Це стискання було таким, що давало зрозуміти: той, хто стискає, за бажанням може стиснути й набагато сильніше.
— Де він, той багатий іноземець? — просичав чарівник. — Рухом!
— Що мене тримає за ногу? — промовив охоронець нажаханим голосом. Він спробував викрутитися.
Стискання посилилось.
— Ліпше тобі не знати, — відповів Буйвітер. — Прошу не відволікатися. Де іноземець?
— Тут нема. Його тримають у Грубаня. Усі його шукають! А ти ж Буйвітер, так? Той ящик… Це той ящик, що кусає людей. Ні-ні-ні… Будь лаааскаааа…
Буйвітер пішов. Охоронець відчув, як невидимий стискач ноги послабив свою — як він уже почав був боятися, нелюдську — хапку. А потім, коли схотів підвестися, на нього з темряви налетіло щось велике, чотирикутне й важке та помчало далі за чарівником. Щось із сотнями маленьких ніжок.
Маючи зі собою лише саморобного розмовника, Двоквіт намагався пояснити Грубаневі таємниці страх-у-ванні. Товстий шинкар уважно слухав, а його маленькі чорні очі блищали. З іншого краю столу Імор весело спостерігав за цим, час-від-часу підгодовуючи одного зі своїх круків залишками з тарілки. Біля нього туди-сюди сновигав Візель.
— Ти занадто переймаєшся, — мовив Імор, не зводячи очей із двох чоловіків навпроти. — Кажу тобі, Стрене. Хто насмілиться напасти на нас тут? А той паскудний чарівник прийде. Він надто боягузливий, аби не прийти. І спробує торгуватися. І він буде наш. І золото. І скриня.
Одне око Візеля блиснуло й він розтиснув кулак у чорній рукавичці.
— Хто би подумав, що на диску є так багато груші премудрої? — сказав він. — Звідки ми могли знати?
— Не переймайся так, Стрене. Я певний, що цього разу ти краще впораєшся, — лагідно промовив Імор.
Заступник фиркнув із відразою і пішов приміщенням, чіпляючись до своїх людей. Імор продовжив спостерігати за туристом.
Дивно, але маленький чоловік, схоже, не розумів серйозності своєї ситуації. Імор вже не раз бачив, як той оглядав кімнату із виразом глибокого задоволення на обличчі, дуже довго розмовляв із Грубанем, а ще він помітив, як із рук у руки перейшов клаптик паперу, а Грубань дав іноземцю кілька монет. Це було дивно. Коли Грубань підвівся та прошкандибав біля Іморового стільця, рука ватажка злодіїв вистрелила, мов сталева пружина, і схопила товстуна за фартух.
— І що то там таке було, друзяко? — тихо запитав ватаг.
— Н-нічого, Іморе. Просто собі особисті справи.
— Поміж друзями немає таємниць, Грубаню.
— Йоой. Ну, я сам щодо цього не певний, правду кажучи. Це ніби спір, заклад, розумієш? — схвильовано мовив шинкар. — Страх-у-ванні воно зветься. Це ніби заклад, що «Репнутий барабан» не згорить.
Імор дивився йому в очі, доки Грубань через страх і збентеження не сіпнувся. Тоді очільник злодіїв засміявся.
— Ця хробачлива купа деревини? — сказав Імор. — Він, мабуть, шаленець!
— Так, але шаленець із грошима. Він каже, що зараз має... не пригадую слово, починається на «П», так ще називають частку грошей... Словом, люди, на котрих він працює в Аґатійській імперії, заплатять. Якщо «Репнутий барабан» згорить. Не те, щоб я на це сподівався. Що він згорить. «Репнутий барабан», тобто. Я маю на увазі, він мені, немов дім, той «Барабан»...
— А ти не зовсім дурний, еге ж? — мовив Імор і відштовхнув шинкаря.
Двері, грюкнувши завісами, різко відчинилися й ударилися об стіну.
— Агов, то мої двері! — крикнув Грубань. Ураз до нього дійшло, хто стоїть на сходах, і лиш устиг пригнутися за столик, як короткий чорний дротик пролетів кімнатою й устромився в дерев’яну поверхню позаду.
Імор повільно простягнув руку й налив собі ще кухоль пива.
— Не приєднаєшся, Злорфе? — спокійно промовив він. — І сховай того меча, Стрене. Злорф М’якоступ наш друг.
Очільник Спілки вбивць спритним рухом крутонув свою духову трубку та миттю заховав її до кобури.
— Стрене! — сказав Імор.
