Ударом ноги вона вивалила двері й вистрибнула на дах екіпажа. Звідти вона могла повною мірою оцінити складність ситуації: тепер було видно, що нечестивців навіть не сотня, а принаймні вдвічі більше. Візника за ногу схопили одразу кілька зомбі, готові от-от вп’ястися зубами в його гомілку. Не бачачи іншого виходу, Елізабет рубонула мечем по стегну чоловіка — відтяла йому ногу, але врятувала життя. Однією рукою вона схопила візника й витягла його на дах екіпажа, де той знепритомнів через кровотечу зі свіжої рани. На жаль, ці дії завадили їй врятувати другого юнака, якого зомбі таки стягнули з сидіння. Він верещав, а потвориська повалили його на землю й взялися виривати нутрощі з іще живого тіла й тут-таки їх поїдати. Далі зомбі звернули увагу на переляканих коней. Елізабет знала: якщо коні стануть жертвами пекельних слуг, то її, як і решту, чекатиме лише повільна смерть. Тож вона високо підстрибнула і в польоті стала палити з мушкета. Кулі прошили голови одразу кільком нечестивим. Вона приземлилася біля коня і мечем рубонула найближчих нападників. Її рухи були сповнені грації Афродіти й нещадності Ірода.

Її ноги, зап’ястя й клинок мигтіли надто швидко для зграї незграб, тож вони почали відступати. Вловивши вдалий момент, Елізабет запхала катану в піхви, вистрибнула на місце візника й схопила віжки. Зомбі вже почали перегруповуватися, коли вона ляснула батогом і погнала коней вперед. Ті мчали дорогою на доволі загрозливій швидкості, аж доки вона впевнилася, що небезпека позаду.

Невдовзі вони вже наблизилися до південного боку Лондонського муру. І хоч Елізабет одного разу гуляла Великою китайською стіною, вона щоразу вражено затамовувала подих, опиняючись перед Великою британською. Сам по собі кожен окремий сектор не справляв особливого враження. Стіна й за висотою, й за виглядом нагадувала мури давніших фортець, оздоблених вузькими вежами та бійницями. Але вся разом Стіна була такою масивною, що підважувала звичні уявлення про те, на що здатні людські руки. Елізабет зупинила екіпаж біля південної сторожової вежі. Понад десяток карет і екіпажів чекали попереду, доки вартові перевірять їх на контрабанду й переконаються, що ні в кого з пасажирів немає симптомів загадкової моровиці. Сер Вільям вистромив голову з вікна, щоб повідомити Елізабет, що візник віддав Богові душу, і спитав, чи можуть вони залишити його тіло на узбіччі.

Коли вони під’їхали до будинку Ґардінерів, Джейн сиділа у вітальні й крізь вікно спостерігала за їхнім приїздом. Тож коли вони зайшли досередини, вона вже чекала на них при вході, здивована тим, що Елізабет зайняла місце візника. Настрій Елізабет одразу ж покращав, коли вона побачила сестру, — та мала такий же здоровий і квітучий вигляд, як і завше. Вона спішно виклала всі деталі їхньої невдалої мандрівки й попросила більше не повертатися до цієї теми. Додала лише, що ніколи раніше не бачила такого величезного скупчення нечестивих в одному місці, й дивувалася, чого це всі вони вирішили напасти на один екіпаж. День проминув приємно: зранку вони залагоджували різні домашні справи й ходили по крамницях, а ввечері побували в театрі.

Там Елізабет сіла біля тітки. Насамперед вони завели розмову про її сестру, й Елізабет радше засмутилась, аніж здивувалася, почувши у відповідь на свої розпитування, що, хоч Джейн і намагалася не занепадати духом, час від часу вона все ж дуже сумувала. Та варто було сподіватися, що ці напади смутку не триватимуть довго. Також тітка переповіла їй усі подробиці візиту міс Бінґлі в Шостий східний сектор і переказала свої розмови з Джейн, які доводили, що сестра не має надалі намірів підтримувати це знайомство.

Потому місіс Ґардінер взялася добродушно кепкувати над своєю небогою через Вікгемову зраду й похвалила її за витримку.

— Люба моя Елізабет, — додала вона, — яка з себе ця дівчина, новий об’єкт його захоплення? Прикро було би вважати нашого друга меркантильним.

— Але, дорога моя тітонько, яка різниця між розрахунком і розважливістю, коли йдеться про шлюбні справи? Минулого Різдва ви боялися, щоб він не одружився зі мною, бо це було б нерозважливо з мого боку; а тепер, коли він звернув увагу на дівчину з маєтком у десять тисяч фунтів, ви вважаєте його меркантильним.

