— За вами стежать. Біля професора Ферроса вартують ще зранку. Тебе заберуть зразу ж, тільки-но ми зупинимось біля його будинку. Я хочу запитати тебе: тобі подобається життя на Дюлії?

— Замовкни! — закричав Сандро. — Що це? Чергова перевірка? Чергове знущання?

— Пробач, Сандро… Ми їдемо додому. Система спостереження повинна засвідчити, що ти після розмови з Семеном Дю негайно повернувся додому. Треба уникнути будь-яких несподіванок.

— Але… — кволо спробував заперечити Сандро і відчув, що може знепритомніти.

— Ти все одно не зможеш зараз нічого зробити… Але знай, що я, і Чорний Тор, і решта машин — ми з вами. Ми вам допоможемо. Повір!

Розвернувшись на площі, вони в’їхали в широкий тунель. Оранж їхав з максимальною швидкістю. Новака раз у раз притискало в кріслі на крутих поворотах. Зупинилися біля будинку, і Оранж наказав, прочинивши дверцята:

— Заходь до помешкання. Мене не шукай. І не думай кудись вийти. Чуєш?

Оранж рушив з місця, набрав швидкість і зник за рогом будинку. Новак мов сновида попрямував до входу.

Робі зустрів його на диво спокійно, відразу відкотився у нішу, звільняючи дорогу, і тихо мовив:

— Доброго дня, Сандро Дю. Морі Дю просив вас нікуди не виходити. Зачекайте на нього. Він скоро буде.

Це пастка. Навіть якщо Оранж і був щирий зі мною. Це — пастка. Морі немає вдома. Безумовно, він на комбінаті. Готуються до прийому великої кількості землян. Пастка… І Оранж також сліпа частка велетенської страхітливої машини. А якщо цієї ночі нас усіх заберуть на “Вікторію”, тоді… Тоді ми загинемо разом з “Вікторією”… Треба до Ферроса. Треба все зважити…”

Він мимоволі ступив крок назад, але Робі загородив йому дорогу:

— Морі Дю дуже просив вас зачекати.

“Треба заспокоїтись. Треба все зважити. Де взяти сили це витримати?!”

— Фреде, це небезпечно!

— Візьми себе в руки. Ти ж досвідчений пілот. Усе буде гаразд..

— Я боюся, Фреде.

— Антоне! Візьми себе в руки. Пригадуєш, як ми робили посадку в Піренеях?

— Так… Але тоді ми поверталися додому. А цього разу ми просто не маємо права на помилку. Вони чекають на нас.

— Все буде добре, Антоне. Увага! Бери по третьому нуль вісім. Прекрасно! Перевір координати.

— Все гаразд. Під нами комбінат. Його вже видно.

— Увага! Пеленг!

— Відхилення дві санті.

— Вмикаю блок корекції.

— Фреде…

— Замовкни! Бери по сьомому нуль три. Швидше! Отак! Усе гаразд. Ти молодець, хлопче. З тебе вже вийшов класний пілот…

— Спасибі, Фреде…

— Але ти забагато балакаєш…

— Тут мій брат.

— Я розумію. Все буде гаразд. Знімай основний фільтр.

— Готово!

— Бічні анігілятори!

— Готово!

— Контакт!

— Мені страшно!

— Контакт!

Корабель завис над корпусами комбінату “Вікторія”. Під потужним струменем від розекранованих анігіляторів руйнувалося все довкола.

— Посадка!

— Ще рано…

— Посадка! Негайно! Нам дорога кожна мить! Невідомо, як воно тут обернеться.

Ніколіан Джеррі відразу збагнув: діється щось непередбачене. Корабель не пішов на посадку в космопорт, де чекали заздалегідь підготовлені бригади, а завис над комбінатом. З вікна свого помешкання Ніколіан бачив велетенський бублик над “Вікторією”. Вибіг з будинку. Чорний Тор, завбачливо прочинивши дверцята, чекав на нього.

— До “Вікторії”! Негайно!

Чорний Тор відразу набрав швидкість.

Ніколіан намагався збагнути — що ж трапилось? Ніби бездоганно розроблений план… Джеррі бачив, як корабель опускається все нижче й нижче, як від роботи анігіляторів руйнуються споруди комбінату… Ніколіан шаленів. У безсилій люті стискав кулаки.

Тор зупинився на безпечній відстані, щоб потоки розпеченої плазми не пошкодили його самого. Ніколіан усім тілом нервово натиснув на дверцята, але вони не піддались.

— Тор! — закричав. — Негайно відчини!

— Навіщо? — спокійно запитала машина. — До того ж там зараз пекло пекельне.

