— З огляду на те, як неспокійно нині на шляху до Незерфілду, — зауважила місіс Беннет, — обід у гостях — не наймудріша ідея.

— А я можу взяти екіпаж? — спитала Джейн.

— О, ні, люба, ліпше їдь верхи. Збирається на дощ, а з вологої землі ця гидота полізе, як бур’ян. Тож я просила б тебе рушати якнайшвидше. Крім того, якщо почнеться дощ, ти зможеш залишитися там на ніч.

— Задум непоганий, — втрутилася Елізабет, — якби ще були гарантії, що вони не відішлють її після обіду додому.

— А все-таки я хотіла б узяти екіпаж, — наполягала Джейн, виразно стурбована тим, що доведеться самій їхати верхи.

— Але ж, люба, я впевнена, що в батька немає зайвих коней. Вони потрібні для роботи на фермі, чи не так, містере Беннет?

— Коні потрібні на фермі куди частіше, ніж ними вдається скористатися. До того ж ми вже втратили стількох на цій дорозі.

Довелося Джейн рушати верхи, і мати провела її до дверей, радісно провіщаючи погіршення погоди. І її сподівання справдилися: ще не встигла Джейн від’їхати, як почалася справжня злива. А зволожена земля відкрила шлях юрбищам гидких почвар, досі вбраних у зотлілі пишні шати, але вже позбавлених шляхетного виховання, яким вони так пишалися за життя.

Сестри переживали за Джейн, натомість мати не тямилася від щастя. Дощ періщив увесь вечір безперестанку, а отже, про повернення Джейн не могло бути й мови.

— Яка ж я розумниця! — кілька разів повторила місіс Беннет так, начебто вона сама викликала цю негоду. Та належно оцінити всю велич свого задуму вона змогла лише наступного ранку. Не встигла родина доснідати, як із Незерфілду прибув слуга з запискою, адресованою вже Елізабет:

— Отож, дорога дружинонько, — мовив містер Беннет, коли Елізабет дочитала записку до кінця, — якщо ваша дочка помре або, ще гірше, поляже жертвою загадкової моровиці, нехай вас утішає думка, що все це було зроблено заради містера Бінґлі та за вашими настановами.

— Ой, та яке там помре. Від кількох подряпин чи синців ще ніхто не вмирав. Про неї добре подбають.

Елізабет, уже нетямлячись від тривоги, постановила рушати до сестри, хоч на екіпаж їй теж годі було сподіватися. До того ж вона не їздила верхи, а тому піша прогулянка — це все, що їй лишалося. І вона оголосила про своє рішення.

— Як ти можеш верзти такі дурниці? — вигукнула мати. — Йти пішки, коли навколо стільки нечисті, ще й уся ця грязюка! Та на тебе глянути буде страшно, коли ти туди дійдеш. Якщо взагалі дійдеш живою!

— Матусю, ви забули, що я — учениця Пей Ліу з Шаоліня. До того ж на одного нечестивого, який трапиться дорогою, припадає аж троє солдатів. І я повернуся до вечері.

— А ми підемо з тобою до Меритона, — озвалися Кетрін і Лідія. Елізабет погодилася, і всі троє рушили разом, озброївшись лише кинджалами, які кожна з них прикріпила собі до ноги. Мушкети й мечі-катани були дієвішими засобами самозахисту, але їх уважали надто нежіночними. Крім того, не маючи сідел, до яких можна було б цю зброю прикріпити, троє сестер вирішили дотримуватися правил пристойності.

— Якщо ми поспішимо, — сказала Лідія, коли вони обережно просувалися вперед, — то, може, застанемо капітана Картера ще до від’їзду.

У Меритоні сестри розділилися: дві наймолодші попрямували до помешкання однієї з офіцерських дружин, а Елізабет пішла далі сама, спішним кроком проходячи поле за полем, перестрибуючи огорожі та перескакуючи через калюжі. В один із таких моментів у неї розв’язалася шнурівка. Не бажаючи здатися мешканцям Незерфілду нечупарою, вона нахилилася, щоб її зав’язати.

