Поки вони з Натом спустилися, Лідія та батько вже зайшли з гаража в коридор, і момент для вигуку: «Сюприз!» був втрачений. Натомість Мерилін узяла в долоні обличчя Лідії та міцно поцілувала її в щоку. Залишився червоний розмазаний слід від помади, схожий на рубець.

— Ви рано приїхали, — сказала мати. — З днем народження. І вітаю. — Вона простягнула долоню. — Ну? Давайте подивимося на нього.

— Я не склала, — промовила Лідія. Вона перевела погляд з Ната на маму, ніби пропонуючи їм засмутитися.

У Мерилін розширилися очі.

— Як це ти не склала? — у її голосі був такий щирий подив, ніби вона ніколи не чула подібних слів.

Лідія повторила голосніше:

— Я не склала.

Майже так, подумала Ханна, ніби вона гнівається на маму, гнівається на всіх. І річ тут не в самому лише тесті. У Лідії було нерухоме й спокійне обличчя, але Ханна помітила легке тремтіння в згорблених плечах, у щільно стиснутих щелепах. Ніби сестра могла розлетітися на шмаття. Ханна хотіла міцно обхопити її, втримати, зберегти цілою, але знала, що Лідія лише відштовхне простягнуті руки. Ніхто більше цього не помітив. Нат, Мерилін і Джеймс перезирнулися, не знаючи, що сказати.

— Що ж, — зрештою мовила Мерилін. — Ти просто повчиш правила дорожнього руху й знову спробуєш, коли будеш готова. Це не кінець світу. — Вона заклала Лідії за вухо непокірне пасмо. — Усе гаразд. Ти ж не шкільний тест завалила, правильно?

Будь-якого іншого дня Лідія скипіла б від таких слів. Сьогодні — після намиста, після хлопців перед авто, після тесту, після Луїзи — для злості вже не лишилося сили. Щось у неї всередині впало й зламалося.

— Звісно, мамо, — сказала вона. Глянула на матір, потім обвела поглядом усю родину й усміхнулася.

Ханна скулилася за спиною в Ната. Посмішка була занадто широка, занадто яскрава, весела, білозуба, занадто нещира. На обличчі сестри вона мала просто жахливий вигляд; через неї Лідія здавалася іншою людиною, незнайомкою. І знову ніхто нічого не помітив. Нат розправив плечі, Джеймс видихнув, Мерилін витерла вологі руки об фартух.

— Обід ще не зовсім готовий, — сказала вона. — Чому б тобі не піднятися нагору, не прийняти душ і не відпочити? Ми поїмо, щойно все буде готове.

— Клас, — сказала Лідія, і цього разу Ханна відвернулася та не повертала голови, поки не почула кроків сестри на сходах.

— Що сталося? — тихо спитала Мерилін у Джеймса. Той похитав головою. Ханна знала. Лідія не вчилася. Два тижні тому, коли Лідія ще була в школі, Ханна нишпорила по її кімнаті в пошуках скарбів. Підняла книжку Лідії з дна шафи й під нею знайшла підручник із правил дорожнього руху. «Коли Лідія почне вчити правила дорожнього руху, — подумала Ханна, — вона помітить, що книжки немає. Вона її шукатиме». Тому перевіряла кожні кілька днів, але підручник там і лежав. Учора на його місці опинилися пара бежевих туфель на платформі та найкращі Лідіїні брюки-кльош. А викрадена книжка досі лежала нагорі під подушкою в Ханни.

У своїй кімнаті Лідія смикала намисто, яке не хотіло зніматися. Розстібнула його та вкинула в коробку, наче то було щось бридке, заштовхнула глибоко під ліжко. Якщо тато спитає про нього, скаже, що береже для особливих подій. Скаже, що не хоче його загубити. «Не хвилюйся, надягну наступного разу, татку». У дзеркалі вона побачила, що довкола шиї з’явилася тонка червона лінія.

Коли Лідія за годину спустилася обідати, лінія вже зникла, але відчуття від неї залишилося. Вона вбралася, мов на вечірку: волосся випрямлене й блискуче, губи вкриті блиском кольору варення. Дивлячись на неї, Джеймс раптом згадав їхню першу зустріч із Мерилін.

— Хіба ти не прекрасна, — сказав він, і Лідія змусила себе посміхнутися.

Вона сиділа за обіднім столом із дуже прямою спиною і тією само нещирою посмішкою, схожа на ляльку, але, крім Ханни, ніхто не помітив цієї нещирості. Спина в неї боліла, коли вона дивилася на Лідію, болів кожен її сантиметр, і вона сповзала зі свого стільця, поки практично повністю не з’їхала з нього. Щойно скінчили обідати, Лідія доторкнулася до губ серветкою і встала.