Одягнутий у чорне злодій зашипів і сховав меча до піхов. Та руку тримав на ефесі й не зводив очей з убивці.
Це було нелегко. Підвищення у Спілці вбивць відбувалося за змагальним принципом, і практика була найважливішою — власне, основною — складовою. Тому широке чесне обличчя Злорфа являло собою сукупність безлічі шрамів (результат багатьох сутичок). Та воно, ймовірно, й без того ніколи не було приємним: кажуть, що Злорф обрав професію, у котрій темні каптури, плащі та нічні скрадання були великою її частиною, бо серед його предків були тролі, що боялися сонячного світла. Ті, хто висловлював це міркування так, що Злорф міг це почути, зазвичай несли потім свої вуха додому в шапці.
Він спустився сходами, а за ним кілька вбивць. Підійшовши впритул до Імора, промовив:
— Я прийшов по туриста.
— Це тебе взагалі стосується, Злорфе?
— Так. Ґрінґо, Урмонде, беріть його.
Двійко вбивць ступили крок уперед. Та перед ними опинився Стрен, його меч наче нізвідки з’явився за дюйм від їхніх горлянок.
— Можливо, мені вдасться вбити лиш одного з вас, — пробурмотів він, — та раджу запитати себе, кого саме?
— Поглянь угору, Злорфе, — сказав Імор.
Із пітьми поміж кроквами спозирав ряд жовтих лиховісних очей.
— Ще крок і ви підете звідси з меншою кількістю очей, аніж коли прийшли, — промовив ватажок злодіїв. — Тож сядь і випий, Злорфе, та поговорімо про це, як розумні люди. Я думав, ми дійшли згоди. Ти не грабуєш — я не вбиваю. Не за гроші, тобто, — додав він після паузи.
Злорф узяв запропоноване пиво.
— І що? — сказав він. — Я його вб’ю. Тоді ти його пограбуєш. Це отой кумедний парубійко?
— Так.
Злорф пильно подивився на Двоквіта, котрий радісно йому всміхався.
Очільник убивць потис плечима. Він рідко гаяв час на роздуми, чому одні люди хочуть смерті інших. Таке було життя.
— Можу запитати, хто твій клієнт? — мовив Імор.
Злорф підняв руку.
— Прошу тебе! — запротестував він. — Професійний етикет.
— Звісно. До речі...
— Так?
— Здається, у мене зовні є кілька вартових...
— Було.
— І ще кілька у дверях через дорогу...
— Колись.
— І двоє лучників на даху.
Нотка сумніву майнула на обличчі Злорфа, немов останній промінь світла на погано зораному полі. Нараз розчахнулися двері, сильно вдаривши вбивцю, котрий стояв поряд них.
— Не робіть так! — заверещав Грубань з-під столу.
Злорф та Імор підвели погляди на постать у дверях. Вона була товста, низенька та багато вбрана. Дуже багато вбрана. За нею виднілося кілька високих і кремезних постатей. Дуже кремезних і загрозливих.
— Хто це? — спитав Злорф.
— Я його знаю, — сказав Імор. — Він зветься Рерпф. Тримає шинок «Скрипучий таріль» біля Латунного мосту. Стрене, прибери його.
Рерпф здійняв обцяцьковану перснями руку. Стрен Візель завагався на півдорозі до дверей, бо кілька дуже великих тролів пірнули попід дверне склепіння та стали по обидва боки товстуна, кліпаючи від світла. У передпліччях, немов мішки з борошном, здіймалися м’язи розміром із диню. Кожен троль тримав двосічну сокиру. Між великим пальцем і вказівним.
Грубань вилетів зі схованки, його обличчя було пройняте гнівом.
— Геть! — закричав він. — Заберіть цих тролів звідси!
Ніхто не ворухнувся. У кімнаті раптом запала тиша.
Грубань швидко роззирнувся. До нього почало доходити, що він сказав і кому. Тихе скиглення мимоволі зірвалося з його вуст. Він добрався до входу в підвал якраз у ту мить, коли один із тролів лінивим помахом однієї дебелої руки відправив свою сокиру в політ через усю кімнату. Грюкання дверей та їх подальше розколювання від удару сокири злилися в один звук.
— Чорт забирай! — вигукнув Злорф М’якоступ.
— Чого тобі треба? — спитав Імор.
— Я тут від імені Спілки торговців та купців, — виважено промовив Рерпф, — для захисту наших інтересів, так би мовити. Тобто цього чоловічка.
Імор зсунув брови.
— Пробач, — сказав він. — Мені здалося, ти сказав «Спілка торговців»?