— Так, — відповіла Елізабет, — хоч у розпалі бою ані він, ані містер Дар-сі не поспішали витягнути клинки чи дубці.

— Мені так полестило, що він удруге запросив мене до танцю. Я не сподівалася на такий комплімент.

— Він і справді дуже милий. І якщо вже ти так його вподобала, то я не проти. Хоча мужності йому таки бракує. Але ти симпатизувала і значно безголовішим.

— Ліззі, люба!

— Ох, ти й сама знаєш, що схильна вихваляти всіх довкола й не помічати нічиїх вад. Хіба за все життя ти сказала про когось бодай одне погане слово? — Я не люблю надто спішно осуджувати інших.

— І як, маючи стільки здорового глузду, тобі вдається щиро не помічати чужих дурощів і вад? Адже його сестри теж тобі сподобалися? Хіба ні? А їхні манери зовсім не такі, як у Бінґлі.

Власне, ті сестри й справді здавалися дамами вельми вишуканими, вміли справляти приємне враження, коли це входило в їхні наміри, але насправді були гордовитими й марнославними. Доволі вродливі, вони отримали виховання в одному з перших приватних міських пансіонів, але майже нічого не тямили в бойових мистецтвах, яким Елізабет і сестри присвячували так багато часу — як в Англії, так і під час подорожей на Схід.

Що ж до самого містера Бінґлі, то між ним і Дарсі, попри відмінність характерів, панувала щонайтісніша дружба. І, хоч Бінґлі теж кебети не бракувало, Дарсі був таки особливо розумним. А ще зарозумілим, нетовариським та примхливим, і його манери, хоч би як свідчили про добре виховання, не надто приваблювали людей. І з цього погляду його приятель мав величезну перевагу. Хоч би де Бінґлі з’являвся, він одразу викликав симпатію. Дарсі ж постійно всім дошкуляв.

Однак ніхто — навіть містер Бінґлі — не знав справжньої причини, що крилася за такою холодною поведінкою Дарсі. Адже донедавна це був веселий і якнайуважніший юнак, саме втілення люб’язності. Але його характер навіки змінила зрада, розповісти про яку йому не ставало духу.

НА НЕЗНАЧНІЙ, АЛЕ ВСЕ Ж небезпечній відстані від Лонґборна жила родина, з якою Беннетів поєднували особливо тісні взаємини. Свого часу сер Вільям Лукас виготовляв поховальне вбрання такої краси й величі, що король вирішив посвятити його в лицарі. Він нажив непогані статки, але згодом, через загадкову моровицю, його послуги стали нікому не потрібними. Мало хто хотів витрачати чималі кошти на одяг для покійників, адже ті все одно загидять його, виповзаючи з могил. Отож разом із родиною він перебрався в будинок за милю від Меритона.

Леді Лукас була дуже добросердою і до того ж не надто кмітливою жінкою, тож ціннішої сусідки місіс Беннет годі було й сподіватися. Лукаси мали кількох дітей. Найстарша з них, розважлива й начитана молода жінка двадцяти семи років, була найближчою подругою Елізабет.

— Ви вдало розпочали вечір, Шарлотто, — звернулася місіс Беннет до міс Лукас, намагаючись поводитися якнайбільш стримано. — Містер Бінґлі обрав вас для першого танцю.

— Так, але, здається, другий танець сподобався йому куди більше.

— О, ви, певно, маєте на увазі Джейн, адже він запрошував її до танцю двічі? І до того ж вона так відважно билася з нечестивими!

— А я часом не згадувала, що чула його розмову з містером Робінсо-ном? Містер Робінсон розпитував містера Бінґлі, чи подобається йому мери-тонське товариство. А також чи не вважає він, що в цій залі страшенно багато красивих панянок, і котра з них здається йому найвродливішою. На останнє запитання той відповів одразу: «Найстарша міс Беннет, поза сумнівом! Щодо цього в мене немає жодних вагань».

— Це звучить дуже рішучо, слово честі.

— А от містера Дарсі слухати було, либонь, не так приємно, як його приятеля, чи не так? — спитала Шарлотта. — Бідна Еліза! Сказати, що вона «ніби непогана»!

— Я б дуже просила вас не навіювати Ліззі, ніби їй варто засмучуватися через його слова. Це такий неприємний чоловік, що сподобатися йому було б справжньою халепою. Учора ввечері місіс Лонґ розповіла мені...

На цих словах голос місіс Беннет затремтів і урвався, адже вона пригадала, як хруснув череп місіс Лонґ у щелепах тих клятих почвар. Кілька хвилин леді просиділи в цілковитій тиші.