— Чекай, — сказала Мерилін. — Ще торт.

Вона вийшла в кухню й за мить з’явилася з тацею, на якій красувався торт із запаленими свічками. Фотографія Лідії зникла під білою глазур’ю, на якій було написано ім’я. Під гладеньким шаром цього крему, подумала Ханна, залишилося те, що мало скидатися на водійські права, напис «Вітаємо» й блакитні літери «Л», «І», «Д». Усього цього не видно, але воно там, сховане, жахливо розмазане, його вже не можна прочитати. Тепер усе це дозволено куштувати.

Батько раз за разом клацав фотоапаратом, але Ханна не посміхалася. На відміну від Лідії, вона ще не навчилася вдавати. Натомість трохи опустила повіки, як під час страшних сцен у серіалах, щоб лише наполовину бачити, що буде далі.

Далі було ось що: Лідія зачекала, поки вони скінчать співати. Коли відлунав останній рядок пісні, Джеймс підняв камеру й дівчина схилилася над тортом, склала губи як для поцілунку. Її обличчя з ідеальною посмішкою поверталося до кожного з них по черзі. Мама. Тато. Нат. Ханна не могла знати всього, що Лідія думала, що сьогодні зрозуміла: намисто, Луїза, «Я хочу, щоб ти лише це пам’ятала». Але знала інше: щось усередині в сестри зрушилося, вона балансує на межі небезпечного, страшного. Ханна сиділа непорушно, мовби один неправильний рух міг скинути сестру з цього вузького краєчку, і Лідія одним швидким видихом загасила свічки.

Лідія, звісно ж, помилялася щодо Луїзи. Тоді, у день народження його доньки, Джеймс посміявся би з такого припущення. Думка про те, що в його ліжку, у його житті може бути хтось, окрім Мерилін, здалася б безглуздою. Але й думка про життя без Лідії теж була безглуздою. А тепер ці обидві безглузді речі стали реальністю.

Коли Луїза зачиняє двері й повертається до спальні, Джеймс уже застібає сорочку.

— Ти йдеш? — запитує вона.

Досі чіпляється за марну надію: візит Мерилін був суто випадковим, і водночас знає, що дурить себе.

Джеймс заправляє сорочку й застібає пасок.

— Я мушу, — каже він, і обоє знають, що це теж правда. — Краще зараз, ніж потім.

Він не знає, чого саме чекати вдома. Ридань? Гніву? Пательні в голову? Узагалі невідомо, що скаже Мерилін.

— Побачимося пізніше, — промовляє Джеймс до Луїзи, яка цілує його в щоку, і це єдине, у чому він упевнений.

Коли він повертається додому — щойно пробило дванадцяту — немає ні ридань, ні гніву, лише тиша. Нат і Ханна сидять пліч-о-пліч на дивані у вітальні, обережно проводять його поглядами.

Дивляться, мов на приреченого до страти на шибениці.

А він саме так і почувається, поки йде сходами до кімнати доньки, де страхітливо спокійна Мерилін сидить на столі Лідії. Вона довго нічого не каже, і Джеймс через силу теж удає спокій, не дозволяючи рукам тремтіти. Нарешті вона озивається.

— Як давно?

За дверима Нат і Ханна безгучно присіли на верхній сходинці, затамували подих і дослухаються до голосів, які чути в коридорі.

— З... дня похорону.

— Похорону. — Мерилін стискає губи в тонку лінію, але так само дивиться на килим. — Вона дуже молода. Скільки їй років? Двадцять два? Двадцять три?

— Мерилін, припини.

Мерилін не припиняє.

— Вона, здається, мила. Досить слухняна — напевно, приємна заміна. Не знаю, чому це мене дивує. Гадаю, ти вже давно дозрів для заміни. Вона стане дуже доброю маленькою дружинкою.

Джеймс, на свій подив, густо червоніє.

— Ніхто не говорить про...

— Поки не говорить. Але я знаю, чого вона хоче. Шлюбу. Чоловіка. Я знаю таких, як вона. — Мерилін замовкає, пригадуючи себе, молодшу, і свою матір, яка гордо шепоче: «У Гарварді ти зустрінеш багато чудових хлопців».

— Моя мама все своє життя витратила на спроби зробити із мене таку дівчину.

Від згадки про матір Мерилін Джеймс ціпеніє, мовби перетворюється на лід.