«Твоя кулінарна книга, — сказала Лідія. — Я загубила її». Мерилін була така схвильована, що вирішила: це знак. Дочка читає її думки. Лідія ніколи не обмежилася б кухнею. Вона хотіла більшого. Це виявилося брехнею. Мерилін гортає сторінки, яких не бачила багато років, проводить по материних позначках пальцем, розгладжує аркуші з цяточками, над якими мама плакала у всі ті самотні вечори у своїй кухні. Лідія звідкілясь дізналася: ця книга обтяжувала маму, ніби велетенський, важелезний камінь. Донька не знищила цю книгу. Вона стільки років її ховала: нагромаджувала згори книгу за книгою, притискала іншою вагою, щоб мамі ніколи більше не довелося її побачити.

П’ятирічна Лідія, що стоїть навшпиньки й дивиться на піну від суміші оцту з содою в рукомийнику. Лідія, яка тягне з полиці важку книгу: «Покажи мені ще раз, покажи ще». Лідія, яка дуже обережно притискає стетоскоп до материного серця. Сльози заступають кімнату. Наука була не тим, що любила Лідія.

А потім, ніби крізь збільшувальні лінзи сліз Мерилін починає бачити чіткіше: порвані плакати й фотографії, звалище книг, полицю в себе під ногами. Усе, чого вона хотіла для Лідії, чого Лідія ніколи не хотіла, та все одно приймала. Її тілом повзе тупий холод. Можливо — і ця думка душить її — саме це зрештою і потягло Лідію під воду.

Двері риплять, прочиняються, і Мерилін повільно підіймає голову, ніби Лідія могла дивовижно з’явитися на порозі. На секунду неймовірне збувається: маленький розмитий привид Лідії з темним волоссям, із великими очима. Завмирає, чіпляється за одвірок. «Будь ласка», — думає Мерилін. У цьому слові все, чого вона не може сформулювати навіть для себе. «Будь ласка, повернися, будь ласка, дай мені ще один шанс, будь ласка, залишся. Будь ласка».

Тоді вона кліпає, і постать увиразнюється: Ханна, бліда й тремтяча, обличчя блищить від сліз.

— Мамо, — шепоче вона.

Мерилін миттєво розкриває обійми, і Ханна падає в них.

На іншому кінці міста, у крамниці алкогольних напоїв, Нат ставить на прилавок пляшку віскі. Він куштував алкоголь один-єдиний раз у своєму житті: у Гарварді студент, у якого він жив, запропонував пива. Нат жадібно заковтнув чотири пляшки, у захваті швидше від самої ідеї, аніж від смаку — це нагадувало спінену сечу — й решту вечора кімната легенько оберталася. Тепер він хоче, щоб світ розкрутився, перехилився і впав.

Чоловік за прилавком уважно дивиться Нату в обличчя, далі косує на пляшку. Натові пальці сіпаються. У вісімнадцять років йому дозволено купити лише дві-три пляшки пива, отієї водянистої рідини, яку його однокласники заливають у себе на вечірках. Але 3,2 % — замало для того, що йому зараз потрібне. Продавець знову розглядає його, і Нат готується до слів: «Йди додому, синку, ти надто молодий для цієї штуки».

Натомість продавець вимовляє:

— Та дівчинка, що померла, твоя сестра?

Горло в Ната саднить, мов рана. Він киває, але не відвертає очей від полиці за прилавком, де акуратними червоно-білими стосиками лежать цигарки.

Тоді продавець дістає другу пляшку віскі й кладе її в пакет до першої. Він підштовхує його до Ната, разом із десятидоларовою купюрою, яку Нат поклав на прилавок.

— Щасти тобі, — каже він і відвертається.

Найтихіше з відомих Натові місць — на околиці міста, неподалік від кордону округу. Він припарковує авто біля узбіччя та дістає одну з пляшок. Ковток віскі, за ним другий обпікають нутро, він уявляє, як усередині в нього все червоніє і саднить. Давно перейшло за північ, і до того часу, коли закінчується перша пляшка, повз нього проїжджає лише одна машина — темно-зелений «Студебекер», за кермом якого була стара жінка. Віскі не працює так, як він сподівався. Нат думав, що це начисто зітре йому розум, як ганчірка витирає дошку, але натомість світ з кожним ковтком стає різкішим, і йому паморочиться в голові від деталей: бризки болота на дзеркалі з боку водія, остання цифра на спідометрі, що застигнув між 5 та 6, нитка, якою зшиті сидіння авто; вона вже почала обтіпуватися. Листок, що застряг між лобовим склом і склоочищувачем, тріпочеться на вітрі. Коли Нат починає другу пляшку, раптом перед очима виникає батькове обличчя, з яким той виходив за двері. Батько навіть не глянув на них, був сконцентрований на дуже-дуже далекому майбутньому або такому само глибокому минулому. Бачив щось таке, чого не могли побачити ні він, ні Ханна, те, до чого вони не могли доторкнутися, навіть якби захотіли. Повітря в машині стає важким, натоптує легені, як бавовна. Нат опускає вікно. Тоді — щойно в авто влітає прохолодне повітря — він перехиляється через край і вивергає обидві випиті пляшки на узбіччя.

