— Що ти тут робиш? — звернувся він до Джека, і той загасив сигарету об траву та надягнув окуляри, перш ніж підняти очі.

— Просто сиджу на сонечку, — сказав він. — Подумав, що можна піти поплавати. — Голос не виказував знервованості, але Ханна зі свого боку могла бачила його очі за темними лінзами: вони перебігали від Ната вбік і знову на нього. Нат не вимовив більше й слова, умостився просто між Джеком і Лідією, зіжмакав у руці свій невикористаний рушник. До його мокрих плавок і литок прилипли травинки, схожі на тоненькі зелені лінії.

— Ти згориш, — сказав він Лідії. — Краще надягни мою футболку.

— Я в нормі. — Лідія знову прикрила рукою очі.

— Ти вже рожевієш, — наполягав Нат. Він сидів до Джека спиною, наче його там взагалі не було. — Ось тут. І тут. — Він доторкнувся спочатку Лідії до плеча, потім до ключиці.

— Я в нормі, — повторила Лідія, відмахнулася від нього вільною рукою і вклалася назад. — Ти гірший за маму. Перестань метушитися. Дай мені спокій.

Тоді щось відволікло Ханну, і вона не почула, що відповів Нат. З його волосся стекла крапля води, схожа на маленьку сором’язливу мишку, й побігла по шиї. Вона повільно струмувала в нього між лопатками, й коли він зігнув спину — впала точно вниз, мов зістрибнула зі скелі, та ляпнулася Джеку на руку. Нат сидів спиною до Джека й нічого не помітив, а Лідії, яка дивилася в щілинки між пальцями, цього теж не було видно. Лише Ханна, яка скулилася в них позаду й обхопила руками коліна, побачила все. У її вухах звук від падіння краплі прогримів гарматним пострілом. І Джек підстрибнув. Він дивився на краплю й не рухався, ніби то була рідкісна комаха, яка могла полетіти. Нарешті, не дивлячись ні на кого, він підняв руку до рота й торкнув її кінчиком язика, мовби злизував мед.

Це сталося так швидко, що якби Ханна не була Ханною, вона б вирішила, що все це собі вигадала. Ніхто більше не бачив. Нат відвернувся, Лідія замружилася від сонця. Але для Ханни та мить сяйнула блискавицею. Туга, у якій дівчинка жила роками, зробила її чутливою — так собака, якого тримають у голоді, ворушить ніздрями, щойно відчує слабкий запах їжі. Вона не могла помилитися. Одразу це впізнала: любов, нерозділене глибоке обожнювання, те, що віддаєш, а не отримуєш; обережна, тиха любов, яка нікого не цікавить і все одно живе. Це було надто знайоме, щоб здивувати її. Щось із самісінького її нутра потягнулося й огорнуло Джека, мов шаль, але він теж нічого не помітив. Його погляд перекинувся на дальній берег озера, ніби йому все байдуже. Ханна витягнула голу ногу й доторкнулася великим пальцем до Джекової стопи, й лише тоді він глянув на неї.

— Привіт, мала, — Джек п’ятірнею розкошлав їй волосся.

Ханна відчула поколювання в тім’ї, здалося, що волосся стане сторч, мов наелектризоване. Нат озирнувся на Джеків голос.

— Ханно, — сказав він, і дівчинка мимоволі встала.

Нат штовхнув Лідію ногою.

— Ходімо.

Лідія застогнала, але підняла рушник і пляшечку з дитячою олійкою.

— Тримайся подалі від моєї сестри, — сказав Нат Джекові, дуже тихо, коли дівчата трохи відійшли.

Лідія, яка саме струшувала траву з рушника, не почула, зате почула Ханна. Вийшло так, ніби Нат мав на увазі її, але Ханна знала, що насправді йдеться про Лідію. Коли вони зупинилися на розі, щоб пропустити авто, мала озирнулася через плече, кинула один-єдиний погляд, надто швидкий, щоб Нат міг його помітити. Джек дивився їм услід. Хто завгодно подумав би, що він дивиться на Лідію, яка обгорнула стегна рушником, ніби саронгом.[32] Ханна ледь посміхнулася йому, та він не відповів на посмішку, й дівчинка не знала: просто не побачив, чи її кволої посмішки виявилося замало.

Тепер вона згадує Джекове обличчя тієї миті, коли він дивився на свої руки так, ніби з ними сталося щось важливе. Ні. Нат помиляється. Ці руки нікому не могли завдати шкоди. Вона впевнена.

