Після водних процедур на скутері я зайшов до Еферта на склянку бренді. Їх знадобилося аж три. Потім ми замовили піцу. Піца quattro stagioni надто довго пролежала в картонній коробці, навіть Мо було важко її пережувати.

Доплентавшись до своєї кімнати, я лиш спромігся миттю захропіти перед телевізором.

Вівторок, 17 грудня

«Ви можете більше не читати їй. Не думаю, що пані Бранд ще вас чує».

Еф’є дуже рідко розплющувала очі й заледве на щось реагувала, тож, мабуть, медсестра мала рацію. Але десь всередині, гадаю, вона могла відчувати якусь туманну розраду в голосі біля свого ліжка. І доки я сиджу там двічі на день, то можу читати їй хорошу книгу чи дати послухати якісну музику. Якщо це не вспокоює її, то хоча б на трохи втішає мене. Не можна читати уголос та хвилюватися водночас.

Я також почав читати нову книжку «Гроші, або Життя». Вона про п’ятьох пожильців притулку, які вирішили пограбувати банк. Мені здалося, що це гарна книга з упізнаваними прототипами.

Старигані у моді. Принаймні таке виникає враження, адже фільмів, книг, документалістики та газетних статей про старих хоч греблю гати.

Ми не помічаємо, щоби та додаткова увага хоч якось впливала на наше щоденне життя-буття, якраз навпаки — для нас менше грошей та менше турботи, ніж кілька років тому.

Наступне покоління пенсіонерів починає нервувати, бо зараз вже видно як на долоні їхніх батьків і матерів, котрі стають самотніми та ізольованими, а то й стоять уже одною ногою в могилі. Нинішні заможні та впливові шістдесятирічні точно не бачать себе у такому місці, як це.

Середа, 18 грудня

Пан Тольхейзен скористався мікроавтобусом, аби провідати свого сина у Ґузенвальді. Для людини, якій дев’яносто три, це досить-таки важко. Дорогою назад замислений водій допоміг йому залізти в автобус. Він всівся десь позаду, бо на передні сидіння вже були зайняті шістьма пенсіонерами.

То був довгий маршрут, через Бейльмер та Південний Амстердам, і пан Тольхейзен закуняв, бо водій встановив опалювання на 23 градуси, щоб не померзли старі кістки.

Прокинувшись, він зісковзнув зі свого сидіння. Йому пішло трохи часу на те, аби усвідомити, де він. Було тихо й темно. Двигун не працював, він був один як палець. Мікроавтобус стояв припаркований у тихому місці у Коґ ан де Зані, двері, ясне діло, — замкнені.

Тольхейзену знадобилося півгодини, аби привернути увагу перехожого, а тоді ще п’ятнадцять хвилин на те, щоб прибула поліція. За тридцять секунд двері виламали.

Аби знайти водія, пішло двадцять хвилин. Він прибіг у домашніх капцях, дуже засмучений. Дорогою додому чоловік раз у раз повторював, як йому прикро.

«Мені стало його шкода», — сказав Тольхейзен, який ніколи не був у центрі такої уваги.

Четвер, 19 грудня

Пані Трок («Я така чютова грамутійка») надумала взяти участь у національному телеконкурсі правопису «Великий диктант із голландської мови». Вона припустилася тридцяти семи помилок. І це лише в першому реченні. Потім їй терміново знадобилося до вбиральні. Вона вже хотіла було прихопити свій аркушик, але Греме зупинив її. «Я притримаю його тут для тебе, якщо бажаєш». Інші четверо учасників зійшли з дистанції після першого ж перечитування.

Сам я побоявся спробувати.

Представник «Connexxion» телефоном повідомив панові Тольхейзену, що водія, який залишив його в автобусі, відразу ж звільнили.

Тольхейзен взяв усю провину на себе — це ж він зник з поля зору, а потім заснув. Сказав, що хоче перекинутися слівцем з водієм, але у «Connexxion» відмовилися дати його номер.

«Він був таким милим хлопцем. Просто наплутав із підрахунками — хіба ж це причина когось звільняти?»

Зрештою, він таки спромігся десь відкопати телефон того хлопаки й зателефонував йому, аби сказати, що готовий під присягою заявити, що сховався навмисно.

«Люди завжди готові робити передчасні висновки, навіть тоді, коли це просто нещасливий збіг обставин».

Знімаю капелюха перед Тольхейзеном.

