— О, так, — сказав патрицій. — Спілка вбивць. Хто зараз у них головує?

— Злорф М’якоступ, пане.

— Погомони з ним, гаразд?

— Аякже, пане.

Патрицій кивнув. Те все було для нього, наче полегшення. Він погоджувався з Дев’ятьма Обертальними Дзеркалами: життя й так складне, людям слід бути там, де їм призначено.

Над Пласким світом сяяли яскраві сузір’я. Торговці один за одним зачиняли свої крамниці, а кишенькові крадії, злодії, шльондри, фокусники, рецидивісти та кватирники якраз прокидалися і снідали. Чарівники взялися до своїх багатовимірних справ. Побачили нині сходження двох могутніх планет — і вже над Чарівницьким кварталом аж задиміло від поспішних заклинань.

— Слухай, — сказав Буйвітер, — так нічого не вийде.

Він повільно просувався боком. Скриня невідступно рухалася за ним, погрожуючи напіввідчиненим віком. Буйвітер коротко подумав про відчайдушний рятівний стрибок. Віко очікувально клацнуло. Так чи інакше, сказав він собі завмираючи в серці, та бісова штука однаково піде за ним далі. У неї був упертий вигляд. Навіть якщо йому вдасться добути коня, то мав велику підозру, що й у такому разі Скриня буде йти за ним своїм ходом. Безкінечно. Перепливаючи ріки й океани. Повільно наздоганяючи його щоночі, тоді як сам він буде змушений зупинятися, щоби поспати. А тоді, по кількох роках, у якомусь чужоземному місті він одного разу почує, як до нього наближаються сотні малесеньких ніжок…

— Ти не до того чіпляєшся! — простогнав Буйвітер. — Я не винен! Я його не викрадав!

Скриня злегка посунулася вперед. Тепер між річкою та п’ятами чарівника залишалася тільки вузенька смужка брудного пірса. Проблиск передбачливості сказав йому, що скриня плаває швидше, ніж він. Буйвітер намагався не уявляти, як він буде тонути в Анху.

— Вона ж не зупиниться, доки ти не здасися, — безцеремонно озвався дрібний голосок.

Буйвітер глянув на образопис, який і досі висів у нього на шиї. Його дверцята були відчинені, а зсередини визирав гомункул, який курив люльку й весело спостерігав за тим, що відбувається.

— Хоч тебе зі собою заберу, — процідив крізь зуби Буйвітер.

Чортик вийняв з рота люльку.

— Що ти сказав? — перепитав він.

— Сказав, що тебе зі собою заберу, трясця!

— Та будь ласка. — Чортик промовисто поплескав бік коробки: — Побачимо, хто перший потоне.

Скриня позіхнула й підсунулася ще на дрібку ближче.

— Ну, гаразд, — дратівливо сказав Буйвітер. — Але мусиш дати мені час подумати.

Скриня повільно відступила. Буйвітер обережно перебрався на порівняно безпечну ділянку і всівся спиною до стіни. Через річку сяяли вогні міста Анх.

— Ти ж чарівник, — промовив чортик-малювальник. — Ти вигадаєш, як його знайти.

— Не дуже я чарівник, на жаль.

— Можна просто кидатися на всіх поспіль і перетворювати їх на хробаків, — підбадьорливо додав чортик не звертаючи увагу на останнє зауваження.

— Ні. Перетворення на тварин — заклинання восьмого рівня. Я ж навіть не довчився. Знаю лиш одне заклинання.

— Ну, і вистачить.

— Навряд, — безнадійно промовив Буйвітер.

— А що воно робить?

— Не можу тобі сказати. Узагалі не хочу про це говорити. Але якщо відверто, — зітхнув він, — жодне заклинання не дає великої користі. Потрібно три місяці, щоби відкласти в пам’яті бодай найпростіше, а потім, коли ти ним скористався, бух! — і нема його. Ось що тупо в магії взагалі. Витрачаєш спершу двадцять років на те, щоби вивчити заклинання, яке приносить тобі до спальні голих дівчат, а потім ти вже настільки отруєний ртутними випарами і сліпий від читання старих ґриморій, що навіть не пам’ятаєш, що далі робити.

— Я про таке й не думав, — сказав чортик.

— Слухай… недобре все це. Коли Двоквіт сказав, що в імперії є ліпший вид магії, то я подумав… подумав…

Чортик очікувально подивився на нього. Буйвітер лайнувся.

— Ну, якщо вже так хочеш знати, то я гадав, що він має на увазі не чари. Не такі ж.

