Він забажав дізнатися про неї більше, але перед тим, як самому заговорити, вирішив прислухатися до її розмов з іншими. Така поведінка привернула увагу Елізабет. Сталося це в маєтку сера Вільяма Лукаса, де того разу зібралося чимале товариство.

— З якого це дива, — спитала вона Шарлотту, — містер Дарсі вирішив підслухати мої розмови з полковником Форстером?

— Відповісти на це запитання може тільки сам містер Дарсі.

— Якщо він зважиться на таке ще раз, я обов’язково покажу, що помічаю його поведінку. Я досі не забула, як він зневажив мою честь, і все ще готова повісити його голову над каміном.

Трохи згодом містер Дарсі підійшов до них. Елізабет обернулася і спитала:

— Вам не здається, містере Дарсі, що я була вельми красномовною, переконуючи полковника Форстера дати бал у Меритоні?

— Ви говорили дуже натхненно. Але хіба ж не всі жінки спалахують натхненням, коли йдеться про бальні ігрища?

— Ну, все залежить від того, хто грає, містере Дарсі.

— Гаразд, — втрутилася міс Лукас, несподівано зашарівшись, — я піду відкрию інструмент. А що буде далі, Елізо, ти знаєш.

— Дивна ти все-таки подруга! Тобі завжди хочеться, щоб я співала і грала на публіку!

Виступ Елізабет був приємним, але аж ніяк не бездоганним. А після кількох пісень за інструментом її охоче заступила Мері. Відігравши довгий концерт, та радо приєдналася до своїх молодших сестер, кількох дочок Лу-касів і ще двох чи трьох офіцерів, які розпочали танці в одному кінці зали.

Містер Дарсі стояв коло них, мовчки обурюючись таким гаянням часу, що виключав будь-яку нагоду для розмови. Він надто занурився в свої думки й зовсім не помітив, як підійшов сер Вільям Лукас, поки той до нього не звернувся.

— Хіба ж не чарівна це розвага для молоді, містере Дарсі?

— Без сумніву, сер. Але і в менш вишуканих товариствах вона кори-стається попитом, адже танцювати здатен будь-який дикун. Власне, й зомбі може досягнути в цьому такої-сякої майстерності.

У відповідь сер Вільям лиш осміхнувся, бо як провадити розмову з таким неґречним джентльменом, йому було не відомо. Тож, побачивши, як до них підходить Елізабет, він полегшено зітхнув.

— Люба міс Елізо, чому ж ви не танцюєте? Містере Дарсі, дозвольте вас запевнити: ця молода леді — пречудова партнерка. Не маю сумніву, що ви не зможете відмовитися від танцю, коли перед вами така красива панянка.

Він узяв міс Беннет за руку й підвів до містера Дарсі, котрий був аж ніяк не проти скористатися цією нагодою. Але Елізабет відсахнулася і ледь стривожено відповіла:

— Сер, я справді не маю жодного бажання танцювати. Слово честі, я дуже засмутилася б, якби ви подумали, що я підійшла до вас лише тому, що шукала партнера.

Містер Дарсі щонайввічливіше попросив виявити йому честь і подав руку, але марно — Елізабет була непохитною. Лише насмішкувато зиркнула на нього й пішла геть.

Та відмова не знецінила її в очах містера Дарсі, й він вельми прихильно згадав про неї згодом у розмові з міс Бінґлі.

— Здається, я знаю, чому ви так замислилися.

— Сподіваюся, що ні.

— Ви роздумуєте над тим, як нестерпно проводити так вечори: серед несмаку, гамору й марноти стількох пихатих людей водночас! О, я чимало віддала б, аби почути, як ви над ними глузуєте.

— Запевняю, ви дуже помиляєтесь. Я міркував про значно приємніші речі — як-от про те, яку неймовірну насолоду може приносити погляд чарівних очей красивої жінки.

Міс Бінґлі уважно глянула на нього і зажадала негайно почути, яка ж це леді надихнула його на такі роздуми.

— Міс Елізабет Беннет, — відповів Дарсі.

