Саме цього дня Сліпий Іо, котрий завдяки постійній пильності був очільником богів, сидів опершись підборіддям на руку і дивися на ігрову дошку, що лежала перед ним на столі з червоного мармуру. Сліпий Іо своє ім’я отримав за те, що на місці його очиць була лише пуста шкіра. Його очі, котрих у нього було неймовірно багато, провадили напівсамостійне життя. Декілька з них саме висіли над столом.

Ігровою дошкою була дбайливо вирізьблена мапа Плаского світу, розділена на квадрати. Декотрі квадрати займали чудово вироблені фігури. Людина тут упізнала би, наприклад, у двох із них подоби Бравда та Ласки. Інші символізували ще інших героїв та звитяжців, яких на Диску було більш, ніж достатньо. Отож, грали Іо, бог-крокодил Офлер, бог легких вітерців Зефірус, Фатум, а також Панна. Над столом витало відчуття зосередженості, оскільки менш важливих гравців уже було усунуто з гри. Шанс скоро зазнала втрат, загнавши свого героя в дім, повний озброєних ґнолів (результат вдалого кидка Офлера), а незадовго Ніч здав свої фішки, бо начебто мав зустріч із Долею. Декілька менших богів підлетіли й почали підказували гравцям через плече.

Дехто заклався, що наступною дошку покине Панна. Її останній чого-небудь вартий витязь тепер був щіпкою поташу в руїнах досі задимленого Анх-Морпорка. І навряд чи були якісь фігури, котрі вона могла б підвищити до першого рангу.

Сліпий Іо підійняв чашку для кубиків — череп, різні отвори якого були заткані рубінами — і, спостерігаючи за Панною декількома своїми очима, викинув три п’ятірки. Вона всміхнулася. Такою була природа очей Панни: світло-зелені, без рогівок та зіниць, і з унутрішнім сіянням.

У кімнаті панувала тиша, доки вона шукала щось у своїй коробці для фігур. Аж із самого дна вийняла пару, котру встановила на дошку двома рішучими рухами. Усі решта гравців, як один, нахилились уперед, аби їх роздивитися.

— Чафіфник-фигнанець і якийсь кфевк, — мовив бог-крокодил Офлер, йому, як завжди, заважали ікла. — Ой, та нефше! — Одним кігтем він посунув купку білосніжних значків до центру столу.

Панна ледь кивнула. Вона підняла чашку для кубиків і тримала її рівно й непохитно, однак усім богам було чутно, як усередині перекидаються три кубики.

А потім вона викинула їх і кубики застрибали столом.

Шістка. Трійка. П’ятірка.

Проте з п’ятіркою щось відбувалося.

Під тиском випадкових зіткнень декількох мільярдів молекул, кубик перевернувся рогом, крутнувся й упав сімкою.

Сліпий Іо узяв кубик і порахував сторони.

— Годі тобі, — втомлено мовив він, — грай чесно.

Втілення Вісімки

Дорога з Анх-Морпорка до Квірма висотна, білосніжна та звивиста. Це тридцятиліговий шлях із вибоїн та напівприсипаних каменюк, що закручується довкола гір і спадає в прохолодні зелені долини цитрусових дерев, перетинає обплутані ліанами ущелини по риплячих мотузкових мостах і взагалі неймовірно «колоритний». Це було нове слово для чарівника Буйвітра (якого виключили з Невидимого університету). Воно було одним з кількох, яких він набрався після того, як покинув обвуглені руїни Анх-Морпорка. А ще «оригінальний». «Колоритний» означало — вирішив він після того, як уважно оглянув той краєвид, який спонукав Двоквіта вжити це слово, — що круговид страшенно стрімкий. «Оригінальний», вжите для опису села, через яке вони проходили, означало «охоплений пропасницею і розвалений».

Двоквіт був туристом, першим туристом Плаского світу. «Турист», на думку Буйвітра, означало «ідіот».

Їдучи непоквапом на сповненому запахом чебреця та бджолиного дзижчання повітрі, Буйвітер міркував над пережитим за минулі дні. Хоч невеличкий іноземець, безперечно, не дружив із розумом, зате був щедрий і, безсумнівно, ніс у собі менше смертельної загрози, ніж половина тих, із ким чарівникові траплялося зв’язуватися в місті. Буйвітрові він навіть подобався. Не мати симпатії до нього — то як цуценя скривдити.

