Джек похитав головою.

— Можемо спробувати завтра ще раз. — У запальничці засвітилася спіраль. Джек дістав її з гнізда, притиснув цигарку посередині; кінчик торкнувся до розжареного металу та з чорного став помаранчевим, ніби колір стікав кров’ю. Джек віддав сигарету Лідії, а коли вони помінялися місцями, запалив собі ще одну. — Ти майже це зробила, — він скерував авто в бік виїзду зі стоянки.

Лідія знала, що це брехня, але кивнула.

— Ага, — захриплим голосом відповіла вона. — Наступного разу.

Коли вони повернули на шосе номер 17, вона видихнула в бік поліційної автівки довгий струмінь диму.

— То ти збираєшся сказати своєму брату, що ми з тобою тусили і я не такий уже й поганий? — спитав Джек, коли вони майже доїхали додому.

Лідія злісно всміхнулася. Вона підозрювала, що Джек досі буває з іншими дівчатами — інколи ні його, ні його автівки ніде не було видно — але з нею він виявився практично джентльменом: жодного разу не взяв навіть за руку. Що такого, якщо вони просто дружили? Найчастіше саме Лідія залазила в його машину, і при цьому знала, що Нат помітив. За обідом, коли вона фальшиво наспівувала матері про оцінки й про додатковий проект, а батькові — про нову зачіску Шеллі чи захоплення Пем Девідом Кессіді, Нат дивився на неї чи то сердито, чи перелякано, мовби хотів щось сказати, але не знав, як. Вона здогадувалася, про що він думає, і це її тішило. Інколи приходила ввечері до Натової кімнати, вмощувалася на підвіконня й закурювала, а він не насмілювався нічого сказати.

— Він нізащо не повірить мені, — сказала Лідія.

Вона вийшла за квартал до свого дому, а Джек повернув за ріг та заїхав на під’їзну алею свого будинку. Лідія побігла додому, ніби всю дорогу пройшла сама. Завтра, подумала вона, увімкну першу передачу й проїдемо ту стоянку, під колесами замигтять білі лінії. Її ноги комфортно почуватимуться на педалях, підйоми стоп будуть гнучкими. Скоро вона плавно виїде на шосе, перемкнеться на третю, потім на четверту передачу, подекуди перевищуватиме швидкість — усе повністю сама.

Вийшло не так. Удома, у своїй кімнаті, Лідія натиснула кнопку на програвачі, де вже стояла платівка, яку Ханна подарувала їй на Різдво, — Лідію саму дивувало, що вона програє її знову й знову. Встановила голку за чотири сантиметри від краю, щоб одразу ввімкнути улюблену пісню, але це було надто далеко, і в кімнаті раптом зазвучав голос Пола Саймона: «Агов, нехай чесність твоя сяє, сяє, сяє...».

Крізь звуки музики почувся кволий стукіт, і Лідія викрутила регулятор гучності на максимум. За мить Мерилін, у якої заболіли кісточки пальців, відчинила двері й нахилилася вперед.

— Лідіє. Лідіє. — Коли дочка не повернулася, Мерилін підняла картридж з голкою над програвачем, і в кімнаті стало тихо — платівка безпорадно крутилася під її рукою. — Отак краще. Як ти можеш думати, коли оце грає?

— Мені не заважає.

— Ти вже зробила уроки?

Жодної відповіді. Мерилін стиснула губи.

— Знаєш, тобі не варто слухати музику, поки не скінчиш домашніх завдань.

Лідія посмикала задерту шкірку біля нігтя.

— Я зроблю уроки після обіду.

— Не думаєш, що краще почати зараз? Упевнитися, що вистачить часу, щоб зробити все правильно? — Обличчя Мерилін пом’якшало. — Сонечку, я знаю, що в старшій школі уроки можуть здаватися не надто важливими. Але це основа для всього твого майбутнього життя. — Вона сперлася на спинку стільця Лідії та погладила доньку по волоссі. Було так важливо, щоб вона зрозуміла, але Мерилін не знала, як цього домогтися. Її голос затремтів, та Лідія цього не відчула. — Повір мені, будь ласка. Не дай своєму життю вислизнути в тебе з рук.

«Боже мій, — подумала Лідія, — тільки не починай цього знову». Вона закліпала й втупилася в кутик свого столу, де й досі лежала якась стаття, вирізана мамою для неї кілька місяців тому й уже вкрита пилом.

