Тепер же, маючи гарний дім і пристойні прибутки, містер Коллінз вирішив одружитися. І, шукаючи примирення з лонґборнською родиною, він насправді задумав знайти дружину серед дочок сімейства — звісно, якщо ті виявляться такими ж вродливими й милими, як про них і розповідали. Таким чином він хотів загладити — чи то пак спокутувати — свою провину від успадкування їхнього маєтку. Сам містер Коллінз уважав цей задум пречудовим і страшенно доречним, не кажучи вже про неймовірну щедрість зі свого боку.

Після знайомства з родиною він своїх планів не змінив. Гоже личко й дивовижний тонус м’язів старшої дочки утвердили містера Коллінза в намірах, і вже першого вечора свій вибір він спинив на ній. Але наступний ранок вніс у його розрахунки деякі зміни. Перед сніданком він чверть години провів tête-à-tête із місіс Беннет. Розмова почалася зі згадки про його парафіяльний дім і плавно перейшла до сподівань містера Коллінза знайти для нього в Лонґ-борні майбутню господиню. Мило усміхаючись і всіляко заохочуючи його сподівання, місіс Беннет, утім, висловила застереження щодо тієї дочки, на яку він кинув оком. Мовляв, коли б ішлося про молодших доньок (хоч вона, звісно, не може нічого гарантувати), то жодних перешкод для таких намірів, про які їй було б відомо, начебто не існує. Та от зі старшою — тут вона просто-таки мусить його попередити — справа така, що Джейн, найпевніше, невдовзі заручиться.

Тож природно, що його наступною обраницею стала Елізабет. Вона була майже рівна Джейн за віком і красою (а в бойових навиках навіть перевершувала її). Місіс Беннет радісно підхопила натяки містера Коллінза та вже й повірила в те, що невдовзі видасть заміж одразу двох дочок. Відтак особа, яку ще день тому вона не бажала й знати, тепер отримала її цілковите схвалення.

Лідія не забула про свій похід до Меритона, і всі дівчата, за винятком Мері, погодилися супроводити її, адже хотіли, щоб сестра повернулася з прогулянки живою. До них приєднався і містер Коллінз — на особисте прохання містера Беннета, який усіляко прагнув здихатися гостя й знову насолоджуватися читанням у тиші власної бібліотеки.

Містер Коллінз вирішив скористатися цією прогулянкою, щоб якнайбільше часу провести разом із Елізабет. Вона ж, сторожко роззираючись, крокувала лісом, готова зреагувати на першу ж загрозу вистрілом зі своєї «Браун Бесс». Джейн і решта йшли слідом, тримаючи і свої мушкети напоготові. А от містер Коллінз, який уважав себе «людиною миру», не прихопив ані рушниці, ані меча й лише щасливо попихкував своєю люлькою зі слонової кістки та каштанового дерева («Дар її ясновельможності», — повторював він за кожної нагоди).

Не відійшли вони й на чверть милі від старих полів для крокету, як Елі-забет відчула запах смерті. Помітивши, як та напружилася, сестри теж звели свої мушкети й стали півколом, готові відбити напад із будь-якого боку.

— А що... щось сталося? — спитав містер Коллінз. Здавалося, він от-от знепритомніє.

Елізабет приклала палець до вуст і жестом звеліла сестрам рушати за нею. Вона вела їх уздовж колії від карети, і її кроки були такими легкими, що не порушили ані піщинки на землі. Сліди від карети тягнулися ще кілька ярдів, а потім несподівано звертали в лісові хащі. Те місце, де в екіпажа, вочевидь, злетіли колеса, після чого він зірвався в урвище збоку від дороги, позначали зламані гілки. Елізабет зазирнула через край: приблизно двадцятьма ярдами нижче вісім чи дев’ять закривавлених зомбі вовтузилися довкола розбитого повоза й розтрощених діжок. Більшість із них хапливо дожирали нутрощі коня, але одному мертвякові пощастило особливо: він вишкрібав їстівні рештки з розбитого черепа візника.

Візником виявилася юна дівчина, і сестри миттю її впізнали.

— О святий Боже! — прошепотіла Джейн. — Це ж Пенні Мак-Ґреґор! Нещасне дівча! Не раз уже ми її попереджали, щоб не їздила сама!