Джеймс у своїй машині теж подумки знову переживає ту мить на сходах. Коли він виїхав з алеї, не думав, куди прямує, витискаючи педаль газу. Було байдуже, куди їхати, аби подалі, отак втискати її ногою в підлогу.

Виявилося, він подався не до Луїзи, а проминув місто, промчав повз студмістечко та виїхав на трасу, піднімаючи стрілку до шістдесяти, шістдесяти п’яти, сімдесяти. Лише коли над ним пролетів великий зелений знак «Толедо — 24 км», Джеймс зрозумів, як далеко заїхав.

«Як доречно, — думає він. — Толедо». Йому спадає на думку, що в житті є своя прекрасна симетрія. Десять років тому Мерилін покинула все та втекла сюди. Тепер його черга. Він глибоко вдихає і дужче тисне на педаль. Нарешті сказав те, що найбільше боявся говорити, те, що вона найбільше хотіла почути: «Уявімо, що ти ніколи мене не зустрічала. Що нічого цього не сталося». Він скасував величезну помилку в її житті.

Але — і Джеймс не може цього заперечувати, хоч як намагається, — Мерилін не здавалася вдячною. Вона здригнулася, ніби він плюнув їй в обличчя. Вона знову і знову кусала губи, мовби намагалася проковтнути щось жорстке, болюче. Автомобіль звертає на узбіччя, під колесами шипить гравій.

Вона перша пішла, нагадує собі Джеймс, знову вивертаючи авто на дорогу. Вона цього завжди хотіла. Попри це, тепер, згадуючи минуле, він знає: це неправда. Жовта лінія гойдається і звивається. Роки безсоромних поглядів Джеймсові в спину, ніби він тварина в зоопарку, голками вп’ялися в його хребет, роки знущань на вулицях — чинк, селюк, гуляй додому — в’їлись у вуха, слово «інакший» завжди було клеймом на його чолі, тавром проміж очей. Це слово визначало все його життя; на всьому залишило свої брудні відбитки. Але для Мерилін інакший означало зовсім не це.

Мерилін: молода й безстрашна в повній хлопців аудиторії. Виливає сечу з мензурок, затуляє вуха, наповнює голову мріями. Біла блузка в морі темно-синіх піджаків. Як вона хотіла іншого: для свого життя, для себе самої. Щоб хтось підняв світ, перевернув його й поставив на місце. Мерилін, що відкладає ці мрії заради їхньої дочки, і під її усмішкою ховається розчарування. Поглинута домашніми справами, вуличкою, що веде в глухий кут, і крихітним містечком при коледжі. Її руки м’які й натруджені, але бездіяльні. Складні механізми її розуму цокають дарма, думки б’ються об зачинені вікна, мов бджоли у пастці. А тепер вона сама в кімнаті дочки, оточена реліквіями її життя, мрій немає, у повітрі лише пил. Джеймс уже давно не думав про свою дружину, як про істоту, здатну чогось прагнути.

Пізніше — і решту свого життя — Джеймс намагатиметься дібрати слова й описати це відчуття, але так і не зможе навіть для себе з’ясувати, що воно насправді таке. Цієї миті він здатен думати лише про одне: як можна було так помилятися.

Нат не знає, скільки він пролежав, витягнувшись на перед­ньому сидінні. Усе, що пам’ятає: хтось відчинив двері авто. Хтось назвав його на ім’я. За плече його взяла рука, тепла, дужа й лагідна, — й не відпустила.

У глибокій хмільній нестямі голос здавався схожим на батьків, хоча батько ніколи не вимовляв його ім’я так м’яко, ніколи не торкався з такою ніжністю. Тієї миті, коли він майже розплющив очі, це і був його батько. Навіть коли світ став чіткішим і йому відкрилося тьмяне сонячне світло, поліційне авто й офіцер Фіске, схилений над ним із відчинених дверцят, це все одно залишилося правдивим враженням.