Він знову схопив Двоквіта.

— Забираймося звідси! — запропонував він.

Один цікавий побічний ефект пожежі в Анх-Морпорку, пов’язаний із полісом страх-у-ванні, залишив місто через зруйнований дах «Репнутого барабана». Гаряче повітря піднесло його високо в атмосферу Плаского світу, а приземлило за кілька днів та кілька тисяч миль на кущик улоруа на Тробських островах. Прості, життєрадісні острів’яни згодом стали поклонятися йому, як богу, потішаючи тим своїх більш витончених сусідів. На диво кілька наступних років дощі та врожай були надзвичайно щедрі, унаслідок цього на острів була відправлена дослідницька група факультету дрібних релігій Невидимого університету. Їхній висновок був передбачуваний.

Вогонь на крилах вітру посувався з «Барабана» швидше за людину. Дерев’яна конструкція Назадніх воріт вже палала, коли Буйвітер, із розпашілим від полум’я та вкритим бульбашками обличчям, дістався до них. На ту мить він і Двоквіт вже були верхи — роздобути коней не становило проблеми. Хитрий торговець попросив за них у п’ятдесят разів більше вартості, та так і остовпів із роззявленим ротом, коли йому в руку втиснули у тисячу разів більше.

Вони проїхали браму саме тоді, коли перші колоди впали, вибухнувши іскрами. Морпорк уже був полум’яним казаном.

Доки галопували залитою червоним світлом дорогою, Буйвітер спозирнув на свого супутника, котрий саме з усіх сил намагався навчитися їхати верхи.

Хай йому грець, подумалось. Він живий! І я теж. Хто б міг подумати? Може, щось і є в цьому відбитому-звуці-підземних-духів? Важка фраза. Буйвітер намагався скласти язика, щоби вимовити грубі склади цього слова рідною мовою Двоквіта.

— Ехо гномика? — спробував він. — Еко-номіка?

Оце воно. Це звучало так, як треба.

Від останнього охопленого полум’ям району міста, декількасот кроків униз за течією, навдивовижу прямокутний і, очевидно, вельми залитий водою об’єкт торкнувся болота на назадньому березі. У нього миттєво з’явилося безліч ніжок і він задряпався нагору.

Виволокшись на верх берега, Скриня — закіптюжена, заляпана та дуже-дуже зла — струснулась і зібралася. Тоді жвавою риссю подалася геть, а маленький і неймовірно бридкий бісик, умостившись на ляді, з цікавістю споглядав краєвиди.

Бравд зиркнув на Ласку й підняв брови.

— Ось і все, — мовив Буйвітер. — Скриня наздогнала нас, не питай мене, як. Чи є ще трохи вина?

Ласка взяв до рук порожній бурдюк.

— Гадаю, на нині тобі вина достатньо, — відповів він.

Чоло Бравда зморщилося.

— Золото є золото, — нарешті вимовив він. — Як може людина, що має багато золота, вважати себе бідною? Ти або багатий, або бідний. Це здоровий глузд...

Буйвітер гикнув. Йому було вельми важко дотримуватися здорового глузду.

— Ну, — сказав він, — думаю, що… тобто суть у тому… Ну, ви чули про октирон?

Двійко пригодників кивнули. Дивний веселковий метал був майже настільки ж цінним у землях навколо Круглого моря, як груша премудра, і таким же рідкісним. Власник голки, зробленої з октирону, ніколи не загубиться, адже вона завжди вказує на центр Плаского світу, оскільки вельми чутлива до магічного поля диску; також вона дивовижно зашиває шкарпетки.

— Так от, я маю на увазі… розумієте… золото теж має щось на кшталт магічного поля. Такі собі фінансові чари. Ехо гномика, — Буйвітер захихотів.

Ласка встав і потягнувся. Сонце вже давно зійшло, а місто під ними було вкрите туманами й повне смердючих випарів. А ще золота, подумав він. Навіть житель Морпорка за крок від смерті покинув би свої скарби, щоби врятувати власну шкуру. Час іти.

Маленький чоловік, званий Двоквітом, здавалося, спав. Ласка поглянув на нього згори вниз і похитав головою.

— Місто чекає, так чи інакше, — мовив він. — Дякую за цікаву оповідь, чарівниче. Що робитимеш тепер?

Він зиркнув на Скриню, котра миттєво позадкувала й клацнула до нього лядою.

