— Вона мені подобається, — сказала Лідія. — Дякую, татку.

Джеймс не міг не помітити, що її голос звучить неприродно, але відмахнувся від такої думки. Звісно, донька роздратована, подумав він, роздратована цим непотрібним подарунком. У Лідії вже безліч друзів; вона майже щовечора розмовляла із кимось по телефону після того, як закінчувала всі свої домашні завдання. Як нерозумно було дарувати їй цю книгу. Він подумки записав собі, що наступного разу треба купити щось краще.

Насправді було так: у тринадцять років на вимогу батька Лідія зателефонувала Пем Сондерс. Навіть не знала її номера, тож довелося шукати в телефонній книзі, яка лежала в неї на колінах, поки вона крутила телефонний диск. Окрім апарата в кухні й у батьковому кабінеті, телефон у будинку стояв на сходовому майданчику — на маленьке сидіння біля вікна мама поклала кілька декоративних подушок і поряд поставила африканську фіалку, що вже в’янула. Підслухати розмову міг будь-хто, якби спускався сходами. Лідія дочекалася, поки батько дійде до вітальні, перш ніж набрала останню цифру.

— Пем? — сказала вона. — Це Лідія.

Пауза. Вона майже чула, як Пем морщить чоло.

— Лідія?

— Лідія Лі. Зі школи.

— Оу. — Знову пауза. — Привіт.

Лідія накрутила на палець телефонний шнур, намагаючись придумати, що б таке сказати.

— То... Що ти думаєш про сьогоднішній тест із географії?

— Гадаю, він був нормальний. — Пем на тому кінці луснула булькою з жуйки — тихеньке «тск» у слухавці. — Ненавиджу школу.

— Я теж, — відповіла Лідія. Уперше зрозуміла, що сказала правду, і те, що вона це нарешті вимовила, її збадьорило. — Слухай, а хочеш покататися на роликах у суботу? Хочеш парі, що мій тато відвезе нас? — Вона виразно уявила картинку: вони з Пем гасають катком, ролики аж висвистують під ногами, у дівчат паморочиться в голові й вони хихотять від задоволення. За ними з трибуни спостерігає батько — він так радітиме.

— У суботу? — Напружена, тривожна мовчанка. — О, вибач, я не можу. Може, іншим разом? — ці слова вже на тлі чийогось бурмотіння. — Слухай, уже маю йти. Сестрі потрібен телефон. Бувай, Лідіє. — І клацання слухавки, яку поклали на важіль.

Приголомшена тим, як швидко Пем від’єдналася, Лідія досі тримала слухавку біля вуха, коли внизу біля сходів з’явився батько. Побачив, що донька розмовляє по телефону, і його обличчя посвітлішало, ніби після сильного вітру розійшлися хмари. Вона побачила його таким, яким він був у молоді літа, задовго до її народження: сповненим хлоп’ячих надій, коли віра у власні необмежені можливості перетворює очі на зірки. Він посміхнувся їй і підкреслено тихо, навшпиньки пішов до вітальні.

Лідія, яка досі притискала до щоки слухавку, ледь могла повірити, що так легко може викликати в батька настільки яскравий вияв радості. На той час це здавалося такою дрібницею. Вона пригадала це наступного разу, коли підняла слухавку й піднесла її до вуха з бурмотінням: «М-м-гм-м, м-м-гм — вона це зробила?» — й тримала так, поки батько не пройшов коридором, зупинився внизу, посміхнувся та рушив далі. За деякий час вона почала вивчати дівчат, за якими спостерігала з відстані, уявляла, що говорила б, якби вони справді були її подругами.

— Шеллі, ти дивилася «Старскі та Гатч» учора ввечері? О Боже мій, Пем, можеш повірити, що нам задали есе з англійської на десять сторінок? Місіс Ґреґсон що, думає, нам більше нема чого робити? Стейсі, ти з новою зачіскою точно, як Фарра Фосетт. Якби ж я зі своїм волоссям могла таку зробити!

Деякий час це було дрібницею, гудок наспівував їй на вухо, наче добрий друг. Тепер, коли в її руках була книга, це вже більше не здавалося дрібницею.

Після сніданку Лідія сіла, схрестивши ноги, у кутку під ялинкою і знову розгорнула книгу. «Будьте добрим слухачем. Заохочуйте інших говорити про себе». Вона перегорнула кілька сторінок. «Пам’ятайте: люди, із якими ви розмовляєте, у сто разів більше цікавляться собою, своїми бажаннями та проблемами, ніж вашими».

