Ще треба так багато зробити, так багато залагодити. Але зараз він думає лише про свою доньку, яка тут, у нього в руках. Він забув, як це — отак тримати дитину, тримати кого завгодно. Як вага того, кого тримаєш, зливається з твоєю, як інша людина інстинктивно чіпляється за тебе. Як вона тобі довіряє.

Збігає ще чимало часу, перш ніж він нарешті відпускає дитину.

Коли Мерилін прокидається і спускається вниз, денне світло вже пригасає. І ось що вона бачить у світлі лампи: чоловік гойдає їхню меншеньку, й вираз на його обличчі спокійний і ніжний.

— Ти вдома, — каже Мерилін.

Усі вони знають, що це запитання.

— Я вдома, — озивається Джеймс, і Ханна підводиться та навшпиньки йде до дверей. Вона відчуває, що все балансує на межі, не розуміє, чому, але боїться зруйнувати цю прекрасну, чутливу рівновагу. Звикла до того, що її не помічають, вона обережно наближається до матері, готуючись непомітно вислизнути. Та Мерилін ніжно торкається її плеча, й здивована дівчинка спотикається на рівному.

— Усе гаразд, — каже Мерилін. — Нам із твоїм татом просто треба поговорити.

Тоді — й Ханну охоплює захват — мама цілує її в проділ і каже:

— Побачимося вранці.

Посеред сходів Ханна зупиняється. Знизу чути тихе бурмотіння, але цього разу вона не спускається, щоб послухати. «Побачимося вранці», — сказала мама, і дівчинка має це за обіцянку. Вона навшпиньки скрадається коридором — повз Натову кімнату, де її брат не бачить снів за зачиненими дверима, й рештки віскі повільно випаровуються йому з пор; повз Лідіїну кімнату, котра в темряві така самісінька, ніби нічого не змінилося. Зараз усі страшні зміни не такі помітні. Газон за вікном ще тільки почав перетворюватися із чорнильно-синього на чорний. Її годинник світиться в темряві, показує восьму, але здається, що вже пізніше, що вже північ, і пітьма тиха й важка, наче пухова ковдра. Ханна огортається цим відчуттям. Звідси їй не чути, як розмовляють батьки. Але досить і того, що дівчинка знає: вони там.

На першому поверсі Мерилін зволікає, стоїть на порозі, тримається однією рукою за одвірок. Джеймс намагається проковтнути щось тверде й гостре; воно, мов риб’яча кістка, застрягло в горлянці. Колись він міг зчитувати настрій дружини навіть зі спини. За нахилом її плечей, за тим, як вона переступала з лівої ноги на праву, міг здогадатися, про що думає Мерилін. Але минуло забагато часу відтоді, як він так уважно дивився на неї. І тепер, навіть коли Джеймс дивиться прямо на дружину, він бачить лише дрібні зморшки в кутиках її очей, маленькі складки там, де блузка зім’ялась, а потім розправилася.

— Я думала, ти пішов, — нарешті вимовляє вона.

Коли голос Джеймса пробивається крізь колючу грудку в горлі, він тоншає, виходить мовби з подряпаної платівки.

— Я думав, ти пішла.

І на ту мить це все, що їм потрібно сказати. Інше вони більше не обговорюватимуть: Джеймс ніколи не озветься до Луїзи й соромитиметься цього все своє життя. Пізніше вони повільно складуть докупи все, чого ніколи одне одному не казали. Він покаже звіт про розтин; вона покладе йому до рук материну кулінарну книгу. Джеймс ще довго не зможе розмовляти із сином без жорсткості в голосі; мине багато часу, поки Нат перестане смикатися від батькового звертання. Реш­ту цього літа й ще багато років по тому, вони намагатимуться намацувати правильні слова: для Ната, для Ханни, одне для одного. Їм так багато потрібно сказати.

У цій короткій тиші щось торкається Джеймсової руки, так легенько, що він майже цього не відчуває. «Метелик, — думає він. — Рукав його сорочки». Але коли він опускає очі, то бачить, що це ледь зігнуті пальці Мерилін доторкнулися до його пальців. Він майже забув, як це — торкатися до неї. Бути пробаченим хоча б настільки. Він нахиляє голову та кладе її на руку дружині, переповнений відчуттям вдячності за те, що в нього є ще один день.