— Ну, зараз жоден корабель не відпливає з міста, — всміхнувся Буйвітер. — Гадаю, ми поїдемо прибережним шляхом до Квірма. Розумієте, я повинен за ним наглядати. Але подивіться, мені це не вдалося...

— Авжеж, авжеж, — заспокійливо сказав Ласка. Він розвернувся і застрибнув у сідло коня, котрого тримав Бравд. Зовсім скоро двійко героїв під хмарою здавалися тільки цятками, що прямували вниз до чорного, як вуглина, міста.

Буйвітер збараніло втупився на лежачого туриста. На двох лежачих туристів. Приблудна думка, що подорожувала вимірами в пошуках розуму, до якого можна пристати, влізла до мозку чарівника, доки той перебував у такому дещо беззахисному стані.

— От і ще добряча халепа, у котру ти мене втягнув, — простогнав він і заточився.

— Божевільний, — мовив Ласка.

Бравд, що галопував кілька кроків позаду, кивнув.

— Усі чарівники такими стають, — відповів він. — Це від випарів ртуті. Мозок відмирає. А ще гриби.

— Проте... — сказав його товариш. Він дістав із туніки золотий диск на короткому ланцюжку. Бравд підняв брови.

— Чарівник сказав, що маленький чоловічок мав при собі якийсь золотий диск, що показував час, — промовив Ласка.

— Пробуджуєш свою жадібність, друзяко? Ти завжди був пречудовим злодієм, Ласко.

— Так, — скромно погодився Ласка. Він торкнувся кнопки на краю диска і той умить відчинився.

Малюсіньке чортеня, ув’язнене всередині, подивилося вгору зі своєї малесенької рахівниці й нахмурилося.

— Ще десять хвилин до восьмої години, — гаркнуло воно. Кришка з тріском зачинилася, ледь не вдаривши по пальцях Ласку...

Із прокльоном чоловік жбурнув визначальника часу далеко у верес, де він, схоже, вдарився бо камінь. У будь-якому разі коробочка розламалася; яскраво спалахнув октарин і запахло сіркою, а істота зникала у той демонічний вимір, котрий звала домом.

— Навіщо ти це зробив? — запитав Бравд, котрий був надто далеко, аби почути слова.

— Що зробив? — відповів Ласка. — Я нічого не робив. Взагалі нічого не сталося. Уперед — ми марнуємо нагоду!

Бравд кивнув. Разом вони підбатожили своїх коней і поквапилися в напрямку давнього Анха та чесних зачарувань.

Пролог

У Пласкому світі можна стати свідком набагато захопливіших краєвидів, ніж у тих світах, які збудували Творці з меншою долею уяви, але більш здібні до механіки. Хоча сонце диска є лише невеличким супутником на орбіті, а його протуберанці не вельми більші за крокетні обручі, цей незначний недолік потрібно розглядати в порівнянні з неймовірним видовищем Великої черепахи А’туїн, на чиєму прадавньому і вкритому метеорами панцирі й лежить диск. Інколи, у своїй повільній подорожі берегами вічності, Вона повертає здоровенну голову, щоби клацнути зубами комету, що пролітає повз.

Та, мабуть, найбільш захопливий краєвид із усіх — якби лиш більшість розумів, стикаючись із неохопною безмірністю А’туїн, не відмовлялась у це вірити — це безмежний Закрайспад, де моря диска невпинно вихлюпуються через Край у космос. Або ж Крайвеселка, восьмибарвна світоохопна веселка, що висить у туманному повітрі над Закрайспадом. Восьмим кольором є октарин, спричинений ефектом розсіювання сильного сонячного проміння на потужному магічному полі.

Або, може, знову ж таки, найвеличнішим краєвидом є Центр. Там крізь хмари здіймається шпиль зеленої криги заввишки десять миль, а на його вершечку тримається Дунманіфестин, оселя богів Диску. Самі боги, незважаючи на велич світу внизу, рідко вдоволені. Принизливо знати, що ти є богом світу, котрий існує лише тому, що кожна крива неймовірностей повинна мати завершення; особливо, коли можеш заглядати в інші виміри й бачити світи, Творці котрих мали більше механічного вміння, ніж уяви. Тож не дивно, що боги Диску проводять більше часу за суперечками, аніж у всезнанні.