Потім, наприкінці січня, за обідом, її мама передала салат і страву з «Гамбурег Хелпер»[28] та глянула запитально — спершу ледь нахилила голову в один бік, потім у другий, ніби мала кролячі вуха й намагалася вловити ними певний сигнал. Нарешті вона спитала:
— Лідіє, як справи з фізикою?
— Усе гаразд. — Лідія простромила виделкою круглий, як монетка, шматочок моркви. — Краще. Уже краще.
— Наскільки краще? — У маминому голосі почулася різкіша нотка.
Лідія розжувала м’яку моркву.
— У нас ще не було тесту. Але я добре справляюся з домашньою роботою.
Це було брехнею лише наполовину.
Перший тест семестру планувався наступного тижня. А з домашнім завданням вона була в змозі впоратися, лише коли переписувала відповіді на задачі з непарними номерами з кінця підручника й шахраювала навіть із тими, які могла розв’язати.
Мати насупилася й зачерпнула трохи макаронів.
— Запитай у вчителя, чи можна тобі зробити щось додатково, — сказала вона. — Тобі не треба, щоб ця оцінка тебе потопила. З усім твоїм потенціалом...
Лідія тицьнула виделкою у шматок помідора. Лише тривога в голосі матері втримала її від крику.
— Я знаю, мамо, — сказала вона.
Глянула через стіл на Ната, сподіваючись, що він змінить тему, але Нат, заглиблений у власні думки, нічого не помітив.
— Лідіє, а як справи у Шеллі? — запитав Джеймс.
Лідія помовчала. Минулого літа батько наполіг, і вона одного разу запросила Шеллі погуляти.
Однак Шеллі, здавалося, цікавіше було фліртувати з Натом, намагатися пограти з ним у «кеча» в дворі, запитувати в нього, хто гарячіший — Лінда Картер чи Ліндсі Ваґнер. Відтоді вони не розмовляли.
— У Шеллі все добре, — сказала вона. — Вона зайнята. Вона секретар у студентській раді.
— Може, й ти туди пішла б, — сказав Джеймс і з виглядом мудреця, який виголошує крилаті слова, покрутив у повітрі виделкою. — Я певний, що вони залюбки приймуть твою допомогу. А як справи у Пем і Карен?
Лідія опустила очі в тарілку, до несмачного салату й сумного бруска яловичини та сиру поряд із ним. Востаннє вона розмовляла з Карен більше року тому, коли її батько віз їх додому з денного сеансу «Політ над гніздом зозулі». Спочатку вона пишалася тим, що цього разу її плани не були брехнею. Карен щойно переїхала до міста, і Лідія, підбадьорена присутністю новенької, запропонувала разом піти в кіно. Карен сказала: «Так, звісно, чому б і ні». Потім її батько цілу дорогу намагався показати, який він крутий:
— П’ять братів і сестер, Карен? Просто як у «Родині Брейді»!.[29] Ти дивишся цей серіал?
— Тату, — сказала Лідія. — Тату.
Але він не вгавав — запитував Карен, які з’явилися нові пісні, наспівував один-два рядки з «Ватерлоо»,[30] якій було вже два роки. Карен відповідала: «Так», «Ні» або «Не знаю» і крутила намистинку на сережці. Лідії хотілося розплавитись і всотатися в подушки сидінь якнайглибше, туди, де поролон глушить усі звуки. Вона хотіла сказати щось про фільм, але не могла нічого придумати. Усе, про що вона думала, — це порожні очі Джека Ніколсона, над яким опускалася подушка, що мала його задушити. У салоні зависла тиша, й так тривало, аж поки вони не під’їхали до будинку Карен.
Наступного понеділка за ланчем вона зупинилася біля столика Карен і спробувала посміхнутися.
— Вибач за батька, — сказала вона. — Боже, це було так незручно.
Карен відкрила йогурт і вилизала фольгу зі споду накривки.
— Нічого, — сказала вона. — Насправді дещо було дуже мило. Я маю на увазі те, що він, вочевидь, намагається допомогти тоді вписатися.
Тепер Лідія дивилася на батька, який широко посміхався їй, неначе пишався тим, що так багато знає про її друзів, що пам’ятає їхні імена. Собака, подумала вона, яка сподівається на частування.
— У них усе чудово, — сказала вона. — В обох усе чудово.
