— О, так. Твоя бідолашна матінка. А потім ти взяла та вийшла за мене. — Він вичавлює із себе смішок. — Яке розчарування.

— Це я розчарована. — Мерилін рвучко підіймає голову. — Я думала, ти інакший. — Вона хоче сказати: «Я думала, ти кращий за інших чоловіків. Я думала, ти хотів кращого, ніж оце». Але Джеймс, який досі думає про матір Мерилін, чує інше.

— Ти втомилася від інакшого, чи не так? — каже він. — Я надто відрізняюся від решти. Твоя мама ще тоді це знала. Ти думаєш, що вирізнятися з натовпу — це так добре. Але поглянь на себе. Просто поглянь на себе. — Він дивиться на волосся медового кольору, на її шкіру, навіть блідішу, ніж вона мала б стати після місяця в закритому приміщенні. На очі кольору неба, які він так довго обожнював, спочатку на обличчі своєї дружини, потім — Лідії.

Те, чого він раніше не казав, на що ніколи раніше не натякав Мерилін, тепер легко виливається з нього.

— Ти ніколи не опинялася в кімнаті, де нема людей із таким виглядом, як у тебе. Люди ніколи не насміхалися з твого обличчя.

До тебе ніколи не ставились, як до чужинки. — Джеймс почувається так, ніби його страшенно нудить, і він притискає долоню до рота. — Ти уявлення не маєш, що це таке — бути інакшим. На секунду він стає молодим, самотнім і вразливим, як той зніяковілий хлопець, якого вона зустріла колись давно, і половина Мерилін хоче обійняти його. Друга її половина хоче відгамселити його кулаками. Вона гризе губу, й дві половини б’ються в ній.

— На другому курсі, у лабораторії, хлопці взяли за звичку плазувати переді мною і намагатися підняти мені спідницю, — нарешті говорить вона. — Одного разу вони прийшли раніше й надзюрили в усі мої мензурки. Коли я поскаржилася на це, професор обійняв мене за плечі й сказав... — Спогад застряє в горлі, мов наріст на дереві: «Не переймайся цим, сонечку. Життя надто коротке, а ти надто вродлива». Знаєш що? Мені було байдуже. Я знала, чого хотіла. Я хотіла бути лікарем. — Вона зиркнула на Джеймса, ніби він із нею сперечався. — Тоді, на щастя, я схаменулася. Перестала намагатися вирізнитися. Зробила те, що робили всі інші дівчата. Вийшла заміж. Я все те покинула. — Її язик вкривається грубим шаром гіркоти. — Робила те, що роблять усі інші. Цього ти вимагав від Лідії все її життя. Знайти друзів. Вписатися кудись. Але я не хотіла, щоб вона була, як усі. — Очі жінки спалахують. — Я хотіла, щоб вона була винятковою.

На сходах Ханна затримує подих, боїться поворухнути бодай кінчиком пальця. Може, якщо вона взагалі не рухатиметься, батьки замовкнуть. Вона зможе зробити так, щоб світ не рухався, і все буде гаразд.

— Ну, тепер можеш одружитися з отією, — каже Мерилін. — Здається, вона серйозна. Ти знаєш, про що я. — Вона піднімає ліву руку, на якій блякло виблискує обручка. — Такі, як вона, хочуть повний пакет. Ляльковий будинок за парканом. Двох-трьох дітей. — Лунає жорсткий, різкий, страхітливий смішок, і Ханна на сходовому майданчику ховає обличчя на плечі Ната. — Гадаю, вона буде безмежно щаслива, коли зміняє на все це своє студентське життя. Сподіваюся лише, що вона про це не пожалкує.

На цьому слові — «пожалкує» — щось у Джеймсові спалахує. Гарячий колючий запах, мовби від перегорілих дротів, проникає в ніздрі.

— Як ти жалкуєш?

Раптове приголомшене мовчання. Обличчя Ханни досі притиснуте до плеча Ната, але вона може виразно уявити матір: обличчя нерухоме, білки почервонілі. Якщо вона заплаче, думає Ханна, це будуть не сльози. Це будуть маленькі крапельки крові.

— Забирайся, — нарешті вимовляє Мерилін. — Забирайся із цього будинку.

Джеймс торкає кишеню в пошуках ключів, тоді розуміє, що вони досі в руці: він навіть не сховав їх. Неначе увесь цей час знав, що не залишиться.

— Уявімо, — каже він, — що ти мене ніколи не зустрічала. Що вона не народилася. Що нічого цього не сталося.

Тоді він іде.