П’ятниця, 20 грудня

Еф’є повільно, тихо відходить. Вона більше не розплющує очей. І єдиною ознакою її життя є те, що вона ще дихає. Я більше їй не читаю. Навідуюся щодня, аби привітатися та потримати за руку.

Для нас лишилося так мало часу.

Мені не вистачає духу сказати їй, як вона зводила мене з розуму.

Субота, 21 грудня

«Якщо тут є противники діареї, то це я, — сказав пан Беккер. — У мене закрепи як мінімум тричі на тиждень. Але підтримка мені точно не потрібна».

Дехто з пожильців вважає, що тижнева кампанія по радіо проти дитячої діареї у світі була чистісінькою фігнею.

«Чому не можна просто надіслати туди кілька вантажівок з імодіумом? Це ж не коштуватиме мільйона, правда?» — висловила думку пані Пот, яка щорічно витрачала на свої пігулки щонайменше тисячу євро.

Сьогодні я провідав Грітьє. У неї в кімнаті гарна шопка на столі, та я був у шоці, коли побачив маленького Ісусика, вкритого мухами.

«Так, я теж помітила», — сказала вона.

Слід із дрозофілок вів до двох зогнилих бананів, схованих за яслами.

«О, а я їх скрізь шукаю».

Вона витратила кілька днів на те, аби знайти банани, бо викреслила їх зі свого списку покупок, та вже втратила надію знайти їх до того, як вони зіпсуються. Ми гарно з цього посміялися, а тоді вона все поприбирала. На щастя, мушкара зникне сама собою. Тепер Ісусик знає, як то воно бути бідолашним африканським немовлям.

Грітьє поволі, хоч майже непомітно гіршає. Але, за її словами, «кожний гарний день — це ще один день».

Неділя, 22 грудня

Приготування до різдвяної вечері «Старих, але ще не мертвих» у повному розпалі. У день подарунків ми приєдналися до інших пожильців у їдальні. Хоча і тут не обійшлося без фокусів.

— Тож я припустив, що ви не прийдете і на день подарунків, — сказав кухар, розмахуючи формуляром із планом харчування, який я заповнив.

— А на основі чого оте «тож»? — запитав я.

Йому знадобився якийсь час, аби це обмізкувати.

— Що ви маєте на увазі?

— Ну, ви сказали «тож» ви не прийдете і на день подарунків теж.

— А, це…

— Так, і що?

Він був геть спантеличений.

— То… виходить, що ви прийдете?

Як секретар, зобов’язаний переписувати різдвяне меню, лише я один знаю, що ми будемо їсти.

З нетерпінням чекаю своєї першої фаршированої індички. Ця різдвяна страва завжди фігурує у фільмах та книжках, але я ніколи не бачив, щоб таку гігантську птицю і справді ставили на стіл. Маючи за шефів Ріа та Антуана, можна бути впевненими, що індичка не помре намарно.

Я також відігнав від себе спомин про фондю. Ще кілька років тому це було точно старомодним, та останні тижні полички в супермаркетах аж прогинаються під вагою упаковок із м’ясними напівфабрикатами для фондю (хіба воно не зіпсується?).

Кілька років тому ми частувалися fondue bourguignon. Збитки: кілька опіків першого та другого ступенів, море суконь та костюмів у хімчистках, одна підпалена перука, обвуглене м’ясо та двоє членів персоналу, які врешті оскаженіли. Оце так веселуха!

Понеділок, 23 грудня

Це, мабуть, справжній талант: наша найогрядніша мешканка, котра обожнювала попоїсти — ні, по-дурному напхатися, — щойно відкинула копита, за два дні до найвищого кулінарного шедевру року. Вона важила 160 кілограмів — трішечки забагато, як для її зросту (1,45 м), вам не здається? Вона не могла нічого вдіяти, бо мала синдром Прадера-Віллі. Проте їй вдалося прожити несподівано довго — сімдесят вісім. Упродовж майже десяти років, постійно сидячи в своєму індивідуальному візку, вона займалася лише одним — обжиранням. Якщо це не враховувати, у ній було дуже мало людського. Вона не мала друзів. Мабуть, для працівників, котрі за нею доглядали, утримати у відносній чистоті таку важезну жирну тушу, з усіма її складками і борознами, була ще та пекельна робота. Трунарю доведеться виготовляти домовину на індивідуальне замовлення. Гадаю, у формі куба.