Мерилін на іншому кінці столу тихо промовила:
— Перестань чіплятися до неї, Джеймсе. Нехай спокійно доїсть, — і Джеймс відповів, трохи голосніше:
— Я, принаймні, не докучаю їй домашніми завданнями.
Ханна розрізала на тарілці шматок гамбургера. Лідія спіймала погляд Ната. «Будь ласка, — подумала вона. — Скажи що-небудь».
Нат глибоко вдихнув. Він цілий вечір чекав нагоди дещо сказати.
— Тату? Мені потрібно, щоб ти підписав деякі папери.
— Папери? — здивувався Джеймс. — Для чого?
— Для Гарварда. — Нат поклав виделку. — Заяву на отримання житла й форму на відвідування студмістечка. Я можу поїхати у квітні, на вихідні. У них є студент, який дозволить мені пожити в себе. — Тепер, коли він почав говорити, слова висипалися жужмом. — Мені вистачить грошей, щоб купити квиток на автобус, і я пропущу всього кілька днів школи. Мені просто потрібен твій дозвіл.
«Пропущу кілька днів школи», — подумала Лідія. — Батьки цього ніколи не дозволять».
На її подив, обоє кивнули.
— Розумне рішення, — сказала Мерилін. — Скуштуєш життя у студмістечку, наступного року, коли вже справді опинишся там, то знатимеш, яке воно на смак.
Джеймс сказав:
— Це жахливо — так довго їхати автобусом. Думаю, задля такого особливого випадку можемо собі дозволити квиток на літак.
Нат посміхнувся сестрі з подвійним тріумфом: «Вони відволіклися від тебе. І вони сказали: „Так”».
Лідія кінчиком ножа продовбувала стежки в сирному соусі й могла думати лише про одне: «Він не може дочекатися, коли вже поїде».
— Знаєш, хто разом зі мною ходить на фізику? — раптом сказала вона. — Джек Вольф, той, що живе неподалік. Вона відкусила яловичину й простежила за реакцією родини. Батькам те ім’я в одне вухо влетіло, в інше вилетіло, ніби вона й не вимовляла його. Мама сказала:
— Лідді, це нагадало мені, що в суботу я можу допомогти тобі опрацювати нотатки, якщо захочеш.
Батько сказав:
— Я вже давно не бачив Карен. Може, вам двом якось сходити в кіно? Я вас відвезу.
Але голова Ната на іншому кінці столу сіпнулася, мовби Лідія дістала рушницю. Вона ж посміхнулася своїй тарілці. І якраз тоді вирішила, що вони з Джеком неодмінно потоваришують.
Спочатку це здавалося неможливим. Джек не приходив на уроки майже тиждень, і Лідія кілька днів після школи вешталася довкола його авта, поки не зіткнулася з ним обличчям до обличчя. Першого дня він вийшов у супроводі білявки з передостаннього класу, якої Лідія не знала, тому пірнула за кущ і спостерігала крізь гілки. Джек заклав руку дівчині в кишеню, тоді забрався їй під пальто, й коли вона вдала ображену та відштовхнула його, схопив її, поклав собі на плече, погрожуючи вкинути в замет, а вона верещала, хихотіла й била його кулачками по спині. Потім Джек поставив її та відчинив двері «Жука», білявка залізла всередину, й вони поїхали. Лідія дивилася на клуби диму й знала, що назад вони не повернуться. Наступного дня Джек взагалі не з’явився, і Лідія зрештою попленталася додому. Снігу випало ледь не по коліна; зима видалася морозна. За сотні кілометрів на північ замерзло озеро Ері; Буффало завалило снігом до самих дахів і ліній електропередач. Нат, який уперше за весь час, що міг пригадати, дорогою зі школи сидів в автобусі сам, допитувався вдома: «Що з тобою сталося?». Та Лідія мовчки протупала до себе нагору.
На третій день Джек вийшов зі школи сам, і Лідія глибоко вдихнула та побігла до узбіччя. На Джеку, як завжди, не було ні пальта, ні рукавичок. Двома почервонілими пальцями він тримав сигарету.
— Можеш підкинути мене додому? — спитала вона.
— Міс Лі, — Джек ногою збив з передньої шини грудочку снігу, — хіба вам не вистачило місця в автобусі?
Вона знизала плечима, міцніше затягла шарф.
— Я спізнилася.
— Я не їду прямо додому.
— Мені все одно. Йти пішки надто холодно.