— Нате, — гукає вона. — Нате, це не його провина!

Нат не зупиняється. Він не біжить, просто нервово крокує до рогу, за яким щойно зник Джек. Вигляд у нього, як у ковбоя з батькових фільмів. Він, цілеспрямований, зі стиснутими щелепами, непохитний, простує серединою безлюдної вулиці.

— Нате! — Ханна хапає його за руку, але брат не зупиняється, і дівчинка біжить, щоб встигати за ним. Вони вже на розі, й обоє одночасно помічають Джека: він сидить на пірсі, обхопив руками коліна, собака лежить біля нього. Нат зупиняється, щоб пропустити авто, й Ханна сильно смикає його за руку.

— Будь ласка, — просить вона. — Будь ласка!

Авто проїздить, і Нат вагається. Але він надто довго чекав на відповідь. Зараз або ніколи, думає він, висмикує руку й перетинає вулицю.

Якщо Джек і чує, що вони йдуть, то не виказує цього. Непорушно дивиться на воду, поки Нат не зупиняється просто над ним.

— Думав, я тебе не побачу? — вигукує Нат.

Джек не відповідає. Повільно встає і повертається обличчям до Ната, його руки в задніх кишенях джинсів. Так, наче він і не думає битися, думає Нат.

— Ти не можеш ховатися вічно.

— Я знаю, — каже Джек.

Собака біля його ніг низько протяжно скиглить.

— Нате, — шепоче Ханна. — Ходімо додому. Будь ласка!

Нат її не помічає.

— Я сподіваюся, ти подумав про те, як тобі шкода, — каже він.

— Мені дуже шкода, — відповідає Джек. — Я про те, що сталося з Лідією. — Його голос ледь здригається. — І про все інше.

Джеків пес відступає назад і тулиться Ханні до ніг. Вона певна: зараз Нат розтисне кулаки, повернеться, дасть Джекові спокій та піде геть. Але вона помиляється. На секунду він ніяковіє, але ця ніяковість лише дужче розпалює його.

— Ти думаєш, це щось змінить? Не змінить. — Кісточки на його кулаках уже побіліли. — Скажи мені правду. Зараз. Я хочу знати. Що сталося між вами двома. Чому вона пішла до озера тієї ночі.

Джек хитає головою, ніби не розуміє запитання.

— Я думав, Лідія тобі сказала... — його рука смикається, мовби він хоче взяти Ната за плече або за руку. — Я мав сам тобі розповісти, — вимовляє він. — Я мав сказати тобі, вже давно...

Нат підходить на півкроку ближче. Він тепер так близько, так близько до того, щоб усе зрозуміти. У нього навіть паморочиться в голові.

— Що? — він майже шепоче, Ханна ледве чує. — Що це твоя провина?

За мить до того, як Джек поворухнувся, вона розуміє, що зараз станеться: Натові потрібне щось для виливу гніву й власного відчуття провини, інакше він просто розсиплеться. Джек знає це, дівчинка бачить це по його обличчю, по тому, як він розпростує плечі, готується. Нат нахиляється ближче, і вперше за довгий час він дивиться Джекові просто в очі: карі зустрічаються з блакитними. Вимагають. Благають. «Скажи мені. Будь ласка». І Джек киває: «Так».

Тоді його кулак врізується Джекові в живіт, і Джек згинається навпіл. Нат нікого раніше не бив, і він думав, що це буде приємне відчуття, відчуття влади — коли його рука викинеться вперед, мов поршень. Це неприємно. Мовби загруз кулаком у шматку м’яса, у чомусь безсилому й важкому, не здатному до опору. Його тепер трохи нудить. Він очікував лункого звуку, як у кіно, але майже нічого не почув. Просто глухий удар, ніби на підлогу впала важка сумка. Короткий кволий видих, і від цього теж підступає нудота. Нат готується, очікує, але Джек не б’є у відповідь. Він повільно випростовується, тримається рукою за живіт, підіймає на Ната непорушний погляд. Навіть не стискає кулаки, й через це Ната дужче нудить.

Він думав, що коли знайде Джека, коли його кулак вріжеться в самовдоволене Джекове обличчя, йому стане краще. Усе зміниться, важка брила гніву, яка наросла в ньому, розсиплеться піском. Але нічого не відбувається. Нат і досі відчуває той шмат бетону, який дряпає зсередини. І до того ж, Джекове обличчя не самовдоволене. Нат очікував як мінімум готовності до оборони, можливо, страху, але в очах ворога немає ні того, ні іншого. Натомість Джек дивиться на нього навіть із ніжністю, неначе йому шкода Ната. Мовби він хоче його обійняти.

— Давай! — кричить Нат. — Що, боїшся вдарити у відповідь?

Він хапає Джека за плече і трусить його, а Ханна мимоволі відвертає очі тієї миті, коли братів кулак таки поцілює Джеку в обличчя. Цього разу з носа в нього висотується червона цівка. Він не витирає її, просто дозволяє стікати від ніздрі до губ, на підборіддя.

