У професії Стівена конкуренція відігравала велику роль — зробити оригінальний кадр досить важко, коли ти щодня робиш сотні тисяч цифрових знімків, — але йому страшенно не подобалося, що його колеги ставилися до виїздів на місця як до групової туристичної подорожі. Перебування в цій страшній місцині доводило Стівена до межі.

Щоразу, заплющуючи очі, він бачив обвуглені тіла дітей, спалених під час бомбардування; бачив невтішних удів; бачив будинки, у яких уже ніколи не житимуть люди; бачив чоловіків і хлопчиків, жінок і дівчаток, які стали каліками.

Життя інших людей примарами проносилися крізь його думки. Кожна згоріла машина на вулиці розповідала свою історію. Кожна зруйнована будівля. Кожен скелет, що гнив на обпеченому тротуарі. Кожен імпровізований цвинтар.

Стівен знав, що не мусить пропускати такі речі крізь серце, — це була його робота, його справа, його професія, — але жахи почали переслідувати його ночами. Іноді, під час найжахливіших кошмарів, він навіть не міг визначити, сон це чи дійсність.

Коли Стівен був підлітком, батько якось сказав, що смерть — це єдина мить вічності і цієї миті тобі залишається тільки прийняти долю. Якщо твій час настав, отже, твій час настав. Тоді Стівен вирішив, що батько це каже тільки задля красного слівця, але зараз йому так не здавалося.

Усюди навколо нього панували жах і смерть, увесь час, хоч із заплющеними очима, хоч із розплющеними, і йому хотілося повернутися додому, до родини, назавжди покинути цей край розрухи.

Хоч він і міг майже щовечора розмовляти з Трейсі і Ребеккою через відеочат в Інтернеті, це було зовсім не те, цього було недостатньо. Йому хотілося бути поряд із ними, коли у них траплялося щось важливе, хотілося обійняти їх і ніколи не відпускати, ніколи.

Утім, уже незабаром Стівена мали відправити додому. Між урядом і повстанцями було підписано перемир’я, тож його робота тут добігала кінця. Інтерес читачів теж почав згасати. Розповіді про наслідки війни і відновлення зруйнованого регіону збирали значно менше кліків на сайті газети.

Але поки великі начальники в газеті не сказали, що він вільний, Стівен мав виконувати свою роботу, і він хотів виконувати її якнайкраще.

Зграйка журналістів вийшла на стару міську площу, порослу травою і здичавілими кущами. Посеред площі височіло скульптурне зображення солдата, але майже ніхто в групі не звернув уваги на скульптуру. Звідси вдалині було видно чотири бетонні вежі електростанції. Усі збуджено загомоніли.

Усі, крім Стівена, який розглядав руїни навколо площі, перевіряючи, чи не спостерігає за ними хто-небудь. Навколо голови дзижчали комахи, сонячне світло падало просто на обличчя. Він почувався відірваним від світу. Усе навколо ніби відмежувалося від реальності, а потім зробило один великий крок назад.

«Потрібно забиратися звідси, — подумав Стівен. — Поки не пізно, треба подати заявку на переведення до іншого місця, інакше я, можливо, ніколи не виберуся звідси».

Він заплющив очі. Коли розплющив їх, почувався трохи краще. Треба пережити цю останню зупинку сьогоднішньої моторошної подорожі, а потім вони попрямують назад до Зеленої Зони й готелю.

Хай там як, перебування тут не буде тривалим. Їх кілька разів попереджали, що зберігається небезпека радіаційного опромінення. Страх прискорить їхній від’їзд.

Крім того, провідники постійно нагадували про драматичні події, які сталися одразу після аварії на АЕС, коли сили Організації Об’єднаних Націй кинулися евакуйовувати мешканців, утративши при цьому два гелікоптери. Один вибухнув на землі, другий збили повстанці ракетою «земля — повітря», викраденою зі старого військового складу. Але сотні містян таки були врятовані.

Річниця героїчної рятувальної операції й стала приводом для цієї частини нинішньої медіа-місії. Більшість журналістів цим і обмежиться. Використовувати заздалегідь підготовлену новину набагато простіше, ніж вишукувати щось нове, а платять однаково.