У ліжку вони торкаються одне одного ніжно, мовби вперше разом: його рука обережно ковзає по її спині, її пальці обережні й неквапливі, коли вона розстібає ґудзики на його сорочці. Їхні тіла постарішали; він відчуває, як провисають його плечі, помічає сріблясті шрамики, що залишилися після пологів ледь нижче її талії. У темряві вони обережні одне з одним, ніби відчувають, наскільки обоє крихкі, немов бояться зламатися.

Уночі Мерилін прокидається і відчуває поряд чоловікове теп­ло, його приємний запах, наче від скибочки підсмаженого хліба: м’який, природний, гіркувато-солодкий. Як чудово було б залишатися біля нього; згорнутися, відчувати, як підіймаються й опускаються його груди так близько, ніби то її власне дихання. Однак зараз вона повинна зробити дещо інше.

Біля дверей Лідіїної кімнати Мерилін зупиняється. Рука завмерла на ручці дверей, голова прихилена до одвірка. Пригадує той останній спільний вечір: у склянці води, яку тримала Лідія, грали відблиски світла. Мати через стіл глянула на дочку й усміхнулася. Малювала собі майбутнє Лідії, була спов­нена впевненості — й ніколи навіть на мить не могла припустити, що цього може не статися. Що вона здатна в чомусь помилятися.

Той вечір, та впевненість тепер здаються давніми, ніби щось із відстані років здрібніле й незначне. Таке, що вона знала до того, як народила дітей, і раніше, до одруження, коли ще сама була дитиною. Вона розуміє. Нема іншого шляху, крім того, яким ідеш уперед. Проте якась її частина прагне на секунду повернутися назад — не для того, щоб щось змінити, навіть не для того, щоб поговорити з Лідією, не для того, щоб взагалі щось їй сказати. Просто відчинити двері й побачити, як її дочка спить там. Хоча б іще один-єдиний раз. І знати, що все гаразд.

І коли вона відчиняє нарешті ці двері, то бачить. Її дочка там, на ліжку, одне довге пасмо розсипалося подушкою. Якщо придивитися, можна побачити, як від її подиху підіймається й опускається квітчаста ковдра. Мерилін знає, що їй подаровано це видіння, й намагається не кліпати, щоб увібрати в себе цю мить, останню прекрасну картину спокійного сну її дочки.

Одного дня, коли вона буде готова, то зніме штори, забере із шафи одяг, складе в купу книжки, розкидані по підлозі, спакує та прибере все з тієї кімнати. Випере постіль, відчинить шухляди столу, спорожнить кишені джинсів Лідії. Коли це робитиме, то знайде лише фрагменти життя своєї дочки: монети, не відправлені листівки, вирвані із журналів сторінки. Вона зупиниться, коли дістане м’ятну жуйку, досі загорнуту в целофан, і думатиме, чи було це важливим, чи значило щось для Лідії, чи забулось, як дрібниця. Мати знає, що не знайде відповідей. Зараз вона дивиться на дівчинку в ліжку, й очі в неї повні сліз. Досить.

Коли Ханна зі сходом сонця спускається на перший поверх, вона ретельно перевіряє: два авто на під’їзній алеї. Два брелки з ключами на столику в коридорі. П’ять пар взуття — одна Лідіїна — біля дверей. Хоча останнє й викликає гострий біль між ключицями, решта підрахунків заспокоює. Тепер, коли дівчинка дивиться у вікно, що виходить на вулицю, їй видно, як відчиняються двері у Вольфів і з’являються Джек та його пес. Нічого не буде, як раніше; вона це знає. Але те, що Джек із собакою прямують до озера, теж заспокоює. Неначе все у всесвіті поволі повертається до норми.

Однак Нат у себе нагорі бачить із вікна цілком протилежну картину. Він прокинувся від глибокого хмільного сну, віскі вже вийшов з нього, і все здається новим: обриси меблів, сонячні зайчики на килимі, власні руки перед обличчям. Навіть біль у животі — він нічого не їв зі вчорашнього сніданку, тієї їжі, як і віскі, вже давно немає. Усе здається яскравим, чистим і гострим. Але тепер він помічає з іншого боку галявини те, чого так довго щодня вичікував. Джек.

Він не дбає про перевдягання, не хапає ключів, узагалі не думає. Просто натягує свої тенісні туфлі й летить сходами вниз. Всесвіт дав йому шанс, і Нат не хоче його втрачати. Коли він смикає вхідні двері, Ханна в коридорі здається просто розмитою цяткою. Вона теж не думає про те, що треба взутися. Босоніж кидається за ним, і асфальт під її ногами вологий та прохолодний.