— Чому я повинна захоплюватись його колишнім героїзмом? Він хотів бути космодослідником, і він був ним. І він діяв, врешті, як того вимагали…

— Облиш, Гванцо. Ти сьогодні якась… Я не впізнаю тебе. Ти хвилюєшся? Ти завжди колюча, коли хвилюєшся… Краще пригадай, що він розповідав нам учора… І немає в тому ніякого самолюбування. А повчає він тому, що знає більше від нас.

— Що ти їси, що такий розумний, Антуане? — Гванца насупилась і демонстративно відвернулась.

Ірен куняла. Вчора вони з Тадеєм і Олексою допізна сиділи в кімнаті, співали, грали на інканському радо.

Анджей проходив повз їхні двері, чув голоси, звуки радо, хотів зайти, але щось стримало, попрямував до своєї кімнати, марно намагався заснути. Вже десь під ранок зрозумів — треба було зайти до товаришів і не вдавати з себе надто ревного учня, який хоче добре відпочити перед напруженим завтрашнім днем.

Мадлен захоплено дивилася на старого Омбре, проте Фред, добре знаючи дівчину, відчував — вона зараз думає про щось своє і, певно, не чує ні слова.

Ніколь демонстративно читав підручник з планетографії.

Станіслав позирав в ілюмінатор і час від часу підтримував розмову:

— Але ж погодьтеся, Омбре, що кожне покоління відкриває заново для себе вічні істини… І так має бути…

Старий Омбре ствердно кивнув головою і подумав: “Хочеться знову бути молодим і нерозумним, аби почати все з початку, але це неможливо, неможливо скинути з себе вантаж прожитих років і поглянути на світ наївно й захоплено”.

Наближався космопорт.

— Омбре, веди на двадцять сьомий, — голос диспетчера.

— Добре, Флере.

— Як твої пасажири?

— Як і має бути, — відповів Омбре. — “Горобці” нудьгують, не можуть дочекатися хвилини, коли стара планета лишиться тільки в їхній пам’яті.

— Омбре! — вигукнула Гванца. — Ви можете думати про нас будь-що, але прізвисько “горобці”— це образливо.

— А от ми з тобою, Флере, вже не поспішаємо тікати звідси. Чи не так? — Омбре ніби не почув вигуку Гванци. — То я іду на двадцять сьомий.

— Так.

— Спасибі, Флере.

Омбре вимкнув зв’язок з диспетчером і мовив, обернувшись до своїх пасажирів:

— “Горобцями” ми називаємо геть усіх молодих розвідників… І немає в цьому нічого образливого… Увага! Іду на посадку.

Машина здригнулась. Провалилась. Аж у грудях замлоїло.

Першими з авієтки вийшли дівчата. Прохолодний осінній вітер. До авієтки під’їхав сірий автобус, з нього вийшов худорлявий, високий чоловік.

— Біокібер Вазар, — мовив тихо.

На вітрі його слова були майже не чутними.

— Сідайте в машину.

“Горобці” попрощалися з Омбре.

За хвилину сірий автобус зупинився біля велетенського космічного корабля.

— От ми й біля дому.

Вазар дістав з кишені пласку коробочку передавача, натиснув червону клавішу:

— “Корида”! Приймай гостей! Приймай гостей!

Масивний вхідний люк ожив, почав поволі прочинятися. Невдовзі на землю опустився широкий трап.

Біокібер Вазар швидко рушив до деклімаційної камери. Поворот ліворуч, довгий тамбур. Пластиконові гладенькі оранжеві стіни. Поворот праворуч. Велика зала. Вони пройшли її не зупиняючись. На стінах картини, кіноекран, стільці, пригвинчені до підлоги, і кілька невеликих столиків. Зала відпочинку? Учбова кімната? Знову коридор. Скляні двері…

— Вибирайте собі службові відсіки, кому який до вподоби. Перевдягайтесь. Свої валізки можете лишити тут. Я на вас чекаю.

Хвилин за десять усі вже стояли в блакитних комбінезонах, усміхалися схвильовано, дивились одне на одного і наче не впізнавали.

Гуртом вийшли через інші двері до великої зали, де все — і стіни, і крісла — було вкрито зеленим ледром.

— Сідайте, — біокібер був академічно стриманий, навіть суворий. — Сьогоднішній день присвячений… власне, нічому не присвячений. Ви повинні трохи обжитися, адаптуватися… Ви давно вже знаєте один одного, давно становите собою дружний колектив, тому часу на знайомство витрачати не будемо. Наш відліт запланований на завтра. Ось, прошу ознайомитися з планом корабля, з планом нашої “Кориди”.