Мерилін сидить на ліжку Лідії, мов маленька дівчинка, обіймає коліна, силкується заповнити прогалини між тим, що сказав Джеймс, тим, що він думає, і тим, що він мав на увазі. «Твоя мама мала рацію. Ти мусила вийти за когось, більше схожого на тебе». Гіркота в його голосі досі стискала їй горло. Слова здавалися знайомими, і вона самими губами промовляла їх, намагаючись знайти їм застосування. А тоді пригадала. У день весілля, у приміщенні суду: мати попереджала про їхніх дітей, мовляв, їм ніде не буде місця. «Ти пожал­куєш», — сказала вона, мовби вони з Джеком нещасні приречені на лихо недоумки, й наречений у холі напевно все чув. Мерилін сказала єдине: «Просто моя мати вважає, що я маю вийти за когось, більше схожого на мене», а потім змахнула це, як змахують пил на підлогу. Але ці слова переслідували Джеймса. Як же вони мали обгорнутися довкола його серця, щорік тугіше затягуючи вузол, врізатися в його плоть. Джеймс опустив голову, наче вбивця, наче в нього була отруйна кров, наче він жалкував, що їхня дочка взагалі існувала.

Коли він повернеться додому, думає Мерилін, у якої від болю відібрало мову, вона скаже: «Я вийшла б за тебе сотню разів, якби це дало нам Лідію. Тисячу разів. Ти не можеш звинувачувати себе».

Але Джеймс не приходить. Ні на обід, ні ввечері, ні о першій по півночі, коли зачиняються всі бари в місті. Цілу ніч Мерилін проводить без сну, спираючись на подушку, прихилену до спинки ліжка; вона чекає на звук його машини на під’їзній алеї, на кроки сходами. О третій Джеймса ще нема, й вона вирішує піти до нього на роботу. Цілу дорогу до студмістечка уявляє Джеймса згорнутим у своєму кріслі на коліщатах, розбитим тугою, притиснутим щокою до жорсткого краєчку столу. «Коли вона знайде його, — думає Мерилін, — то переконає, що він не винен. Вона забере його додому». Але коли заїжджає на стоянку, не знаходить там Джеймсового авта. Мерилін три рази об’їжджає навколо будівлі, перевіряє всі місця, де він зазвичай паркується, далі всі паркування факультету, а потім ще й усі стоянки неподалік. Жодних ознак його присутності.

Вранці, коли діти спускаються вниз, Мерилін сидить за кухонним столом неприродно пряма, з каламутними очима.

— Де тато? — запитує Ханна, і мовчання Мерилін достатньо для відповіді. Це Четверте липня: усе зачинено. У Джеймса немає друзів на факультеті, близьких приятелів серед сусідів, він ненавидить декана. Чи міг він потрапити в аварію? Може, зателефонувати в поліцію? Нат потирає забитий об тріщину в стільниці кулак і пригадує запах парфуму, почервонілі батькові щоки, його несподівану лють.

«Я йому нічого не винен», — думає він, але все одно почувається так, ніби доводиться стрибати з урвища; нарешті важко ковтає й говорить:

— Мамо? Думаю, я знаю, де він.

Спочатку Мерилін не вірить. Це так не схоже на Джеймса. Крім того, думає вона, він нікого не знає. У нього немає жодних подруг. На історичній кафедрі в Мідлвуді немає жінок, у коледжі взагалі — лише кілька. Де Джеймс міг зустріти іншу жінку? Тоді їй спадає страшна думка.

Вона бере телефонну книгу й переглядає всіх на літеру «Ч», поки не знаходить єдину Чен у Мідлвуді: Л. Чен, 4-та вулиця, буд. 105, помешкання 3А. Номер телефону. Вона вже майже піднімає слухавку, але що скаже? «Добрий день, ви часом не знаєте, де мій чоловік?». Не закриваючи телефонної книги, вона бере зі столу ключі.

— Будьте тут, — говорить вона. — Обоє. Повернуся за півгодини.

Четверта вулиця просто поряд із коледжем, у цьому районі міста повно студентів, і навіть коли Мерилін повертає на неї та примруженими очима придивляється до номерів будинків, вона ще не має плану. Може, думає вона, Нат помиляється, може вона сама себе обманює. Почувається неправильно налаштованою скрипкою, у якої струни натягнуті так сильно, що гудуть від найменшої вібрації. Потім навпроти номера 97 бачить Джеймсове авто, припарковане під крислатим кленом. На вітровому склі цятки чотирьох листочків. Тепер жінка почувається напрочуд спокійно. Припарковує машину, йде до будинку 105, і піднімається на третій поверх, де стукає кулаком у квартиру 3А. Уже майже одинадцята, й коли двері відчиняються достатньо добре, щоб показати Луїзу в блідо-блакитному халаті, Мерилін посміхається.