Зараз Двоквіт вельми зацікавився теорією і практикою чарів.

— Усе це мені здається якимсь… ну… недоладним, — сказав він. — Я завжди думав, що… ну знаєш, що чарівникові лиш досить промовити певні чарівні слова. А не все оце заморочливе запам’ятовування.

Буйвітер сумно погодився. Він спробував пояснити, що чари колись і справді були вільні та неконтрольовані, але Прадавні їх приборкали й змусили підкорятися, зокрема Закону збереження дійсності, а згідно з цим, зусилля, яке потрібно докласти для досягнення певного результату, незалежно від засобів досягнення, має бути однаковим. Простими словами це означало, що, наприклад, створити ілюзію келиха вина порівняно просто, оскільки це потребує лише незначного зміщення світлових потоків. З іншого боку, на те, щоби підняти справжній келих на кілька сажнів угору тільки за допомогою силою думки, потрібно кілька годин послідовного підготування, щоби через простий принцип підйомної сили в самого чарівника мізки через вуха не полізли.

Він також додав, що деякі стародавні чари й досі можна знайти в первозданному стані, і їх можна розпізнати — для обізнаних — за восьмигранною формою, якої вони набрали в кристалічній структурі часопростору. Отож, є такий метал — октирон, наприклад, і газ октоґен. Обидва випромінюють небезпечну кількість первозданної магії.

— Це все страшенно пригнічує, — закінчив чарівник.

— Пригнічує?

Буйвітер повернувся в сідлі й кинув оком на Скриню Двоквіта, яка наразі чимчикувала на своїх маленьких ніжках, час від часу ляпаючи віком за метеликами. Зітхнув.

— Буйвітер думає, що він міг би запрягти блискавку, — сказав чортик-малювалник, який спостерігав за цим дійством із крихітного отвору коробки, що висіла на шиї у Двоквіта. Він цілий ранок провів за малюванням для свого господаря колоритних краєвидів і оригінальних пейзажів, тож йому дозволили перекур.

— Я казав «припрягти» не в значенні «запрягати», — різко мовив Буйвітер. — Я мав на увазі… ну, залучити… Не знаю, не можу підібрати слова. Просто вважаю, що світ мав би бути трохи більш організованим.

— То лиш мрії, — сказав Двоквіт.

— Знаю. У тому й біда, — зітхнув знову Буйвітер. Дуже добре складалася вся розмова про чисту логіку та як Усесвіт керується логікою та рівновагою чисел, але був той простий факт, що диск їхнього світу очевидно перетинав простір на спині велетенської черепахи, а їхні боги мали звичку бити шибки в домах атеїстів.

Раптом почувся тихесенький звук, не гучніший за гул бджіл у розмарині, що ріс край дороги. Здавалося, він був напрочуд кістяного походження, наче котилися черепи чи торохкотіли гральні кубики в чашці. Буйвітер пороззирався. Кругом не було нікого.

Це чомусь його занепокоїло.

Потім повіяв легіт, який за кілька миттєвостей зміцнішав і розійшовся у просторі. Світ після цього зовсім не змінився, окрім хіба кількох цікавих дрібниць. До прикладу, тепер на дорозі стояв п’ятиметровий гірський троль. І неабияк злий. Частково це було через те, що тролі взагалі такі і є, але він був роздратований з тієї причини, що за законами збереження енергії, раптова та миттєва телепортація з його лігва в Раммероркських горах, що за три тисячі миль звідси й тисячу ярдів ближче до Краю, підвищила його внутрішню температуру до небезпечного рівня. Отож, троль вишкірив свої ікла й почав напад.

— Яка чудернацька істота, — зауважив Двоквіт. — А вона небезпечна?

— Тільки для людей! — скрикнув Буйвітер. Він вихопив свій меч і, плавно кинувши його наввимашки, цілковито схибив. Лезо пірнуло у верес обіч стежки.

Пролунав тихенький звук, наче старі зуби закалатали. Клинок ударився об камінь, укритий у тому вересі, й укритий так майстерно, що можна було подумати, наче якусь мить тому його тут і зовсім не було. Меч вигулькнув, як той лосось у стрибку, і, відбиваючись рикошетом, глибоко встромився в сірий карк троля.

Тварюка гарикнула й одним помахом кігтя розсікла бік Двоквітовому коневі, який із голосним іржанням кинувся поміж дерев на узбіччі. Троль крутнувся й потягнувся до Буйвітра.