— Привіт, — каже вона. — Ти Луїза, так? Луїза Чен? Я Мерилін Лі. — Луїза не відповідає, і вона додає:

— Дружина Джеймса Лі.

— О, так, — каже Луїза й відводить погляд. — Вибачте. Я ще не одягнена...

— Я бачу. — Мерилін впирається долонею в двері, не доз­воляючи їм зачинитися. — Я лише на хвилинку. Річ у тім, що я шукаю свого чоловіка. Він учора не прийшов додому.

— Справді? — Луїза важко ковтає, але Мерилін вдає, ніби не помітила цього. — Який жах. Ви, мабуть, дуже хвилюєтесь.

— Хвилююся. Дуже сильно. — Вона й далі дивиться Луїзі в обличчя.

До цього вони зустрічалися лише двічі, мимохідь на різдвяній вечірці в коледжі, а потім на похороні, й тепер Мерилін уважно її розглядає. Довге волосся чорнильного кольору, довгі вії над очима з опущеними кутиками, рот маленький, мов у ляльки. Сором’язлива й дрібна. «Настільки не схожа на мене, — думає вона з болем, — наскільки може бути несхожою дівчина Джеймса». Нарешті запитує:

— Ви не знаєте, де він може бути?

Луїзу заливає яскраво-рожевим, і Мерилін практично вже шкода її: он як легко читати на цьому обличчі.

— Звідки мені знати?

— Ви ж його асистентка, чи не так? Ви щодня працюєте разом. — Вона робить паузу. — Він так часто згадує про вас удома.

— Так? — На обличчі в Луїзи змішуються ніяковість, задоволення, подив, і Мерилін легко читає її думки: «Ця Луїза — вона така розумна. Така талановита. Така вродлива».

Мерилін думає: «Ох, Луїзо. Яка ж ти молода».

— Що ж, — зрештою каже Луїза. — Ви були в нього на роботі?

— Учора його там не було, — відповідає Мерилін. — Можливо, тепер він уже там. — Вона кладе руку на ручку дверей. — Можна від вас подзвонити?

Посмішка зникає з обличчя Луїзи.

— Вибачте, — каже вона. — Насправді в мене зараз не працює телефон. — В її погляді відчай, вона прагне, щоб Мерилін просто здалася й пішла.

Мерилін вичікує, дозволяючи Луїзі пометушитися. Руки в неї більше не тремтять. Вона відчуває, як усередині тихо тліє гнів.

— Усе одно дякую вам, — вимовляє вона. — Ви мені дуже допомогли.

Мерилін обминає поглядом Луїзу й дивиться на крихітну смужку вітальні, яку видно крізь прочинені двері, Луїза теж кидає туди нервовий погляд через плече, ніби Джеймс може необачно вийти зі спальні.

— Якщо побачите мого чоловіка, — Мерилін підвищує голос, — передайте, що я чекатиму на нього вдома.

Луїза знову ковтає.

— Я передам, — белькоче вона, й Мерилін нарешті дозволяє їй зачинити двері.

На кілька місяців раніше назрівав інший незаконний роман. Попри величезне несхвалення Ната, Лідія провела всі весняні дні з Джеком у його авто. Вони кружляли довкола міста, паркували «Фольксваген» біля зеленого газону коледжу або біля спортмайданчика, чи на порожній стоянці.

Лідія відчувала егоїстичне вдоволення: усупереч переконанням Ната, усупереч перешіптуванням, коли час від часу хтось помічав, як вона сідає в Джекове авто — «Це ж не вона, ні? Та ну. Вона? Не може бути» — усупереч очікуванням самої Лідії, правда була набагато менш скандальною. Коли студенти коледжу розходилися аудиторіями, діти йшли з гірки, а боулери поспішали доріжками, щоб швиденько зіграти одну партію після роботи, відбувалося те, чого Лідія ніяк не очікувала: вони з Джеком розмовляли. Сиділи із закладеними на панель приладів ногами й курили, вона розповідала йому історії про своїх батьків: як у другому класі перемалювала схему серця з енциклопедії, підписала кожен шлуночок фломастером, а її мама почепила це на стіну у своїй спальні, мовби який шедевр. Як мама в десять років навчила її вимірювати пульс, а в дванадцять переконала пропустити день народження Кет Мелоун — єдину вечірку, на яку Лідію взагалі запросили, — щоб вона закінчила проект для наукового ярмарку. Як батько наполіг, щоб вона пішла на танці першокурсників і купив їй сукню, а Лідія провела вечір у найтемнішому кутку зали й рахувала хвилини до того часу, коли зможе піти додому: коли вже буде достатньо пізно? О восьмій тридцять? О дев’ятій?