— Міс Бінґлі сказала мені, — нарешті озвалася Джейн, — що він завжди мовчазний і радо бесідує хіба в товаристві найближчих друзів. Але до них він завжди дуже приязний.

— Його гордість, — зауважила міс Лукас, — не зачіпає мене так, як могла б неприємно вразити ще чиясь. Адже в нього є всі підстави пишатися собою. Хіба дивно, що такий чудовий молодий чоловік, шляхетного походження, з чималим маєтком і безліччю інших чеснот, має таку високу думку про себе? В нього, якщо можна так сказати, є всі права, щоб бути гордим.

— Твоя правда, — відповіла Елізабет. — І я легко вибачила б йому цю гордість, якби він не розтоптав моєї! Напевно, я перерізала б йому горлянку, якби моєї уваги не відвернули нечестиві.

— Гордість, — озвалася Мері, котра ніколи не мала сумніву щодо власної слушності, — дуже поширена вада, на мою думку. З огляду на все, що прочитала, я доходжу висновку, що ця вада справді дуже властива людям.

Не стримавшись, Елізабет закотила очі, але Мері провадила далі:

— Марнославство та гордість — різні поняття, хоча ці два слова нерідко вживають як синоніми. Людина може бути гордою і водночас немарнослав-ною. Гордість радше стосується нашої самооцінки, тоді як марнославство пов’язане з тим, що про нас думають інші.

На цих словах Елізабет неприховано позіхнула. Хоч вона й захоплювалася мужністю Мері в боях, але в світському товаристві її поведінка злегка втомлювала.

НЕВДОВЗІ ДАМИ З ЛОНҐБОРНА навідалися до мешканок Незер-філду. Приємні манери Джейн іще більше прихилили до неї місіс Герст і міс Бінґлі. І хоч матір визнали нестерпною, а до молодших сестер вирішили навіть не заговорювати, двом старшим дали зрозуміти, що проти знайомства з ними нічого не мають. Джейн така увага неабияк потішила, та Елізабет бачила в їхньому ставленні зверхність. Щоразу, коли вони опинялися поруч, було зрозуміло, що містер Бінґлі захоплений Джейн, а Елізабет бачила, що ще трохи — і Джейн теж по вуха в нього закохається; але, задоволено відзначила вона, інші навряд чи помітять. Про це Елізабет повідомила і своїй подрузі міс Лукас.

— Може, це й непогано, — відповіла Шарлотта, — але часом така стриманість може нашкодити. Якщо жінка не менш майстерно приховуватиме почуття і від об’єкта свого захоплення, вона може не втримати його біля себе. В дев’яти з десяти випадків жінці ліпше виявляти більше зацікавлення, ніж вона насправді відчуває. Без сумніву, Бінґлі подобається твоя сестра, але на цьому все може і скінчитися, якщо вона йому не допоможе.

— Але вона й допомагає йому, наскільки це дозволяє її вдача. Не забувай, Шарлотто: насамперед вона воїн, а лише потім — жінка.

— Ну, що ж, — відповіла Шарлотта, — я від усього серця зичу Джейн успіху. І якщо вона вийде заміж уже завтра, я вважатиму, що її шанси на щасливе подружнє життя не менші, ніж якби вона вивчала його характер цілий рік. Щастя в шлюбі — це суцільна випадковість, і про вади особи, з якою тобі доведеться провести життя, ліпше знати якомога менше.

— Шарлотто, ну ти мене й розсмішила. Це ж геть несерйозно. Адже сама ти ніколи так не вчинила б.

— Не забувай, Елізабет, я — не воїн, як ти. Я лиш дурненька дівиця двадцяти семи років, до того ж досі незаміжня.

Перейнята своїми спостереженнями за містером Бінґлі, який виявляв увагу до її сестри, Елізабет і не підозрювала, що сама стала об’єктом уваги з боку його приятеля. Спершу містер Дарсі не хотів визнавати її бодай трохи привабливою; на балу він спостерігав за нею без жодного захоплення, а наступного разу, коли вони зустрілися, глянув на неї лише для того, щоб знайти вади. Але щойно він спробував переконати себе і друзів, що в її обличчі немає жодної правильної риси, як несподівано помітив, що це обличчя видається йому незвичайно розумним — завдяки чарівному блиску темних очей, а ще небаченій майстерності дівчини в поводженні з мечем. Услід за цим відкриттям прийшли й наступні, не менш ризиковані. Попри те, що своїм вибагливим оком він виявив у її формах не одне відхилення від ідеалу, йому все ж довелося визнати, що в неї легка й доладна фігура, а руки на диво м’язисті, хоч це в жодному разі не применшує її жіночності.