже, що так може тривати тиждень чи місяць або навіть два місяці.

Як вияв протесту я поставив у кімнаті новорічну ялинку, а це тут не за правилами. Навіть попри те, що моя ялинка була лише п’ятдесят сантиметрів заввишки, і то разом з янголом на верхівці, — це заборонено: ризик пожежі. Я крадькома привіз її скутером у мішку для сміття.

От цікаво, чи на мене хтось настучить, а якщо так, то хто.

Четвер, 12 грудня

Уранці пані Тен звернулася до мене у Відпочинковій кімнаті.

«Це добрі пігулки?» — запитала вона, розмахуючи перед моїм лицем маленькою пляшечкою. Я сказав, що мені прикро, та я не можу відрізнити одних пігулок від інших.

«Я теж, — відповіла вона, — але інші мої пігулки скінчилися, а ці того самого кольору».

Я покликав медсестру, чим мов ножем у серце зобидив пані Тан.

Аби запобігти сваркам, пожильцям розіслали тижневу телепрограму з розкладом, якого дня який канал транслюватимуть. Футбол отримав першенство над іншими програмами. Коли грають національна збірна чи «Аякс», можете сто пудів знайти перед телеящиком велику групу фанів. І це не обов’язково будуть лише футбольні фанати: є люди, котрі втуплюються в ящик незалежно від того, що транслюють, і їм абсолютно паралельно до самої гри.

От, наприклад, пані Слейс, яка вставляє свої п’ять копійок лише тоді, коли гравці спльовують на землю.

«Чому вони так багато плюються?» — роздратовано коментує вона щоразу.

«Та де, менше, ніж тут за більярдом», — відповідає Еферт.

П’ятниця, 13 грудня

П’ятниця 13-те — гарний день, аби придбати лотерейний квиток. Завжди варто на щось сподіватися. Якщо я зірву джек-пот, то куплю для себе і своїх друзів маленький гарненький притулок. Там не буде директорки, портьє чи правління директорів. Ні менеджера з персоналу, бухгалтера чи голови домоуправління. Ані правил, інструкцій чи заборон. Це заощадить купу грошей та чимало лексичних одиниць. Там вистачить місця для здорового глузду, приязних працівників і хорошого кухаря, який завжди буде на зв’язку — на той випадок, якщо нам раптом буде ліньки готувати власними руцями на суперсько обладнаній кухні. Будинок із просторими, світлими кімнатами, де можна тримати кота, собаку чи різдвяну ялинку, — все, чого душа забажає.

Невже це так просто?

Продовжуй мріяти, Хендріку.

Сьогодні я отримав експрес-поштою лист з «оригіналами документів, яких не можна передавати» та захищений конверт для готівки з чеком на 7450 євро із вкладеним замовленням на капсули з папаї.

Субота, 14 грудня

Усі рибки в акваріумі на четвертому поверсі поздихали. Цього разу не було ані сліду сумнозвісних крихт. Я зайшов до Еферта, аби впевнитися, чи це бува не він наробив шкоди, наприклад, не налив туди якогось засобу для чищення абощо, але він заприсягся, що ні сном ні духом про це не відає.

Можливо, то просто якась смертоносна епідемія серед рибок, хоча ніхто цьому не вірить, зважаючи на два попередні геноциди.

Нам повідомили, що «керівництво проведе детальне розслідування» і що «вони чекають на висновок ветеринара». Гадаю, що змусити задихнутися неон-тетру легше на словах, ніж на ділі.

Цього разу поліції не вплутували. А це означає, що директорка вчиться на своїх помилках.

Я знайшов запрошення, яке підсунули мені під двері. Йшлося про різдвяну вечерю в Еферта, яку організовують Ріа та Антуан. Кличуть увесь наш клуб, мінус Еф’є. І хоча в Ефертовій маленькій квартирці товктиметься ціла банда, і Мо доведеться випровадити надвір, аби його гази не псували нам апетиту, та це те, на що варто з нетерпінням очікувати. Помешкання Еферта обрали тому, що це житло готельного типу, де дозволено готувати. Бенкет заплановано на Різдво, й він не випадково збігається з традиційною різдвяною вечерею в нашому притулку. Це дає нам чудову відмазку не приходити.

Неділя, 15 грудня

Наше пропоноване відмазування від офіційної різдвяної вечері зустріли в штики. Минулого вечора, коли ми вже наминали десерти, до нас особисто вийшов кухар, аби поцікавитися, чи це його страви для нас не задосить смачні, чи в чому справа. Я був у шоці.

— Ви про що?

— Ну, ви не захотіли приєднуватися до нас на вечерю.

— У нас вечеря en petit comité, — сказав Антуан.

— На петіт комітей?

— Це означає «у тісному товаристві».

— А що не так з нашим товариством? — не міг не вставити свого «фе» пан Беккер.

— Нічого.

— Ну то й нехай!

Цей новачок з кухні надто близько все бере до серця. Якщо хтось залишає на тарілці більше однієї картоплини, йому, схоже, в кайф вриватися до їдальні та лаяти на чім світ стоїть негідника. Він дуже приндиться своєю професією, от тільки здатен лише готувати, а це помітний недолік для кухаря. Може, в погоні за цілковитою щирістю мені й варто було б йому це сказати, але то щось була не надто підходяща мить. Я міг запросто отримати ножа поміж ребер. І, цитуючи Карела ван гет Реве: «До смерті ненавиджу, коли мене колють». Атмосфера вже й так доволі ворожа. Люди похмуро перешіптуються про те, що з ними невесело. Не думаю, що це правильний момент лізти з порадами поглянути у дзеркало.

Понеділок, 16 грудня

Люди дивилися на мене співчутливо: о, гляньте-но, старий чолов’яга під зливою на маленькому а-ля кабріолеті. Але я повернувся в добрі старі часи. Я чекав на гарний дощ, аби випробувати новий прибамбас від зливи. Це пристосування не водонепроникне, як було обіцяно на упаковці, — протікає трохи по швах. Але гарне, що й казати, тому не скигли і стеж за дорогою.

Десь через годину я заїхав до фойє, змоклий до нитки. Портьє здавався розлюченим через сліди бруду, адже це він мав стежити за чистотою у вестибюлі. Я ще раз надзвичайно приязно кивнув йому.

За такої погоди не варто забувати зарядити батарею перед тим, як їхати. Якщо дорогою закінчиться енергія і ніхто вчасно не з’явиться на порятунок — смерть від переохолодження гарантована. Недільного грудневого дня чимало районів у північному Амстердамі повністю безлюдні. А якщо хтось і проходитиме повз, то ще питання, чи зупиниться він біля стариганя на мобільному скутері, який відчайдушно сигналитиме, чи лиш приязно помахає і продовжить свій шлях. Я завжди беру мобілку, так, про всяк випадок. Не знаю, чи підходять батарейки АА до таких залізних конячок, як у мене.