— А на що ти сподівався?

Буйвітер похнюпився.

— Не знаю, — сказав він. — На кращий підхід, мабуть. Щось мудре. Якби… блискавку припрягти абощо.

Чортик кинув на нього лагідний, але жалісливий погляд.

— Блискавки — це списи, які шпурляють грозові велетні, коли б’ються між собою, — м’яко промовив він. — Відомий метеорологічний факт. Блискавку тут ніяк не запряжеш.

— Знаю, — нещасним тоном відповів Буйвітер. — То, звісно, і є недоліком цього аргументу.

Чортик кивнув і зник у глибині образописа. За кілька хвилин Буйвітер відчув запах смаженого бочка. Коли вже несила було терпіти спазми в шлунку, затарабанив по коробочці. Чортик з’явився знову.

— Я міркував над твоїми словами, — сказав він, перш ніж Буйвітер устиг розтулити рота. — Навіть якби ти зміг запрягти блискавку, як змусиш її слухатися упряжі?

— Що ти таке варнякаєш?

— Про блискавку. Вона ж рухається лише вгору і вниз. Тобі ж треба, щоби вона рухалася поземо, а не вгору-вниз. У будь-якому разі вона, мабуть, пропалить упряж.

— Та чхати на блискавку! Як я можу думати на порожній шлунок?

— То поїж чогось. Логічно ж.

— Як? Щойно зарухаюся, як той клятий ящик наставляє на мене свої завіси!

Скриня ж, наче за командою, широко роззявилася.

— Бач?

— Вона не збирається тебе кусати, — сказав чортик. — У ній є їжа. Яка їй користь із тебе голодного?

Буйвітер зазирнув у темну схованку Скрині. Поміж купи коробочок та мішечків золота там і справді було кілька пляшок та щось загорнуте в просякнутий олією папір. Цинічно засміявшись, чарівник понипав закинутим пірсом і нарешті знайшов шматок деревини потрібної довжини. Якомога делікатніше він устромив його між днищем і віком та й вийняв один із пласких пакунків. У них були галети, які виявилися твердими, мов діамантове дерево.

— А хай тобі грець, — пробурмотів Буйвітер хапаючись за зуби.

— То дорожні травні галети капітана Восьмипантера, — озвався чортик з отвору у своїй коробці. — Урятували не одне життя в морі, що правда — то правда.

— Ну аякже. Їх використовують як пліт чи просто кидають ними в акул і дивляться, як ті тонуть? А в пляшках що? Отрута?

— Вода.

— Але ж тут скрізь є вода! Нащо йому везти зі собою воду?

— Через довіру.

— Довіру?

— Так. Ось чого він не мав, до тутешньої води. Розумієш?

Буйвітер відкоркував пляшку. Рідина в ній цілком могла бути водою. Ніяка на смак, без жодних ознак життя.

— Ні смаку, ні запаху, — пробурмотів чарівник. Скриня тихенько скрипнула привертаючи до себе увагу. З лінивим виразом умисної загрози вона повільно зачинила віко, розкришивши при цьому імпровізований клин, як простий сухар.

— Гаразд, гаразд, — сказав Буйвітер. — Я думаю.

Імор мешкав у похиленій вежі на розі Паморозної вулиці й Морозного провулку. Була північ, і самотній охоронець, прихилившись у тіні, дивився на сполучені планети та знічев’я гадав собі, які зміни в його долі вони провіщають.

Почувся тихесенький звук, немовби комар гикнув.

Охоронець провів поглядом по безлюдній вулиці й раптом зауважив у грязюці за кілька кроків від себе щось, що відбивало місячне сяйво. Він підняв ту річ. Під світлом місяця блиснуло золото. Ошелешений охоронець різко увібрав у себе повітря, та так голосно, що цей звук ледь не відлунив вулицею.

І знову почувся тихенький звук, і ще одна монета покотилася в рів на іншому боці вулиці.

Доки той її підбирав, неподалік гулькнула й закружляла ще одна. Чоловік пригадав собі, як казали, що золото утворюється з кристалізованого сяйва зірок. Досі йому не вірилось, що така важка річ, як золото, могла справді падати з неба.

Коли він підійшов до входу в протилежний провулок, дзенькнуло ще кілька. Золота ще було в торбі — його там було ще до біса — і Буйвітер з усією силою гепнув охоронця тією торбою по голові.

Коли чоловік очуняв, то перше, що побачив, це шалені очі чарівника, який загрозливо спрямував до його шиї меч. А в темряві щось стиснуло ногу.