— До школи, у басейн і на зустрічі, — сказав він. — Інколи за дорученнями.

— Але не на побачення.

— Ні, — сказав Джеймс. Голос у нього зламався, як у підлітка. — Ні, не на побачення.

Лідія відчула себе маленькою, в’їдливою і гострою, наче цвях.

— Тому що ти ні з ким не зустрічався. Правильно? — Мовчанка. — Чому? Невже ніхто не хотів з тобою зустрічатися?

Цього разу Джеймс не відірвав погляду від дороги, його руки застигли, стискаючи кермо.

— Та невже, — сказала Луїза. — Я нізащо не повірю.

Вона знову поклала руку Джеймсові на лікоть і цього разу не забирала її, поки вони не доїхали до стоматологічної клініки, поки Джеймс не зупинив авто і не сказав таке, що вкрай обурило Лідію:

— Побачимося завтра.

І хоча дочка із заднього сидіння зиркала спідлоба, Джеймс не замислився над тим, що не так. Біля будівлі автоінспекції він поцілував її в щоку й сів на лаву.

— У тебе вийде, — сказав він. — Я буду тут, коли скінчиш.

Джеймс думав про те, яка Лідія буде щаслива із дозволом у руці, й зовсім забув про ту розмову в авто. Сама ж Лідія ще не оговталася від щойно розкритої таємниці, тому мовчки відвернулася.

У кімнаті для тестів жінка дала їй екзаменаційний аркуш і олівець, запропонувавши сісти на будь-яке вільне місце. Лідія пройшла до дальнього кутка кімнати, переступаючи через наплічники, сумочки та ноги хлопця в передостанньому ряду. Усе, що сказав їй батько, постало в новому світлі: «Друзів ніколи не буває забагато». Вона подумала про свою матір, як вона сидить удома, пере, розгадує кросворд, поки батько... Лідія страшенно на нього гнівалася, і гнівалася на матір, яка дозволила цьому статися. Вона була розлючена на всіх.

Цієї миті Лідія помітила, що всі в кімнаті замовкли. Голови схилилися до тесту. Вона підняла очі до годинника, але він нічого не сказав: ані коли почався іспит, ані коли тест закінчиться; лише час: третя сорок одна. Секундна стрілка процокала від цифри 11 до цифри 12, а хвилинна, схожа на довгу металеву голку, стрибнула на іншу позначку. Третя сорок дві. Дівчина перевернула аркуш і відкрила тест. «Якого кольору знак „Стоп“»? Поставила ключку в кружальці біля «Б»: Червоний. «Що потрібно робити, коли ви почули, що в будь-якому напрямку рухається транспортний засіб невідкладної допомоги?» Вона заквапилася — олівець зіскочив, виліз за межі кола й накреслив щось подібне до гострого пазура.

Дівчинка з кісками за кілька рядів попереду встала, й жінка вказала їй на сусідню кімнату. За мить хлопець, який сидів біля неї, зробив те саме. Лідія знову подивилася на свій бук­лет. Двадцять запитань. Залишилося вісімнадцять.

«Якщо автомобіль занесло, потрібно...» Усі відповіді здавалися правдоподібними. Вона пропустила запитання. «Коли дороги й шосе найбільш слизькі?». «Якої дистанції між вами й транспортним засобом попереду ви повинні дотримуватися за гарних умов на дорозі?». Праворуч від неї вусатий чоловік закрив буклет і поклав олівець. «В», припустила Лідія. «А», «Г». На наступній сторінці був стовпчик речень, яких вона не могла закінчити. «Якщо ви їдете автострадою за великою вантажівкою, ви повинні...». «Щоб безпечно проминути поворот, вам потрібно...». «Якщо ви стали причиною затору, ви мусите...». Вона повторювала подумки кожне запитання і застрягала на останніх словах, ніби подряпана платівка: «… ви повинні, ви повинні, ви повинні». Тоді хтось обережно торкнувся до її плеча й жінка, яка раніше сиділа в передній частині кімнати, сказала:

— Вибач, люба, час збіг.

Лідія не підняла голови, ніби слова не стануть правдою, поки вона не побачить обличчя цієї жінки. На середині аркуша лежала темна пляма, й вона не одразу зрозуміла, що це слід сльози, її сльози. Вони витерла аркуш долонею, потім провела по своїй щоці. Усі інші вже пішли.

— Усе нормально, — сказала жінка. — Потрібно лише чотирнадцять правильних відповідей.

Але Лідія знала: вона заповнила всього п’ять кружалець.