Вазар, відійшовши від стінної шафи, простягнув десять нових, складених учетверо, схем.

Поверх перший, поверх другий, технічний поверх, навігаційний поверх, третій віадук, блакитний коридор, біохімічна лабораторія, басейн, зелена зала, рожева зала…

— Тож сьогодні ви просто відпочиваєте і знайомитесь з кораблем… Ваші житлові кімнати — другий поверх, третій сектор. Якщо захочете побачити мене, то в кожній залі, в кожній кімнаті й через кожні п’ятдесят метрів коридорів є гнізда відеозв’язку. Всі службові номери написані там. Бажаю всього найкращого… — Вазар почекав хвильку, сподіваючись можливих запитань, але ніхто не озвався. — Прошу всіх зібратися в цій залі о дванадцятій годині. Без запізнень, — додав по паузі і, рвучко повернувшись, попрямував геть.

Білі матові двері м’яко зачинилися за ним.

Довго всі сиділи мовчки.

— Я багато чого уявляла собі не так… — нарешті мовила Ірен.

Вона була невисока, худенька, з красивим хвилястим волоссям, її слів ніби не почули. Гванца вивчала план корабля. Антуан сидів усміхнений, вмостившись у зручному кріслі. Ніколь заглибився у якісь свої думки. Станіслав щось записував до відеозаписника.

— Яку ми виробимо програму? — знову порушила тишу Ірен.

— Досить! І так нас назвали “горобцями”. Кожен хай буде сам собі господарем.

Кожен житиме так, як визнає за потрібне. Ми вже не в школі. Досить літати зграйкою, — тон Ніколя був роздратований, дивний, чужий.

— Облиш, — мовив Антуан. — Ніби тебе справді образило наше прізвисько. “Горобці” то й горобці. Навіть цікаво. Ти ж сам розумієш, що ми “горобці-молодці”— зберегли свій шкільний колектив, шкільну дружбу… Таких, як ми, небагато на цілій планеті, а серед космодослідників і взагалі немає…

— Ми ще не космодослідники, — буркнув Ніколь.

— Я теж багато чого уявляв собі не так, — мовив Фред. — Нас доставили на “Кориду”… Я, власне, нічого особливого не чекав, проте такої буденності…

— Ми вже не діти… — похмуро вів далі Ніколь. — І не треба про це забувати. Нас уже ніхто не буде розважати, повчати, влаштовувати нам свята… Почалося самостійне життя. Ходімте! Треба оглянути корабель. Вазар дав майже цілковиту свободу… Це найкращий спосіб якнайшвидше призвичаїтись до нових умов.

Усі слухняно пішли за ним. Син професора біології Ніколіан Сторін віддавна користувався повагою в класі. Стриманий, розважливий, беручкий до будь-якої роботи, він подавав надії скоро стати серйозним науковцем.

Вони ходили величезним кораблем — бібліотека, технічний поверх, громаддя реакторів, навігаційний поверх, миготнява сигнальних лампочок і круговий екран зовнішньої панорами, оранжерея, складне мереживо коридорів, басейн, житловий сектор, учбові кімнати…

Перед ними прочинялися двері, їх зустрічали допитливими поглядами темні вічка телекаріусів системи спостереження, але вони не побачили нікого з обслуги корабля, не зустріли й Вазара, хоча, здається, не минали жодного приміщення. І від того несподівано з’явилося відчуття покинутості, якогось незрозумілого страху.

В цей час Вазар сидів біля екрана в службовому приміщенні, востаннє “продзвонював” усі системи корабля перед відльотом і проганяв думки про свої дев’яносто сім років.

О дванадцятій годині всі зібралися в зеленій залі. Минуло вже понад десять годин з тої миті, як вони переступили поріг “Кориди”.

Вазар вийшов у центр великої зали хвилина в хвилину. Привітавшись, звернувся до присутніх:

— Завтра о сьомій годині ранку ми стартуємо. З програмою ви загалом ознайомлені. Подробиці — в робочому порядку. Сподіваюсь, ви вже добре орієнтуєтесь на кораблі? — посміхався. — Завтрашній день теж у вас вільний. Старт. Адаптація. Але не хвилюйтесь — так довго не буде. Зараз я хочу познайомити вас з постійним екіпажем “Кориди”.

Вазар підійшов до невеликого пульта на стіні біля телеекрана, натиснув рожеву клавішу: