Він подивився в бік електростанції й побачив її.

Маленька дівчинка.

Вона стояла посеред вулиці, у широко розплющених очах — жах. Коли їхні погляди зустрілися, вона стояла нерухомо за декілька футів від вантажівки.

Вона була така сама реальна, як будь-яка людина, яку досі бачив Стівен. Він повернувся до журналістів і працівників ООН, які квапливо піднімалися на пагорб.

— Гей, зачекайте хвилину! — заволав він. Потім застрибав і замахав руками. — Гей, хлопці!

Ніхто не відгукнувся. Очевидно, за ревінням двигунів гелікоптерів вони просто не чули його.

— Будь ласка, допоможіть мені, — промовила дівчинка.

Стівен кинувся до краю площі, де стояли червоні конуси та попереджувальні знаки. Там уважно придивився до тротуарів і вулиці між ними.

Сотні мінометних снарядів падали на цю вулицю під час війни, і вирви від вибухів поступово наповнилися брудом. Ці ділянки бруду — деякі великі, деякі маленькі, деякі завширшки з усю вулицю, — схоже, були оточені мінами. Принаймні, на це вказували червоні прапорці.

Стівен знову повернувся до групи людей на вершині пагорба.

— Гей! — закричав він, стрибаючи і розмахуючи руками як навіжений.

Люди рухалися, ніби вже забули про існування міста.

— Будь ласка! — жалісно схлипнула дівчинка.

Стівен розумів, що не можна гаяти ані хвилини. Зробивши глибокий вдих, він вийшов за конуси та попереджувальні знаки, уважно стежачи за тим, щоб ноги ступали на тверду бруківку. Повільно наблизившись до дівчинки, він став на коліно, щоб бути з нею одного зросту. Шкіра її була брудна, очі розчахнуті.

— Мені потрібна допомога, — промовила вона дуже тихо, немов боялася підвищувати голос.

— Іди сюди, — сказав Стівен, беручи її маленьку руку. В яскравих блакитних очах дівчинки стояли сльози. Тонка шкіра туго обтягувала кістки. — Я відведу тебе до гелікоптерів, і ти полетиш у безпечне місце.

— Ні! — Дівчинка висмикнула руку, але не тікала.

— Нам треба йти негайно, інакше не встигнемо.

— Я не можу.

— Чому?

Тріпотливою рукою дівчинка вказала на пошарпані тенісні туфлі в плямах крові. Вона стояла на невеликому горбку бруду, дещо прогнутому під її вагою.

— Я почула, як там клацнуло, — прошепотіла вона.

— От лайно.

Стівен підвівся і подивився на вершину пагорба. Він нікого не побачив, але почув дедалі гучніше ревіння гелікоптерів, які вже готувалися злетіти.

У паніці він, не думаючи, ступив крок, мало не побіг, але потім згадав, де перебуває, і зупинився, наче прикипів. Між ним і безпекою були численні ями, наповнені брудом, червоні прапорці поруч із площею й конуси з застережними знаками, відвернутими від нього. Він, безумовно, перебував не на тому боці безпечної зони.

— Будь ласка, не кидайте мене, — прошепотіла дівчинка.

— Я маю покликати на допомогу. Не рухайся, гаразд? Ні на дюйм. Обіцяю, я не кину тебе тут.

Швидкими, але акуратними кроками він рушив уперед, ретельно обминаючи місця, де, на його думку, були заховані міни. Погляд не відривався від дороги, по обличчю струменів піт.

До моменту, коли він досяг площі, перший гелікоптер уже здійнявся над лінією дерев. Якщо пощастить, вони полетять у цей бік і хтось помітить його. Але навіть якщо вони полетять в інший бік — не біда. Посередники від ООН зобов’язані підраховувати пасажирів у кожному гелікоптері задля безпеки, і, коли це буде зроблено, вони побачать, що однієї людини не вистачає, і перерахують знову.

Стівен розумів: не можна розраховувати на те, що Рик помітить відсутність свого фотографа, бо вони літали на різних гелікоптерах як мінімум двічі за сьогодні і місця на них не були розподілені, але хтось із посередників обов’язково на це зверне увагу. Зрештою, піклуватися про журналістів — їхня робота.

Поки Стівен біг через площу, два інші гелікоптери піднялися в небо і взяли курс на південь, геть від міста.