У сусідній кімнаті, де чоловік згодовував різальній машині аркуші з відповідями, вона заходилася колоти палець кінчиком олівця.

— Вісімнадцять правильних відповідей, — сказав той чоловік дівчині перед нею. — Несіть це до стійки, вони сфотографують вас і надрукують ваш дозвіл. Вітаю.

Дівчина підстрибнула з радощів, коли виходила за двері, й Лідії закортіло дати їй ляпаса. Зависла недовга мовчанка, поки чоловік переглядав роботу Лідії, й вона сконцентрувалася на його нечищених черевиках.

— Що ж, — сказав він. — Не переймайтеся. З першого разу багато хто не складає.

Він згорнув аркуш відповідями догори й вона знову побачила п’ять позначених кружалець, схожих на родимки, й решту аркуша — порожню й голу. Лідія не стала чекати на свій бал. Коли машина всотала аркуш із відповідями, вона пройшла просто повз чоловіка назад у кімнату очікування.

Біля стійки тепер вишикувалася довга черга по фотографії; чоловік із вусами рахував банкноти в гаманці, дівчина, яка пропустила свою чергу, крутила в руках флакончик із лаком для нігтів. Дівчина з кісками й хлопець уже пішли. На лаві чекав Джеймс.

— Ну, — сказав він і глянув на її порожні руки. — Де ж дозвіл?

— Я не склала, — відповіла вона.

Дві жінки, які сиділи на лаві біля батька, глянули на неї та швидко відвернулися. Батько кліпнув, раз, удруге, неначе недочув.

— Нічого страшного, сонечку, — сказав він. — Ти можеш спробувати ще раз на вихідних. — У тумані розчарування й приниження Лідія не пам’ятала, не думала про те, що може ще раз скласти тест. Уранці Нат поїде в Бостон. Усе, про що вона могла думати, було: «Я вічно буду тут. Я ніколи не зможу вирватися».

Джеймс обійняв дочку, але тягар його руки, мов свинцевий, давив на плечі, й Лідія скинула її.

— Ми можемо поїхати додому? — спитала вона.

— Щойно Лідія заходить, — навчала Мерилін, — ми всі разом вигукуємо: «Сюрприз!». Потім пообідаємо, потім подарунки.

Нат був нагорі у своїй кімнаті, збирав речі, тож наодинці з наймолодшою дитиною мати планувала все вголос, фактично звертаючись до себе самої.

Ханна, ощасливлена материною увагою, — байдуже, що за замовчуванням, — слухняно кивала. Подумки вона репетирувала: «Сюрприз! Сюрприз!» — і дивилась, як мама блакитним кремом виводить на торті ім’я Лідії. Цей шоколадний торт повинен мати вигляд водійських прав: білий матовий прямокутник з фотографією Лідії в кутику, там, де розташовується фото на справжньому документі. Це був особливий день народження, тож Мерилін сама його приготувала — щоправда, з готового набору, зате власноруч усе змішала: в одній руці працював міксер, другою притримувала змащену маслом алюмінієву миску, щоб та не вискочила з-під обертових лопатей. Дозволила Ханні дістати тюбик із глазур’ю, і ось тепер вичавила з нього літери «Л», «І», «Д» та потягнулася до магазинного пакета по інший.

Такий особливий торт, думала Ханна, має і смакувати незвичайно. Краще за просто ванільний чи шоколадний. З коробки всміхалася жінка, нижче — шматок торта й слова: «Ви готуєте з любов’ю». Любов, вирішила Ханна, буде солодкою, як запах маминих парфумів, і м’якою, неначе зефір. Вона обережно простягнула палець і зробила маленьку ямку на ідеально гладенькій поверхні торта.

— Ханно! — гримнула Мерилін і відштовхнула її руку.

Поки мама зарівнювала ямку лопаткою, Ханна лизнула глазур з пальця. Вона виявилася такою солодкою, що в неї виступили сльози, і коли Мерилін відвернулася, дівчинка витерла решту об спідній бік скатертини. Маленька риска між брів у мами свідчила, що вона досі засмучена, й Ханна хотіла прихилити голову до обтягнутого фартухом стегна Мерилін. Тоді мама зрозуміє, що вона не хотіла зіпсувати торт. Але коли дитина потягнулася до матері, Мерилін опустила тюбик з глазур’ю на середині літери й підняла голову, прислухаючись.

— Це не можуть бути вони.

Ханна відчула, як під ногами двигтить підлога — двері гаража зі стогоном відчинилися.

— Я покличу Ната.