Зненацька пролунав страхітливий вереск — так верещить свиня, коли її ріжуть. Елізабет одразу здогадалася, в чому річ, і спритно вихопила кинджал. Вона обернулася, вже тримаючи лезо напоготові, й побачила перед собою вельми прикре видовище — трьох нечестивих із розкритими пащеками й простягнутими до неї руками. Найближчий до неї справляв враження недавно померлого: його поховальний костюм іще не вицвів, а очі поки не обернулися на порох. Він несподівано стрімко зашкутильгав у напрямку Елізабет, і коли вже був на відстані руки, вона ввігнала йому в груди лезо і шарпнула ним догори. Воно пройшло крізь шию та обличчя й вийшло назовні аж через вилицю. Зомбі впав на землю й більше не рухався.

Друга почвара — жіночої статі — приєдналася до нечестивих значно раніше за свого супутника. Вона помчала до Елізабет, незграбно вимахуючи пазуристими ручиськами. Забувши про правила пристойності, Елізабет задерла спідницю й завдала тварюці майстерного удару ногою просто по голові: та розлетілася хмаркою крихкої шкіри та кісток. Вона теж упала додолу й не ворушилася.

Третій нечестивий був на диво високим, і, хоч із вигляду помер уже давненько, сил та моторності йому досі не бракувало. Елізабет іще не відійшла від попереднього удару, як потворисько вчепилося їй у руку й вихопило кинджал. Вона вивільнилася до того, як нечестивий встиг уп’ястися в неї зубами, і стала в стійку журавля, що здалася їй найпридатнішою для захисту від супротивника такого зросту. Щойно мертвяк підійшов ближче, Елізабет завдала йому разючого удару по стегнах. Його кінцівки хруснули, розламалися, і він безпомічно впав на землю. Вона вихопила свій кинджал і зітнула голову останньому з нападників. Потім підняла ту голову за волосся й випустила такий бойовий клич, який могли почути й за милю звідти.

Нарешті Елізабет опинилася перед Незерфілдом: стомлена, в забрьоханих панчохах і з розпашілим від напруженої прогулянки обличчям.

Її провели до їдальні, де зібралися всі, крім Джейн, і де її поява викликала неабияке здивування. Місіс Герст і міс Бінґлі все не могли збагнути, як Елізабет наважилася сама пішки пройти три милі, коли навколо блукає стільки нечисті. Й вона не мала сумніву, що вони її за це зневажають. Але прийняли її дуже ввічливо, а в манерах їхнього брата вчувалося й щось більше за звичайну ґречність: щира привітність і доброта. Містер Дарсі заледве промовив кілька слів, а містер Герст узагалі мовчав. Якщо перший вагався, захоплюватися йому несподівано оприявленою красою обличчя дівчини, розпашілого від швидкої ходи, чи сумніватися в доцільності такої ризикованої прогулянки, тим паче, на самоті й лише з кинджалом, то другого цікавив тільки сніданок.

Відомості про здоров’я сестри були не надто втішними. Міс Беннет погано спала вночі й, попри те, що вже прокинулася, не мала сил встати, бо її мучила гарячка. Елізабет піднялася до неї, потай переймаючись, чи не занедужала, бува, її люба сестричка на загадкову моровицю.

Після сніданку до них приєдналися й сестри Бінґлі. Елізабет навіть відчула до них певну приязнь, побачивши, з якою турботою та увагою вони ставляться до Джейн. Тоді прийшов аптекар і, оглянувши хвору, до превеликої втіхи всіх присутніх повідомив, що вона не підхопила загадкової недуги, а лише сильно застудилася, вочевидь, через те, що билася з нечестивими під зливою.

Коли годинник вибив третю, Елізабет відчула, що час повертатися. Міс Бінґлі запропонувала їй свій екіпаж. Та Джейн так засмутилася через майбутню розлуку з сестрою, що врешті-решт довелося міс Бінґлі запросити Елізабет теж погостювати в Незерфілді. Дівчина вдячно погодилася, і до Лонґборна відправили слугу, аби той повідомив рідним новини, а також привіз із собою додатковий одяг і, на окреме прохання Елізабет, її улюблений мушкет.

О П’ЯТІЙ ЕЛІЗАБЕТ ПІШЛА помедитувати й переодягтися, а о пів на шосту її покликали на обід. Джейн не стало краще. Сестри, почувши про це, тричі, а то й чотири рази повторили, як це сумно й жахливо — підхопити таку сильну застуду, і як самі вони не люблять хворіти; а відтак більше до цієї теми не поверталися. Їхня байдужість до справ Джейн (звісно, коли тієї не було перед їхніми очима) змусила Елізабет знову згадати про свою неприязнь до них.