— От дідько! — прошепотів він, роблячи ривок. Ноги у нього підкошувалися, фотоапарат теліпався на шиї. У середній школі він вважався новою зіркою легкої атлетики, перемагав на кількох чемпіонатах регіонального рівня і навіть двічі потрапляв до першої трійки зі стрибків у висоту, але втратив форму після того, як одружився і почав працювати.

Нарешті він досяг вершини пагорба, де головна міська вулиця перетворювалася на звивисту дорогу, яка огинала бухту і тимчасовий посадковий майданчик ООН, перш ніж заглибитися в ліс і за п’ять миль влитися у старе шосе. Він кинувся вниз протилежним схилом, коли останній гелікоптер уже піднімався в повітря.

— Гей! Гей, ви, ідіоти! Ви повинні були перерахувати! — кричав він, збігаючи до зарослого травою поля з покинутими сільськогосподарськими машинами.

Гелікоптер, набираючи швидкість, піднявся вище і повернув на південь, за першими трьома. Стівен стрибав, крутив руками, як млин, але його ніхто не побачив.

— Ні, дідько! Сюди, униз!

Останній гелікоптер зник за пагорбами, за кілька секунд ущух і звук роторів. Стівен залишився сам посеред поля, вкритого відбитками черевиків і чобіт у розгрузлій землі, з витоптаною травою і покинутими тракторами. Поруч літній вітерець проніс обгортку від цукерки.

«Дідько! От дідько!» — подумав Стівен, розвертаючись і кидаючись назад у місто. Збігши на пагорб, він полегшено зітхнув, коли побачив, що дівчинка і далі стоїть на місці. У нього вже боліли ноги, але він не сповільнював біг, поки не досяг монумента на площі.

Він зупинився, підняв фотоапарат, навів на дівчинку і зробив кілька знімків. Якщо з якоїсь причини він не повернеться, збережуться бодай фотографії. Вони розкажуть про те, що сталося. Він поставив камеру на дерев’яну лавку поряд із пам’ятником.

— Усе буде добре, — сказав Стівен дівчинці, обережно наближаючись до місця, де вона стояла. — Тільки не ворушись. Я витягну тебе звідси.

— Будь ласка, не залишайте мене більше, — тремтливим голосом, ледь чутно промовила дівчинка.

— Не залишу. — Стівен став перед нею на коліна і витер їй сльози. — Тебе як звуть?

— Ліллі. — Голос їй осікся. Ноги тремтіли.

— Гарне ім’я. Послухай мене, Ліллі. Тобі не можна рухатися, розумієш?

Вона кивнула.

— Ти почула, як щось клацнуло, коли стала в цю грязюку?

— Так. Погано клацнуло. Як того разу, коли вбило маму. Мене тато вчив про такі клацання.

— Як ти сюди потрапила? Де твій тато?

— Тато солдат.

— Він носить форму?

— Носив до того, як мама померла.

— А що сталося після того, як твоя мама померла?

— Тато відвів мене і моїх братів до лісових будиночків. Там були інші солдати.

«От лайно, — подумав Стівен. — Її батько пішов до повстанців».

— Потім вони пішли боротися з поганими дядьками й не повернулися.

— Як давно їх немає?

— Ще з зими. Я сюди прийшла, щоб їх знайти.

Стівен подумав про останню наступальну операцію проти повстанських сил, яка була проведена перед підписанням перемир’я п’ять місяців тому. Битва відбулася неподалік цього міста, миль за десять, у самій столиці. То було останнє протистояння на кривавих берегах і острівцях, ніч стрілянини, вибухів і кровопролиття. Згодом він зробив на тому місці багато виразних фотографій, занадто виразних для офіційних новин. Хоча було чимало сайтів, які купили б його знімки, якби він їх продавав. Тієї самої ночі в номері готелю він видалив майже всі фотографії.

Дивлячись на цю маленьку дівчинку, Стівен бачив тіла, кров і руїни на берегах річок. Він навіть не мусив заплющувати очі. Цілком можливо, що він фотографував її братів чи батька.

— Мама померла он там, — вказала Ліллі. — Ми йшли на базар, у землі клацнула бомба, і вона крикнула мені, щоб я бігла щодуху.

— Мені шкода, — сказав Стівен, упираючись руками в коліна, щоб не захитатися, — йому раптом запаморочилося в голові.

На вулиці було справжнє пекло. Смола у тріщинах на тротуарах плавилася, і в повітрі танцівливими привидами мерехтів жар.

Під пахвами спітніло, пульс прискорився. Серце калатало так, що відлунювало у вуха. Пальці тремтіли. Трохи.