На іншому кінці кімнати Нат зазирнув у видошукач своєї нової камери, наблизив Лідію, сфокусувався й розфокусувався на ній. Він вибачався за свій бойкот, за те, що зачинив двері в неї перед носом, коли вона хотіла одного — не залишатися на самоті. Лідія це знала, але була не в тому настрої, щоб миритися. За кілька місяців він поїде, а вона залишиться сама — завойовувати друзів, впливати на людей і робити важливі наукові відкриття. Вона опустила погляд назад у книгу, й волосся затулило їй обличчя, перш ніж Нат устиг зробити фото. «Посмішка промовляє: „Ти мені подобаєшся. Ти робиш мене щасливим. Я радий тебе бачити”. Ось чому собаки такі популярні. Вони так раді нас бачити, що ледь не вистри­бують зі своєї шкіри». Собаки, подумала Лідія. Вона спробувала уявити себе собакою, слухняним і доброзичливим золотавим ретривером із чорною посмішкою і китичками на хвості, але не здалася собі доброзичливою, породистою і вкритою золотавою шерстю. Натомість відчула себе відлюдькуватою і підоз­ріливою, як собака Вольфів, що живуть трохи далі на цій самій вулиці, — дворняжкою, готовим ворогувати із ким завгодно.

— Лідс, — покликав Нат. Він не здасться. — Лідіє. Лі-ді-є. — Крізь завісу волосся Лідія побачила об’єктив камери, що нагадував спрямований на неї гігантський мікроскоп. — Посміхнися.

«Вам не хочеться посміхатися? То й що? Примусьте себе. Поводьтеся так, ніби ви вже щасливі, й це почне робити вас щасливими».

Лідія скрутила волосся в джгут, який повільно розгортався, перекинутий через плече. Тоді вона глянула просто в чорне око фотоапарата, без посмішки, без найменшого натяку на посмішку, навіть після того, як фотоапарат клацнув.

Коли знову почалися заняття, Лідія виходила з дому й відчувала полегшення, навіть якщо першим був урок фізики. Вона поклала завалений тест — тепер із підписом матері — на стіл містера Келлі оцінкою вниз. Містер Келлі вже стояв біля дошки й малював діаграму. «Розділ 2. Електрика і магнетизм», — написав він угорі. Лідія прослизнула на своє місце й лягла щокою на парту. Хтось видряпав на ній канцелярською кнопкою: «FUCK YOU» завбільшки з 10-центову монету. Дівчина притиснула до нього палець, і коли підняла руку, слово «FUCK» відбилося на подушечці; це нагадувало шрам.

— Гарно провела канікули? — Це був Джек. Він розвалився на сусідньому сидінні, одна рука перекинута за спинку, мов за плече дівчини. Вона тоді дуже погано знала Джека, хоча він жив просто на розі, й багато років із ним не розмовляла. Його волосся потемнішало до кольору піщаного пляжу; веснянки, які вона пам’ятала з дитинства, зблякнули, але не зникли. Та Лідія знала, що Нат взагалі не любить цього хлопця, ніколи його не любив, і з однієї цієї причини вона була рада його бачити.

— Що ти тут робиш?

Джек глянув на дошку.

— Електрика і магнетизм.

Лідія почервоніла.

— Я маю на увазі, — сказала вона, — це молодший клас.

Джек дістав із наплічника кулькову ручку без ковпачка й заклав ногу на ногу.

— Міс Лі, а вам відомо, що для того, аби випуститися, потрібен бал із фізики? Я завалив другу тему минулого року, і ось я знову тут. Мій останній шанс. — Він заходився розглядати синю чорнильну пляму на підошві своєї тенісної туфлі. Лідія сіла прямо.

— Ти завалив фізику?

— Я завалив фізику, — сказав він. — П’ятдесят два відсот­ки. Гірше за «нижче середнього». Я розумію, що таку концепцію складно зрозуміти, міс Лі. Адже ви ніколи не отримували низьких балів.

Лідія заціпеніла.

— Узагалі-то, — сказала вона, — у мене самої проблеми з фізикою.

Джек не повернув голови, але вона побачила, як піднялась одна його брова. Тоді, на її подив, він перехилився через прохід і намалював на джинсовій тканині в неї на коліні крихітний нулик.

— Наш таємний членський знак, — сказав він, коли пролунав дзвінок. Його очі, темно-синьо-сірі, зустрілися з її очима. — Вітаю в клубі, міс Лі.

Того ранку Лідія весь урок торкала пальцем той крихітний нулик і кутиком ока спостерігала за Джеком. Він був сконцентрований на чомусь, чого вона не могла бачити, ігнорував монотонне бурмотіння містера Келлі, довкола нього скрипіли олівці, над його головою дзижчала флуоресцентна лампа. Великий палець барабанив по парті. «Джек Вольф хоче дружити? — дивувалася вона. — Нат його вб’є. Або мене». Та після того першого дня Джек не озвався до неї більше жодним словом. Бували дні, коли він запізнювався, потім клав голову на парту й лежав так цілий урок; інколи взагалі не приходив. Нулик відіправся. Лідія дуже низько схилялася над записами. Переписувала все, що писав на дошці містер Келлі, гортала сторінки підручника туди й назад так часто, що кутики пом’якшали та стерлися.