— Міс Елізабет Беннет? — перепитала міс Бінґлі. — Ви маєте на увазі захисницю Лонґборна? Героїню Гартфордширу? Я приголомшена! Так, здається, у вас буде чарівна теща. Ну, і, звісно, ви здолаєте юрбища нечестивих, поєднавши свої небувалі вміння в бойових мистецтвах.

Він із цілковитою байдужістю слухав, як розважається міс Бінґлі. А оскільки його самовладання переконало її, що підстав для тривоги немає, вона ще довго вправлялася в схожих жартиках.

ЧИ НЕ ЄДИНОЮ ВЛАСНІСТЮ містера Беннета був маєток, який приносив дві тисячі на рік і через брак чоловіка-спадкоємця повинен був, на превеликий жаль для дочок, відійти у спадок далекому родичеві. А вже на жаль для всієї родини дім зусібіч оточували пагорби, що суттєво ускладнювало його оборону. Статки ж матері, хоч і були достатніми за її нинішніх життєвих обставин, анітрохи не могли компенсувати втрату маєтку в майбутньому. Її батько був адвокатом у Меритоні й залишив їй у спадок чотири тисячі фунтів.

Місіс Беннет мала сестру, одружену з містером Філліпсом, який служив клерком у їхнього батька й перебрав на себе його справу, а також брата, котрий оселився в Лондоні, отримав науковий ступінь, а згодом заволодів кількома фабриками, поставленими нині на службу воєнної оборони.

Село Лонґборн містилося лише за милю від Меритона — себто на відстані, якнайзручнішій для юних леді, які, попри нечестивих, що весь час нападали на мандрівників, зазвичай вирушали туди тричі, а то й чотири рази на тиждень, щоб віддати шану своїй тітці, а заразом і навідатися в модну крамничку, розміщену на шляху. Особливо такі виправи полюбляли дві молодші доньки, Кетрін і Лідія. Легковажніші за решту сестер, вони, не маючи кращих справ, радо рушали в Меритон після сніданку, аби розважитися, а також повправ-лятися дорогою в бойових уміннях. На той момент їм не бракувало ані новин, ані приводів для втіхи, адже неподалік отаборився полк вояків, який мав лишатися там цілу зиму: солдати мусили виривати труни з промерзлої землі та спалювати їх на вогні. Штаб же розташувався в Меритоні.

Тепер кожні відвідини місіс Філліпс дарували безліч найпікантніших подробиць. Кожен день приносив нові відомості про імена офіцерів та їхні зв’язки, а також свіжі новини з полів у Дербіширі, Корнволлі та Ессексі — місць, де тривали найзапекліші бої. Всі розмови дівчат зводилися до офіцерів.

І навіть величезний спадок містера Бінґлі, сама згадка про який сповнювала їхню матір небувалою радістю, тьмянів у їхніх очах на тлі лейтенантського мундира, а також захоплених розповідей офіцера про те, як єдиним ударом меча він стинав голови ураженим.

Наслухавшись якось уранці їхніх балачок, містер Беннет стримано зауважив:

— З огляду на все почуте, я доходжу висновку, що ви — найбільші дурепи в нашій країні. Я й раніше це підозрював, але тепер упевнився остаточно.

— Я вражена, мій любий, — відказала місіс Беннет, — як легко ви називаєте своїх доньок дурепами.

— Якщо мої діти дурні, то я хочу бодай не плекати марних ілюзій.

— Я вас розумію. Але ж насправді вони страшенно розумні. Не забувайте, як швидко й досконало вони опанували всі ці ваші східні штучки, на вивченні яких ви так наполягали.

— Здатність убити кількох нещасних уражених ще не робить їх розважливими. Тим паче, коли свої навички вони найчастіше використовують лише на втіху кільком красеням-офіцерам.

— Мамо! — вигукнула Лідія. — Тітонька каже, що полковник Форстер і капітан Картер уже не так часто навідуються до міс Вотсон, як раніше. Тепер вона нерідко бачить їх на кладовищі Шефердз-Гілл, де вони палять гробівці.

Відповісти місіс Беннет завадив лакей, який увійшов, щоб передати записку її старшій дочці. Записка була з Незерфілду, а слузі веліли дочекатися відповіді.

— То що там, Джейн, від кого записка? Про що вона?

— Це від міс Бінґлі, — відповіла Джейн, а потім зачитала листа вголос.