— Подивися на мене. — Мерилін узяла Лідію за підборіддя й подумала про все те, чого її власна матір ніколи їй не казала, але вона завжди так хотіла почути. — У тебе попереду ціле життя. Ти можеш робити все, що забажаєш. — Вона помовчала, дивлячись через плече Лідії на заповнену книжками полицю, на стетоскоп нагорі цієї полиці, на акуратну мозаїку періодичної таблиці. — Коли я помру, я хочу, щоб ти пам’ятала тільки це.

Вона мала на увазі: «Я люблю тебе. Я люблю тебе». Але її слова видушили з легень Лідії все повітря: «Коли я помру». Протягом усього того давнього літа вона думала, що мама й справді може померти, й ці тижні та місяці залишили в її грудях постійний, невгамовний біль, наче то був синець, який не сходить. Лідія пообіцяла: усе, чого мама забажає. Усе, що завгодно. За умови, якщо мама залишиться.

— Я знаю, мамо, — сказала вона. — Я знаю. — Дістала з наплічника зошит. — Я почну.

— Моя дівчинка. — Мерилін поцілувала її в голову, якраз у проділ, і Лідія нарешті вдихнула: шампунь, засіб для миття, м’ята. Запах, який вона знала все своє життя, — щоразу вдихала його й розуміла, що скучила за ним. Вона обхопила руками талію Мерилін, пригорнулася так міцно, що відчула щокою стукіт маминого серця.

— Годі вже, — нарешті сказала Мерилін і грайливо поплескала Лідію по спині. — Давай до роботи. Вечеря буде готова за півгодини.

За вечерею Лідія прокручувала в думках розмову з мамою. Втішала себе єдиним: пізніше вона про все розповість Натові, й тоді їй стане краще. Вона рано встала з-за столу, половина тарілки залишилася недоторканою.

— Мені треба закінчити з фізикою, — сказала вона, знаючи, що мама не заперечуватиме.

Дорогою до себе нагору вона проминала столик у коридорі, де батько якраз перед вечерею залишив пошту, і їй впав у око один конверт: у кутику — герб Гарварда, а під ним — «Прийомне відділення». Вона розкрила конверт пальцем.

«Шановний містере Лі, — прочитала вона. — Ми чекаємо, що ви приєднаєтеся до нас у студмістечку від 29 квітня до 2 травня, та доручили одному зі студентів надати вам житло на час вашого візиту». Лідія знала, що так станеться, але досі це здавалося нереальним. Це буде назавтра після її дня народження. Недовго думаючи, вона роздерла надвоє лист і конверт. І цієї миті з кухні вийшов Нат.

— Мені здалося, я почув, що ти тут, — сказав він. — Можна мені позичити... — Він помітив червоний герб на відкритому конверті, порваний лист у руках Лідії і завмер.

Лідія спалахнула.

— Тут нічого важливого. Я не... — Але вона перейшла межу, і обоє це знали.

— Віддай. Нат вихопив лист. — Це моє. Господи. Що ти робиш?

— Я просто... — Лідія не могла придумати, як закінчити фразу.

Нат склав частинки докупи, ніби це могло знову зробити лист цілим.

— Це щодо мого візиту. Про що ти, в біса, думала? Що я не зможу поїхати, якщо не отримаю цього?

Це прозвучало надто різко, нерозумно й жалюгідно, і на очі Лідії навернулися сльози, але Нату було байдуже. Це було так, ніби Лідія щось у нього вкрала.

— Затям собі: я поїду. Я поїду на ті вихідні. І я поїду у вересні. — Він рвонувся до сходів. — Боже милостивий. Скільки ж мені ще бути в цьому домі?

За мить нагорі грюкнули його двері, й хоча Лідія знала, що він не відчинить, так само, як не знала, що скаже, якщо відчинить, — це не завадило їй стукати, знову, знову й знову.

Наступного дня Джекове авто без кінця заглухало, поки Джек не сказав, що це, мабуть, просто такий день.

— Я знаю, що робити, — сказала Лідія. — У мене просто не виходить. — Вона міцно взялася рукою за ручку перемикання передач і штовхнула її. «Партнери, — нагадала собі. — Газ і зчеплення — партнери». До неї раптом дійшло: це неправда. Якщо одна піднімається, друга має опускатися. Ось так працює геть усе. Її оцінка з фізики піднялася до трьох із мінусом, але оцінка з історії впала до двійки. Завтра треба було здавати есей з англійської — дві тисячі слів за Фолкнером — а вона не могла навіть книжки своєї знайти. «Може, немає такого поняття, як партнери?», — подумала вона. З усіх її знань у голові промайнуло оце: «Сили, що виникають при взаємодії двох тіл, є рівними за модулем і протилежними за напрямом». Коли одна піднімається, друга опускається. Один отримує, інший втрачає. Один утікає, інший потрапляє в пастку, назавжди.