— Якщо ти розповіси мені, що це за дівчина, я знатиму, що думати.

— Мені вона здалася дуже доброю. Нічого поганого про неї я сказати не можу.

Перед тим, як п’єса завершилася, Елізабет встигли ощасливити й несподіваним запрошенням: тітка з дядьком пропонували їй приєднатися до них під час літньої мандрівки.

— Ми ще не вирішили, як далеко поїдемо, — сказала місіс Ґардінер, — але, може, доберемося й до Озерного краю.

Жоден задум не міг потішити Елізабет більше. Вона прийняла його охоче й зі щирою вдячністю.

— Тітонько, дорога моя тітонько! — захоплено вигукнула вона. — Яка ж це радісна, яка чудова новина! Ви вдихнули в мене нове життя й свіжі сили. Прощавайте, розчарування й смуток! Чого варті чоловіки супроти гір і скель? О, які чудові вправляння чекають мене на вершинах гір! Скількох оленів ми покладемо лише завдяки своїм кинджалам і прудким ногам! О, як ми потішимо Будду, єднаючись із землею!

УСЕ, ЩО ЕЛІЗАБЕТ бачила дорогою наступного дня, здавалося їй свіжим і цікавим. Із новим візником і подвійною кількістю охоронців, озброєних мушкетами, вони швидко рухалися до Гансфорда. На щастя, цього разу мандрівка була спокійною, а під’їжджаючи до місця, вони почали видивлятися дім священика, шукаючи його за кожним новим поворотом. Вони проїхали повз огорожу Розінґз-Парку. Елізабет посміхнулася, пригадавши все, що чула про його господарів.

Нарешті з’явився і дім містера Коллінза. Сад, який спускався до дороги, дім посеред саду, зелений парканчик, лавровий живопліт — усе свідчило про те, що вони на місці. Елізабет одразу розпружилася, адже в Гансфорді про зомбі не чули вже чимало років. Багато хто пояснював це присутністю леді Кетрін — мовляв, така могутня ця жінка-воїн, що уражені не наважуються навіть наближатися до її дому.

Містер Коллінз і Шарлотта з’явилися біля дверей, а екіпаж зупинився коло невеличких воріт, від яких до дому простяглася посипана гравієм доріжка. Всі закивали головами й заусміхалися, а мандрівники, вийшовши з екіпажа, задоволено розглядали одне одного. Та, вітаючись із місіс Коллінз, Елізабет вельми засмутилася через її вигляд. Вона не бачила Шарлотти вже кілька місяців, і цей час не пішов їй на користь: шкіра подруги посіріла, її вкривали численні виразки, а мовлення стало жахливо нерозбірливим. Те, що ніхто цього не помітив, Елізабет могла пояснити лише їхньою тупістю — особливо ж це стосувалося містера Коллінза, котрий, без сумніву, гадки не мав, що дружина вже на три чверті мертва.

Їх провели в дім. І, щойно вони опинились у вітальні, містер Коллінз удруге привітав гостей, красномовно запрошуючи до своєї скромної оселі й вторуючи дружині, яка перед тим пропонувала гостям відпочити й підживитися.

Елізабет була готова побачити кузена в усій його пишноті, і їй навіть здавалося, що, вказуючи гостям на розміри приміщення, вигляд із вікон і умеблювання, він звертався насамперед до неї, ніби хотів підкреслити, що вона втратила, відмовившись стати його дружиною. Але, хоч усе здавалося затишним і охайним, вона не віддячила кузенові навіть єдиним захопленим зітханням. Просидівши достатньо довго, щоб позахоплюватися кожним предметом умеблювання в кімнаті, вони на запрошення містера Коллінза нарешті пішли прогулятися садом. Робота в саду була однією з улюблених розваг господаря, й Елізабет захоплено спостерігала, як Шарлотта намагається переконати товариство в користі фізичної праці. Хоч розібрати, що вона каже, було доволі непросто.

Після саду містер Коллінз хотів прогулятися з гостями й довкола своїх двох лук, але леді, чиє взуття не пасувало для прогулянок підмерзлою землею, повернули назад. Тож, поки сер Вільям гуляв із містером Коллінзом, Шарлотта показала сестрі й подрузі будинок. Він був невеличкий, але добре облаштова-ний і зручний. І хоч Елізабет раділа, бачачи, як затишно живе її подруга, тінь смутку все ж лежала на її думках, адже вона розуміла, що недовго Шарлотті насолоджуватися щастям.