Спочатку намагалася не згадувати про Ната, пам’ятаючи, як Джек його ненавидить. Але не могла говорити про себе без Ната, і, на її подив, Джек ставив запитання: чому Нат хоче бути астронавтом? Він удома такий само мовчазний, як у школі? І вона розповіла, як після висадки астронавтів на Місяць Нат днями скакав галявиною, вдаючи Ніла Армстронґа. Як у шостому класі він переконав бібліотекаря дозволити йому взяти книжки із секції для дорослих і приніс додому підручники з фізики, аеромеханіки, аеродинаміки. Як він попросив телескоп на чотирнадцятий день народження, а натомість отримав радіогодинник; як він заощаджував кишенькові гроші й сам купив собі телескоп. Як інколи за вечерею Нат і слова не промовить про те, як минув його день, тому що батьки не запитують. Джек всотував усе, припалював наступну цигарку одразу по тому, як попередня вилітала за вікно, пропонував їй пачку, коли в неї закінчувалися власні. Тиждень за тижнем вона пригнічувала власне почуття провини за те, що з її розповідей Нат виходив ще жалюгіднішим, — адже завдяки цим розмовам вона могла щодня проводити час у Джековій машині. Й кожного такого дня про Ната говорилося дедалі більше.

Потім, у середині квітня, Джек почав навчати Лідію керувати автівкою. Наприкінці місяця їй мало виповнитися шістнадцять.

— Уяви, що педаль газу і педаль зчеплення — партнери, — казав він. — Коли одна піднімається, друга опускається.

Під керівництвом Джека Лідія повільно підняла зчеплення, натиснула носаком на газ, і «Фольксваген» поповз уперед, через порожню автостоянку роликового катка на шосе номер 17. Тоді двигун заглухнув, її плечі вдарилися об спинку сидіння. Навіть після тижня практики сила цього удару дивувала — як уся машина труситься, а тоді замовкає, ніби в неї стався серцевий напад.

— Спробуй ще, — сказав Джек. Він сперся ногою на панель приладів й клацнув запальничкою. — Легенько й повільно. Піднімаєш зчеплення, опускаєш газ.

На дальній кінець паркування заїхало поліційне авто, описало літеру U й стало носом до вулиці.

«Вони не нас шукають», — сказала собі Лідія.

Шосе номер 17 на околиці міста було сумнозвісною пасткою для аматорів швидкої їзди. Але чорно-біле авто все одно муляло їй очі. Вона повернула ключ, завела автівку, яка знову, майже відразу заглухла.

— Спробуй ще, — повторив Джек і дістав із кишені пачку «Мальборо». — Ти надто поспішаєш.

Вона цього не розуміла, але це була правда. Навіть два тижні до дня народження, коли їй уже можна буде вчитися кермувати, здавалися вічністю. «Коли в неї будуть права, — подумала Лідія, — вона зможе поїхати, куди завгодно. Зможе проїхати місто й увесь штат Огайо, навіть податися до Каліфорнії, якщо захоче. Нехай Ната не буде — її мозок блокував цю думку — вона не опиниться в пастці зі своїми батьками, вона зможе поїхати будь-якої миті». Сама думка викликала тремтіння в ногах, вони мовби свербіли й поривалися бігти.

«Повільно», — думала вона й глибоко вдихала. Партнери. Коли одна піднімається, друга опускається. Джеймс пообіцяв навчити її керувати їхнім седаном, щойно вона отримає доз­віл, та Лідія не хотіла вчитися на власному авто. Воно було поважне й слухняне, мов кобила середнього віку. Воно тихо обурювалося, що ти не пристебнута, мов той прискіпливий супровідник.

— Коли матимеш права, — сказав тато, — ми дозволимо тобі брати авто по п’ятницях на прогулянки з друзями.

— Якщо добре вчитимешся, — додала б мати, якби була поряд.

Лідія натиснула на педаль зчеплення, знову запустила двигун й потягнулася до ручки передач. Майже п’ята тридцять, мама вже скоро почне чекати. Коли дівчина спробувала відпустити зчеплення, нога зісковзнула. Авто смикнулося й завмерло. Очі полісмена в патрульній машині метнулися до них, далі знову до дороги.