Репортери рушили вперед, на дальній край міської площі, укритої високою травою, щоб трохи краще роздивитись електростанцію. Але далі йти було зась — дороги становили суцільні мінні поля.

Група підготовки залишила на бруківці ряд червоних конусів із міжнародними попереджувальними знаками. Незалежно від того, якою мовою ви говорили, сенс був зрозумілий: «Далі починається смерть». Одразу за конусами червоніли ряди прапорців, що позначали місцезнаходження кількох мін, їх поставили, аби зайвий раз підкреслити серйозність попередження. Але група підготовки позначила прапорцями лише ті міни, які перебували найближче до місць, куди могли зайти люди. За міською площею, імовірно (і навіть найімовірніше), було ще чимало давно забутих вибухових пристроїв.

За двадцять ярдів[5] від кордону безпечної зони лежали понівечені уламки гелікоптера ООН, який вибухнув під час евакуації міста. За тривалий час обпалений, покручений метал устиг заіржавіти.

Поруч із гелікоптером стояла підбита вантажівка. Спущені шини, кузов і кабіна в дірках від уламків саморобного вибухового пристрою, який її зупинив. Поруч зяяв вибитими вікнами будинок із цегляними стінами, поцяткованими слідами куль.

Витираючи з чола піт, Стівен подивився на групу, із якою подорожував. Люди фотографували, щось записували, жартували різними мовами, стоячи поряд із монументом на честь загиблих під час попередніх військових конфліктів у цій країні. Сама ідея того, чим вони займалися в цьому спустошеному місці, здавалася божевільною.

— Гадаю, ви могли б зробити трохи більше знімків, містере Фотограф? — запитав Рик, переписавши в блокнот кілька імен з монумента.

Стівен зрозумів, у якому ключі Рик вирішив писати свій репортаж, і почав знімати фотографії, які проілюстрували б його якнайкраще: високий пам’ятник, знятий із низької точки, залишки дерев’яного паркана, що колись оточував міську площу, обвуглені скелети згорілих будинків. Коли виходило, він розміщав у кадрі чотири бетонні вежі, які бовваніли вдалині.

Взагалі-то, за допомогою функції наближення у фотоапараті він добре роздивився стару електростанцію. Рослинність острова вже розбуяла, майже приховавши будівлі, а незабаром плющ і виноград обплетуть і башти.

Стівен відвернувся та сфотографував іржаву машину, яка стояла з відчиненими дверцятами посеред вулиці. Сидіння майже знищила негода, а із заднього вікна вивищувалася квітуча рослина. Непоганий знімок, але нічого особливого. Усе це він уже бачив тисячу разів.

— О’кей, час повертатися до транспорту, — із сильним акцентом проголосив начальник медіа-групи. — Коли поїдемо, спробуйте уявити, як було тим містянам, яких рятували від неминучої загибелі на таких от гелікоптерах.

— Зробив фотографії, які хотів? — запитав Рик, ховаючи записник перед перельотом назад до Зеленої Зони, де вони мали переночувати на базі.

— Так, вистачить, — відповів Стівен. Він стояв біля монумента, поки всі інші слухняно рушили на вулицю, що вела до поля за межею міста, на якому, гудучи потужними двигунами, чекали готові до зльоту гелікоптери.

Він був останнім, хто залишився на зарослій міській площі. Зробивши наостанок іще один знімок самотніх залишків зруйнованого гелікоптера, він розвернувся і пішов назад крізь високу траву.

Коли наблизився до порепаної дороги з міста, у траві блиснув відбитим сонцем якийсь предмет. Стівен присів, підібрав срібний ланцюжок із хрестиком і, роздивляючись, підняв його над головою. І ланцюжок, і хрестик були, схоже, дуже старими — імовірно, родинна коштовність, що передавалася від матері до доньки.

Стівен поклав ланцюжок до кишені й озирнувся, сподіваючись побачити Рика, який чекав на нього, але група вже наближалася до вершини пагорба за два квартали. Ніхто не помітив його відсутності.

Стівена накрила легка хвиля паніки, але він раптом виявив, що не може поворухнутися. Ноги наче перетворилися на мармурові стовпи, і він не розумів чому.

Йому здалося, що подих вітру приніс із собою чийсь голос. Хтось із групи кликав його? Ні, звук ішов із-за спини.