Але вже за якусь хвилю містер Бінґлі попрощався і поїхав із приятелем геть, ніби нічого й не помітивши.

Містер Денні та містер Вікгем провели юних дам до самого дому містера Філліпса й там відкланялися, попри те, що Лідія всіляко наполягала, щоб вони зайшли з ними досередини. А господиня, вистромивши голову у вікно, стала голосно вторувати їхнім запрошенням.

Місіс Філліпс завжди раділа своїм небогам. А тривала відсутність двох старших сестер робила їхній візит особливо бажаним. Її увагу привернули і до містера Коллінза, якого представила Джейн. Господиня привітала гостя якнайлюб’язніше, але й той не відставав у церемонності, неодноразово попросивши вибачення за своє вторгнення, попри те, що не мав честі бути з нею знайомим. Місіс Філліпс відчула благоговіння перед таким небувалим вихованням. Але від одного незнайомця її одразу ж відволікли бурхливими розпитуваннями про іншого. Втім, про нього тітонька, на жаль, змогла повідомити небогам лише те, що вони й самі знали: з Лондона його привіз містер Денні, й він планує вступити лейтенантом у полк, розташований на північ звідти. Вона повідомила, що стежила за ним цілу годину, доки він ходив вулицею туди-сюди; і, якби містер Вікгем з’явився там знову, Кітті та Лідія, без сумніву, продовжили б її справу. Але, на жаль, повз їхні вікна більше не пройшов ніхто, крім кількох офіцерів, які, порівняно з містером Вікгемом, видалися їм «дурними й миршавими». Наступного вечора декого з них запросили на обід до Філліпсів, і тітка пообіцяла, що її чоловік навідається також і до містера Вікгема, аби запросити і його (звісно, якщо родина з Лонґборна теж завітає до них на вечерю). На цьому вони й зійшлися, і місіс Філліпс урочисто оголосила, що, крім легкої трапези, їх чекатиме весела жвава гра — «Домовина — гробі-вець». В очікуванні таких приємних розваг усі пожвавішали й розпрощалися у вельми піднесеному настрої.

Дорогою додому Елізабет переповіла Джейн, що на її очах сталося між двома джентльменами. Але сестрі було ще складніше знайти пояснення цій сцені, адже вона за будь-яких умов готова була захищати кожного з них зокрема, як і їх обох разом.

ОСКІЛЬКИ НАМІР ПОЇХАТИ до тітки в гості не викликав жодних заперечень, в умовлений час карета привезла містера Коллінза і його п’ятьох кузин до Меритона.

Коли вони проїздили повз поля для крокету й вигорілі гектари лісу, що стали останнім прихистком для нещасної Пенні Мак-Ґреґор, безтурботна розмова мандрівників урвалася, бо всі шестеро не могли не згадати про новини, які долетіли до Лонґборна ще зранку. Як стало відомо, батько Пенні, збожеволівши від горя, кинувся в казан із киплячим жиром. Коли помічники його витягли, він був іще живим, але сильно обварився і втратив зір. Лікарі не знали, виживе він чи ні, а також чи позбудеться колись цього огидного запаху. Всі мовчали, аж доки карета під’їхала до Меритона.

Коли товариство прибуло, містер Коллінз нарешті отримав змогу по-розглядати все в домі й позахоплюватися побаченим. Розміри та умеблювання маєтку так його вразили, що йому на мить здалося, ніби він опинився в одній із віталень леді Кетрін. Принаймні так він запевняв. Місіс Філліпс зуміла оцінити всю вишуканість такого компліменту, адже чимало чула про майстерність леді Кетрін у боях із ураженими — майстерність, що, на її думку, перевершувала навіть здібності її власних небог.

Містер Коллінз намагався описати всю велич маєтку леді Кетрін. За його словами, недавно його відчутно вдосконалили, звівши там величезний додзьо та нові апартаменти для особистих ніндзя-охоронців її ясновельможності. Свої красномовні теревені містер Коллінз правив аж до приходу джентльменів. В особі місіс Філліпс пастор знайшов уважну слухачку, і її думка про гостя покращувалася з кожним його реченням; до того ж їй кортіло якнайшвидше поділитися почутим із сусідами. Дівчатам же, які не могли слухати свого кузена, не складаючи подумки переліку способів звести його зі світу, здавалося, ніби чекають вони цілу вічність. Але їхні страждання таки скінчилися. Джентльмени нарешті прибули.