У дітей на сходовому майданчику немає часу на втечу: Ханна і Нат навіть не підводяться, коли батько з’являється в коридорі. Побачивши дітей, Джеймс зупиняється, але ненадовго. Очевидно, вони все чули. Останні два місяці щоразу, коли він зустрічає когось із них, то бачить частинку їхньої загиблої сестри — у нахилі Натової голови, у довгому волоссі Ханни, яке наполовину закриває обличчя. Він рвучко виходить із кімнати, так до кінця й не розуміючи, чому. Тепер, коли вони двоє дивляться на нього, він проходить і не насмілюється глянути їм у вічі. Ханна притискається до стіни, пропускаючи батька, але Нат мовчки дивиться просто на нього, й цього погляду Джеймс ніяк не може зрозуміти. Гарчання автівки, яка виїжджає з алеї, стихає, і цим завершується сцена; усі почули цей звук. На будинок опадає тиша, мов попіл.

Тоді Нат схоплюється на ноги.

«Стій», — хоче сказати Ханна, але знає, що брат не послухає.

Він відштовхує Ханну. Материні ключі висять на гачку в кухні, й він хапає їх та біжить до гаража.

— Чекай, — гукає Ханна, цього разу вголос.

Дівчинка не певна, чи збирається брат гнатися за батьком, чи теж утікає, але вже знає: він замислив щось страшне. — Нате, зажди. Не треба!

Він не зупиняється. Задкує з гаража, зачіпає кущ бузку біля воріт і теж зникає.

Нагорі Мерилін нічого не чує. Зачиняє двері кімнати Лідії, і густа, важка тиша огортає її задушливою ковдрою. Жінка гладить одним пальцем книги Лідії, рядок акуратних палітурок, на кожній маркером позначка предмету й дати. Тепер усе вкрите шаром пилу, схожим на грубе хутро, — ряд порожніх щоденників, старі стрічки з наукових ярмарків, причеплені до стіни листівки з Ейнштейном, кожна палітурка, корінець кожної книги. Мерилін уявляє, як частинка за частинкою звільняє кімнату Лідії. Крихітні дірочки й помітні плями там, де вона зніме зі шпалер плакати й фотографії; килим з продавленими слідами від меблів, які вже ніколи не розрівняються. Схоже на будинок її матері по тому, як із нього все прибрали.

Жінка думає про свою матір: як вона всі ці роки приходила сама в порожній дім, про спальню, яка залишалася в тому самому вигляді, з чистою постільною білизною для дочки, яка ніколи не повернеться, для чоловіка, який уже давно пішов і тепер лежить у ліжку іншої жінки. Ти так сильно любиш, плекаєш стільки надій, а зрештою залишаєшся ні з чим. Діти, яким ти більше не потрібна. Чоловік, який тебе більше не хоче. Не лишилося нічого, крім тебе самої та порожнього будинку.

Мерилін однією рукою знімає зі стіни портрет Ейнштейна та рве його навпіл. Потім більше не потрібну періодичну таблицю. Вириває накладки для вух зі стетоскопа Лідії; шматує призові стрічки на клапті атласу. Одна за одною нищить книги з полиці. «Кольоровий атлас анатомії людини». «Жінки, які зробили важливі наукові відкриття». Після кожної книги дихання Мерилін важчає, лють наростає.

«Як працює ваше тіло». «Хімічні експерименти для дітей». «Історія медицини». Вона пригадує кожну із цих книжок. Ніби перемотує час, повторює все життя Лідії від цієї миті до початку. Біля ніг нагромадилася ціла купа. Скулена під столом у холі Ханна чує важкі удари, неначе на підлогу один за одним падають камені.

Нарешті в дальньому кутку книжкової шафи — найперша книга, яку Мерилін купила Лідії. Тоненька брошура самотньо балансує на полиці, тоді падає. «Повітря постійно ширяє довкола». Читається на вивернутих назовні сторінках. «Ти не можеш його побачити, але воно є».

Мерилін хоче спалити книжки, накидані на килим, разом з обірваними зі стін шпалерами. Усе, що нагадує їй про Лідію, і все, чим вона могла стати. Хоче розтоптати саму полицю, перетворити її на тріски. Спорожніла полиця висить нетвердо, ніби втомлено, й Мерилін скидає її на підлогу єдиним поштовхом.

І ось, у порожнечі під нижньою полицею: книга.

Груба. Червона. Корінець проклеєно скотчем. Мерилін упізнає її ще до того, як бачить фото. Але все одно розгортає книгу, й руки раптом починають тремтіти. Досі здивована, жінка бачить обличчя Бетті Крокер, яка неприродно, нереально дивиться їй в обличчя.