— Будь ласка, допоможіть, — прошепотіла Ліллі. Її схожість із Ребеккою лякала, і Стівену доводилося зупиняти себе, щоб не назвати її неправильним ім’ям. — Тато мене вчив не рухатися, якщо я почую клацання під ногою, коли буду йти. Він говорив, що прийде і допоможе мені.

— Молодець, що не рухалася. Ти точно чула клацання?

— Так. Як у мами.

— Нічого страшного, Ліллі. Усе буде добре. Довірся мені.

Вона кивнула, повіривши йому так, як дітей вчать вірити дорослим, але потім, перш ніж вона встигла щось відповісти, її тіло захиталося, повіки затріпотіли, очі закотилися. Руки безсило обвисли, ноги підкосилися, і вона заточилася.

Стівен подався вперед, зловив Ліллі за плечі й утримав так, щоб її вага і далі припадала на ноги.

Якоїсь миті — найдовшої миті в його житті — Стівен був упевнений, що зараз вони обоє загинуть. Але він її тримав, і врешті вона закліпала очима і з подивом покрутила головою.

— Що сталося? — ледь вимовила вона, наче прокинувшись від глибокого сну.

— Ти в порядку?

— Вибачте, — прошепотіла вона. — У мене в голові запаморочилось. Я так хочу пити.

— Нічого, — сказав він. — Я можу принести води.

Але він не міг. Не тут. Уся ця місцевість була заражена. Тут ніде не було чистої води, а якби й була, він не міг залишити дівчинку в такому стані. Замість цього він тримав її, намагаючись знайти рішення, і мовчав, поки вона знову не заговорила.

— Я так втомилася.

— Ти повинна стояти. Але не хвилюйся, усе буде добре.

Стівенів мозок розпалився до краю від напруженої роботи. Він намагався пригадати якісь подібні випадки на цій війні, бодай щось із незліченних оповідань, якими Рик розважав його в незліченних готелях. Після приїзду до цієї країни Стівен бачив безліч людей, убитих мінами. Тих, хто ступив не на те місце не на тому полі, хто виїхав не на ту дорогу. Якось він здалеку спостерігав, як група саперів ООН намагалася знешкодити міну, закопану посеред шкільного двору. Тих людей рознесло на шматки. Вони були професіоналами. Вони померли.

Стівен витер сльози і піт з обличчя дівчинки. Оцінивши її втому і стан, він вирішив, що вона добре тримається. Краще, ніж деякі дорослі, яких він бачив. Можливо, тому що вона вірила, що з цієї ситуації є вихід, є якесь рішення. Вона, на відміну від нього, не знала правди.

— Ти не знаєш, якого типу ця міна, Ліллі? Папа нічого тобі про це не розповідав?

Очі в неї вже майже оскляніли, але слова Стівена, здається, розбудили її. Вона прошепотіла:

— Вона стрибає.

Вона стрибає.

Стрибуча міна. Він зрозумів, що дівчинка мала на увазі. Рик називав їх Стрибуча Бетті. Повстанці досить часто використовували їх на цій війні завдяки армійським складам, захопленим на початку протистояння. Навколо мільйони таких мін спали під шаром бруду, чекаючи свого часу, щоб вивільнити розривну лють.

У Стівеновій пам’яті виник дуже специфічний спогад: Рик, який пояснює в одному з готельних номерів принцип дії Стрибучих Бетті. Вони були зроблені так, щоб підстрибувати в повітря після того, як солдат їх активує, і здетонувати секунди за три, що давало змогу вбити цілу групу солдатів замість того, щоб поранити або вбити одного. Але ці три секунди дали Стівену ідею.

Коли ідея набула остаточного вигляду, голос, дуже схожий на його власний, прошепотів йому: «Та ти обманюєш самого себе, Стівене. Ти навіть не знаєш, чи має вона рацію щодо типу міни чи ні. А Рик міг просто базікати».

Але що ще можна було зробити?

Він міг би вибігти з міста до старого шосе і сподіватися знайти допомогу там. До шосе щонайменше година шляху, і він не уявляв, що могло чекати там. Але точно не фахівець зі знешкодження мін. Ліллі нізащо не протримається так довго. Навіть приблизно. Вона вже ледь стоїть на ногах. Хіба зможе вона простояти нерухомо ще кілька годин або й днів?

Ще можна було молитися і сподіватися, що на них просто випадково натрапить хтось, хто має потрібні для допомоги знання, або що ООН поспішить повернутися за ним.