— Перестань! — волає Ханна, й лише коли чує власний голос, розуміє, що плаче. Її щоки, шия, навіть комірець футболки вже липкі від сліз. Нат і Джек теж чують. Обидва дивляться на неї, кулак у Ната досі стиснутий, Джекове обличчя із тим ніжним поглядом тепер обернене до неї.

— Перестань, — знову вигукує Ханна.

Їй крутить у животі, вона кидається між хлопцями, намагаючись затулити собою Джека, впирається братові в груди долонями, відштовхує його.

І Нат не опирається. Він дозволяє їй штовхати себе, відчуває, як балансує на краю, як його ноги ковзають по стертих дошках, дозволяє собі звалитися з пірсу.

«То он на що це схоже», — думає він, коли над головою сходиться вода. Він не бореться. Затримує подих, не ворушить ні руками, ні ногами, не заплющує очей і повільно йде на дно. Ось на що це схоже. Він уявляє, як тонула Лідія, як сонячне світло над водою робилося бляклим. Він тоне. Як Лідія. Скоро опиниться на дні, його ноги, руки, спина притиснуться до піску. Він залишатиметься там, поки зможе затримувати подих, поки вода не рине всередину й не загасить мозок, мов свічку. В нього печуть очі, але Нат не дозволяє їм заплющитися. «Ось на що це схоже, — знову промовляє він подумки. — Зверни на це увагу. Зверни увагу на все. Запам’ятай це».

Але він надто добре знайомий з водою. Тіло знає, що робити, так само, як і те, що потрібно пригинатися вдома на сходах, щоб не вдаритися головою. М’язи розтягуються і починають працювати. Тіло саме все вирішує, і руки починають чіплятися за воду. Нат працює ногами, поки голова не виринає на поверхню, поки він не викашлює ковток мулу й не втягує в легені прохолодне повітря. Запізно. Він уже навчився не тонути.

Нат плаває горілиць із заплющеними очима, дозволяє воді тримати стомлені кінцівки. Не зможе дізнатися, на що це було схоже, ані вперше, ані востаннє. Він може здогадуватись, але точно не знатиме ніколи. Як це було, про що вона думала, про що ніколи йому не казала. Чи думала вона, що він її підвів, чи думала, що хотіла, щоб він її відпустив. Це дає найвиразніше відчуття, що її більше нема.

— Нате! — кличе Ханна й виглядає з пірсу.

У неї маленьке й бліде обличчя. Тоді з’являється інша голова — Джекова — і до нього простягається рука. Він знає, що це Джекова рука, й коли він туди дістанеться, у будь-якому разі візьметься за неї.

А що буде, коли Нат візьметься за ту руку? Поплентається додому, мокрий, брудний, зі слідами Джекових зубів на суг­лобах. Поряд буде Джек, запухлий, у синцях, із темно-коричневою плямою на сорочці. Ханна очевидно плакала: жилки під очима, вологі вії. Попри це, вони всі дивно світитимуться, ніби чистенько відмиті.

Знадобиться багато часу, щоб все з’ясувати. Сьогодні їм доведеться мати справу з батьками Ната, із Джековою матір’ю, з усіма запитаннями: «Чому ви побилися? Що сталося?». Має збігти багато часу, бо вони не зможуть пояснити, а батькам — це всі знають — потрібні пояснення. Вони перевдягнуться в сухе, Джек надягне одну зі старих Натових футболок. Намастять Джекову щоку й Натові пальці меркурохромом, й рани здаватимуться ще кривавішими, мовби наново відкритими, хоча насправді починають загоюватися.

А завтра, наступного місяця, наступного року? Потрібно багато часу. Вони й через роки намагатимуться збирати докупи частинки пазлу, пригадувати риси її обличчя, малювати її в уяві. Поза сумнівом, цього разу вони правильно все зрозуміли, нарешті повністю зрозуміли її. Вони часто про неї думатимуть: коли Мерилін відкриє штори в кімнаті Лідії, відчинить шафу й почне діставати з полиць одяг. Коли одного д3ня їхній батько прийде на вечірку та вперше не почне швидко оглядати всі світлокосі голови в кімнаті. Коли Ханна навчиться стояти пряміше, говорити зрозуміліше, коли одного дня знайомим жестом закладе волосся за вухо й на мить замислиться, де вона це перейняла. І коли в університеті в Ната запитуватимуть, чи є в нього брати й сестри, він казатиме: «Дві сестри, але одна померла». Одного дня він гляне на маленький горбочок у Джека на носі й захоче обережно погладити його пальцем. Коли набагато, набагато пізніше він подивиться на мовчазний блакитний мармур на землі та подумає про свою сестру, так само, як думатиме про неї кожної важливої миті свого життя. Нат цього ще не знає, але відчуває глибоко в душі. «Ще стільки всього станеться, — подумав він, — про що мені захочеться тобі розповісти».