І коли містер Вікгем зайшов у кімнату, Елізабет здалося, що вона отримала оглушливий удар із розвороту. Сила його впливу на неї була такою неймовірною, що, попри весь свій вишкіл, їй не вдалося цьому опиратися: здавалося, він зачепив усі слабкі струни, властиві її статі. Більшість офіцерів заслуговували довіри й справляли враження осіб вельми шляхетних, але містер Вікгем настільки перевершував їх і своєю зовнішністю, і манерами, і ходою, наскільки вони самі вирізнялися на тлі розповнілого й нуднуватого дядечка Філліпса, який зайшов услід за ними, дихаючи на всіх випарами портвейну.

Містер Вікгем був тим щасливим обранцем, на якому зосередилися всі жіночі погляди. А Елізабет виявилася тією щасливою дамою, поруч із якою він зрештою сів. І те, як невимушено він одразу ж завів із нею приємну розмову — хоч ішлося лише про дощову погоду, — засвідчило їй, що й найбанальніша, найбезглуздіша і найзаяложеніша тема може бути цікавою завдяки майстерному співрозмовникові.

На тлі таких суперників у боротьбі за увагу, як містер Вікгем та офіцери, містер Коллінз став майже непомітним. Для юних леді він і справді не становив ані найменшого інтересу. Але час від часу йому таки вдавалося знайти уважну слухачку в особі місіс Філліпс, і саме завдяки її турботливості його до кінця вечора забезпечили кавою та булочками. Коли ж занесли гральні столи, він зумів віддячити господині, погодившись долучитися до гри «Домовина — гробівець».

Містер Вікгем не схотів грати, і його радо прийняли за іншим столом, де він всівся між Елізабет і Лідією. Спершу здавалося, що балакуча Лідія перебере всю увагу на себе. Але гра цікавила її аж ніяк не менше, тож невдовзі вона з головою поринула в її перипетії, бажаючи знати, що випаде гравцям — моторошно порожній «гробівець» чи щасливо повна «домовина». Завдяки цьому містер Вікгем міг — доки дозволяла гра — розмовляти з Елізабет. Вона слухала його охоче, хоч і не сподівалася, що розмова зачепить ту тему, яка цікавила її найбільше, — історію його знайомства з містером Дарсі. Вона не наважувалася навіть це прізвище згадати. Але її допитливість задовольнили зовсім несподівано. Містер Вікгем сам почав цю розмову. Спершу дізнавшись від неї, чи далеко Незерфілд від Меритона, він, ніби дещо вагаючись, спитав її, чи довго вже там гостює містер Дарсі.

— Близько місяця, — відповіла Елізабет. — Як я розумію, в його вбивчому списку вже чимало голів.

— О, так, — кивнув містер Вікгем. — Його бойові таланти заслуговують найвищих похвал. І навряд чи ви знайдете людину, яка може розповісти про це більше, адже я ще від самого народження маю з його родиною особливий зв’язок.

Хоч як Елізабет старалася, та приховати свого здивування не змогла.

— Не дивно, міс Беннет, що для вас це несподіванка. Адже ваше треноване око не могло не помітити, як холодно ми вчора привіталися. А ви знайомі з містером Дарсі?

— Знайома, та так, що пізнавати його ближче не бажаю! — не стрималася Елізабет. — Мені довелося провести з ним чотири дні під одним дахом, і він здався мені страшенно неприємною особою.

— Щодо того, приємна він особа чи ні, — сказав Вікгем, — я висловлюватися не маю права. Не вважаю, що мені дозволено це робити. Адже я знаю його надто давно й надто добре, аби бути справедливим суддею, — мені не уникнути упереджень. Але мені здається, що ваша оцінка здивувала б загал. І, найпевніше, десь поза вузьким колом друзів ви не зважилися б на такі категоричні вислови.

— Слово честі, я не сказала нічого такого, чого не наважилася б повторити в будь-якому іншому домі, крім Незерфілду. Власне, в Гартфордширі він нікому не сподобався. Його гордість усіх відштовхує. Сподіваюся, його сусідство не вплине на ваш намір служити в ближньому полку?

— О, ні, поступатися містерові Дарсі я не маю намірів. Якщо він не хоче мене бачити, то хай їде сам. Нас не поєднують дружні стосунки, і мені щоразу боляче його бачити, але я не маю підстав його уникати. Зрештою, ми обидва — воїни, а переховуватися від когось — це нижче воїнської честі. Його батько, міс Беннет, покійний містер Дарсі, був одним із найвидатні-ших винищувачів зомбі, а також моїм найближчим другом у цьому світі. Ще не було випадку, щоб тисячі найніжніших спогадів не охоплювали мене, коли я опинявся поруч із містером Дарсі. Але зі мною він повівся справді негідно. Хоч, здається, я міг би пробачити йому все, якби він бодай не зрадив сподівань свого батька й не зневажив його пам’яті.