Стівен знав, що мрії та молитви можуть принести в цій Богом забутій землі. Сподівайся і молися хоч до скону — однаково можеш простояти тут, аж поки Всесвіт сам вибухне.

Посередники від ООН навіть не спромоглися перерахувати підопічних перед злетом, отже, його відсутність помітять, імовірно, аж увечері. І навіть потім: кому спаде на думку, що він залишився в місті?

Найімовірніше, вони вирішать, що він просто не стерпів жахів війни, як було з багатьма журналістами. У кращому разі хтось із колег пошукає його в готельному барі.

Можливо, мине кілька днів, перш ніж вони зрозуміють, що сталося щось жахливе, і навіть тоді вони можуть не втямити, де він насправді. У цій країні викрадення людей і вбивства — звична справа. Вони, імовірно, вирішать, що він валяється десь у рівчаку, і чекатимуть, коли його безголове тіло з’явиться в морзі.

Стівен згадав про дружину, про доньку і своє життя вдома. Ребекка і Трейсі чекали його. Відчайдушно сподівалися, що він повернеться. Він подумав про все, що може втратити, прийнявши неправильне рішення, просто тут, просто зараз.

Що, як Рик помилявся щодо дії Стрибучої Бетті, щодо трьохсекундної затримки? Ці важливі три секунди. Що, як батько цієї дівчинки помилився щодо типу міни? Що, як вона просто щось переплутала? Що, як вона не переплутала, але просто не зможе рухатися досить швидко? Якого біса Стівен узагалі тут робить?

Дівчинка прошепотіла:

— Я падаю.

— Ліллі, тобі треба протриматися ще трохи, гаразд? Ти можеш сама постояти хвилинку?

Вона витерла очі й кивнула. Стівен відпустив її, підвівся і розім’яв ноги, які вже затерпли від тривалого стояння на колінах

— Будь ласка, не йдіть, — прошепотіла вона.

— Я маю перевірити дещо он там, — сказав Стівен, указуючи на руїни перукарні на іншому боці вулиці. Насправді нічого він не мусив перевіряти, просто мав дізнатися, чи вистачить місця для здійснення його божевільної ідеї.

— А як же я?

— Стій нерухомо. Усе буде добре, — сказав він, натягнуто всміхаючись. — Не рухайся, я зараз.

Дівчинка кивнула, але Стівен бачив, наскільки вона слабка. Простояти навіть десять хвилин на такій спеці було, напевно, ой як нелегко. Вона, звісно, не їла нормальної їжі кілька місяців, а вода, яку пила, швидше за все, вбивала її.

Стівен обережно перейшов через вулицю до зруйнованої перукарні. Він ретельно уникав будь-яких горбків бруду і ділянок бруківки, які виступали й здавалися підозрілими, і зумів без пригод дістатися мети. Він знову розім’яв ноги, присів, підвівся і виструнчився на повен зріст навшпиньки, весь час не зводячи очей з дівчинки. Він знав, як правильно потягуватися, йому тисячу разів доводилося розслабляти м’язи на шкільному треку, але Стівен ніколи й припустити не міг, що його ноги можуть бути такими старими і важкими, як сьогодні.

Він розумів, що час потрібно розрахувати ідеально. Усе має бути розраховано ідеально, щоб його божевільна ідея спрацювала, але часу залишалося небагато. Він дивився на дівчинку, а в голові у нього проносилися мільйони причин не ризикувати життям, а вшиватися звідси, поки не пізно.

Ліллі закам’яніла від страху, очі її не відривалися від Стівена. Ноги тремтіли, руки смикались. Вона могла будь-якої секунди втратити рівновагу або знепритомніти від спеки та зневоднення, і тоді міна вб’є її на місці.

Ліллі відкрила рот, але не видала жодного звуку. Вона дивилася просто на Стівена поглядом, який благав допомогти, зробити що-небудь, або вона впаде, а вона знала, що це означає, і не хотіла померти, як мати. Очі її витріщилися і почали закочуватися.

Не встиг Стівен щось подумати, не встиг помолитися, або згадати про Ребекку і Трейсі, або зібратися з духом, як його ноги почали рухатися. Він спритно оминув острівці бруду, черевики його опускалися точно на ті місця, по яких він ступав, переходячи через вулицю.

Ліллі вже помітно похитувалася, і ноги її вже були готові підкоситися, коли Стівен підхопив її під пахви і відірвав від землі.