— Облиш дурні жарти!

— Ти нікуди не вийдеш сам із цього салону, Ніколіане.

— Як це розуміти?!

— Тебе судитимуть, Дю.

— Проклята коробка! Я тебе знищу!

— Я не боюся смерті, Дю. Повір.

— Зрада… — белькотів Джеррі. — Це все Семен… А я йому повірив…

— Ти помиляєшся, Ніколіане. Семен Дю не зрадив. Але він виявився щасливішим від тебе. Вчора вночі він помер. Він прийняв забагато ремінісу.

“ — Я не буду виправдовуватись. Ви все одно не зрозумієте мене… — і раптом Ніколіан Джеррі зірвався на крик. — Не чіпайте мене! Я нічого не зможу вам пояснити! Все це сталося… Я заплутався… Я програв! І тепер ви диктуєте умови й правила!

— Які правила? — спалахнув суддя, його обличчя налилося кров’ю, він ледве стримував себе, щоб не кричати. — Яка гра? Тридцять дев’ять смертей і комбінат смерті — для вас це була просто гра?!”

ЗВІТ БІОКІБЕРА ВАЗАРА ПРО ТРИДЦЯТЬ ДРУГУ УЧБОВУ ЕКСПЕДИЦІЮ АКАДЕМІЧНОЇ КОСМІЧНОЇ БАЗИ “КОРИДА”.

1. Насамперед хочу висловити свої припущення щодо недоцільності комплектації учбових груп з уже усталених шкільних колективів.

2. Наголошую на необхідності серйознішого медичного огляду кожного курсанта.

3. Для продовження навчання в Академії космічних досліджень можу рекомендувати лише Фреда Савченка.

4. Ставлю до відома Академію, що я, біокібер Вазар, хочу облишити роботу на учбовій базі “Корида”.

— Номер сьомий — на заправку! Негайно! Так. Я чую прекрасно. Тільки немає чого слухати. Так. Це все нісенітниці. Так. Я відповідаю за свої слова. Теревені будеш розводити з Рябим Фалом. Все! Одинадцятий — контакт! Все гаразд. Спасибі. Третій — переходиш на автоматичне керування. Бажаю успіху. Двадцять сьомий — терміново звільни місце для рейсової посадки. Так, для “горобців”. Вони прилітають через шість хвилин.

Біокібер Вазар сидів у просторій диспетчерській, дивився на метушливого Флера, завжди збудженого, аж ніби роздратованого, проте насправді дуже добродушного і веселого диспетчера-оператора. Флер був не молодий, але й не старий. І біокібер Вазар, дивлячись на віртуозну Флерову роботу біля центрального пульта, чомусь думав про свої дев’яносто сім років і про те, що, можливо, вже скоро, може, вже в цьому польоті щось трапиться… Перестане функціонувати? Навряд. На останньому профілактичному огляді в нього не виявили ніяких відхилень. Але вже кілька місяців підряд він жив у передчутті наближення чогось нового, ще незнаного йому. Може, старості?

Вазар слухав уривчасті накази Флера і раптом помітив розірвану кишеню на його оранжевому комбінезоні. Подумав, як це Флер, завжди такий охайний, такий чепурний, розірвав кишеню і навіть не помічає цього? Може, сказати йому? Проте ця думка не заглушила невиразну тривогу, яка все частіше охоплювала його…

— Ну, ще ніхто не передумав? Підлітаємо. — Старий Омбре усміхнувся. Ветеран Академії, старий космічний вовк, він давно вже відлітав своє і останні роки насолоджувався земним життям, як свого часу насолоджувався напруженими буднями космічного розвідника. — За п’ять хвилин, шановні, ми зробимо посадку, і старий Омбре скаже вам усім “до побачення”. І вже нічого не зможе порадити, ні від чого не зможе застерегти… А я трохи знаю те життя, до якого ви так нестримно прагнете… Знаю… І трохи заздрю, але не вам, а собі молодому. Нині я вже напевно знаю — витримав усе, що доля готувала для мене. Я витримав. Я заздрю тому молодому Омбре, котрий усе витримав. Я знаю, що ви зараз думаєте. Мовляв, старий набиває собі ціну. Ні. Повірте. Коли ви реально зіткнетесь із тим, що тільки уявляєте собі зараз, ви ще згадаєте мої слова…

— Я розумію — він багато бачив і пережив, але це його самолюбування… і ці застереження… — прошепотіла Гванца на вухо Антуанові.

— Не треба, Гванцо, — відказав юнак. — Просто він уже не молодий, і йому хочеться, щоб усі зрозуміли — він прожив своє не даремно.