Пенні Мак-Ґреґор розвозила лій для ламп у Лонґборн та всі маєтки на тридцять миль довкола Меритона ще відтоді, як заледве навчилася говорити. Мак-Ґреґори тримали скромне господарство недалеко від міста, куди їм щодня возами доставляли китовий жир, який вони потім переробляли на лій для ламп і вишукані парфуми. Сморід там стояв нестерпний, особливо влітку, але на їхні товари завжди був чималий попит. Тож не дивно, що Мак-Ґреґорів уважали одними з найприємніших мешканців Гартфордширу.

— Господи, змилуйся над цією нещасною дівчинкою, — промовив містер Коллінз, підійшовши до сестер.

— А ми не можемо просто піти далі? — спитала Лідія. — Все одно ми їй уже нічим не допоможемо. До того ж подумай, як виглядатимуть наші сукні, якщо ми зараз поліземо битися в яр.

Джейн жахнулася її слів; Кітті підтримала Лідію. А Елізабет вихопила люльку з рота містера Коллінза, роздмухала в ній жар, а потім розмахнулася і кинула її в яр.

— Як? Це ж подарунок її ясновельможності! — заволав він так голосно, що зомбі його почули. Вони підвели очі й жахливо заревіли. Та враз їхнє ревіння урвав гуркіт від потужного вибуху, який спричинила запалена люлька, що впала на діжки з жиром. Охоплені полум’ям, зомбі похитувалися й дико кружляли на місці, з вереском шкварячись на вогні. Джейн прицілилася своєю «Браун Бесс», але Елізабет рукою відвела її мушкет.

— Хай посмажаться, — сказала вона. — Хай відчують смак вічності.

Обернувшись до свого кузена, який відвів погляд, вона додала:

— Бачите, містере Коллінз... Бог не знає милосердя. І ми не повинні.

І хоч її блюзнірство розсердило священика, він вирішив нічого з цього приводу не казати, адже побачив, якими порожніми й темними стали очі Елізабет, — начебто її душа кудись відлетіла, щоб співчуття і жаль не стали їй зараз на заваді.

Дорогою товариство завітало до Мак-Ґреґорів, аби повідомити батькам прикрі новини. Коли ж вони нарешті ввійшли до Меритона, молодші сестри одразу стали роззиратися навкруги, сподіваючись побачити офіцерів. І ніщо — крім хіба гарненького капелюшка чи виття живих мерців — не могло б відволікти їх від цієї справи.

Невдовзі увагу дівчат привернув невідомий юнак шляхетного вигляду, який ішов протилежним боком вулиці разом із офіцером. Цього другого офіцера, містера Денні, Лідія знала, і він вклонився їй, коли вони їх проминали.

Незнайомець справив на всіх неабияке враження, і їм стало цікаво, хто б це міг бути. Кітті й Лідія вирішили з’ясувати все негайно й перейшли на протилежний бік, начебто для того, щоб зайти до крамнички навпроти. Їм пощастило ступити на тротуар саме тієї миті, як двоє джентльменів, повертаючись, порівнялися з ними. Містер Денні звернувся до товариства сам і попросив дозволу представити свого друга, містера Вікгема, який щойно вчора повернувся з міста і якого, до його великої радості, зарахували в полк. Усе складалося якнайкраще. Для цілковитої бездоганності молодому чоловікові бракувало хіба полкового мундира. Все свідчило на його користь, адже, здавалося, він був у всьому досконалим: красиві риси обличчя, гарна фігура, приємні манери. Після представлення він одразу ж завів невимушену розмову, до того ж робив це майстерно, але водночас легко й невимушено. Отож усе товариство стояло собі й мило спілкувалося, аж доки їхню увагу не відвернув цокіт копит: вулицею верхи наближалися Дарсі та Бінґлі. Роздивившись у товаристві дівчат, двоє джентльменів попрямували одразу до них, щоб засвідчити свою пошану. Говорив переважно Бінґлі, звертаючись насамперед до старшої міс Беннет. Він повідомив, що вони прямують до Лонґборна, аби дізнатися про стан її здоров’я. Містер Дарсі ствердно кивнув головою і згадав про свій намір не задивлятися на Елізабет. Та раптом побачив незнайомця.

Елізабет звернула увагу на те, як перемінилися обидва на лиці, щойно зауважили один одного. Все відбулося так непомітно, що лише Ліззі вловила це своїм навченим оком. Їхні обличчя миттю змінили колір: перший зблід, другий почервонів. За якусь мить містер Вікгем торкнувся свого капелюха — привітання, на яке містер Дарсі заледве відповів. Але з того, як здригнулася його рука, Елізабет відчула, що певної миті Дарсі навіть подумував оголити свій меч. І що це могло б означати?