Я подивився. Вона справді не скидалася на затягнуту у вузькі джинси дівулю з пишними формами, яка замість того, щоб робити домашні завдання, ходить на танці. Але для мене вона була прекрасна. Струнка, гарна, розумна, але не зубрила — я вважав її значно привабливішою за інших дівчат у моєму класі.
І все-таки вона, найімовірніше, вміла танцювати. Принаймні хоч якось.
А я ні.
Я так їй і сказав, і вона знову розсміялася. Схоже, моя незручність здавалася їй радше милою, ніж ганебною.
— Я допоможу тобі, — сказала вона. — Можемо потренуватися в моїй спальні.
У кімнаті я танцюю…
Від цієї думки аж мороз пробіг шкірою.
— Ти часто… тренуєшся у своїй кімнаті? — здригнувшись, запитав я.
— Звичайно, — наче нічого й не сталося, відповіла вона. — Там я можу дивитися на себе в дзеркало, бачити, як рухаюся. Щоб виправляти помилки, — швидко додала вона. — Ну, знаєш, я не милуюся собою, нічого такого.
Я всміхнувся.
— Я серйозно! — Вона штовхнула мене в плече.
— Гаразд, — погодився я. — Потренуймося.
Попри скромність Ліз була дуже непоганим танцюристом, і протягом усього наступного тижня ми щодня щонайменше годину розучували найпростіші кроки. Попри мою незграбність їй вдалося навчити мене одного повільного танцю, в якому я мав просто похитуватися з боку в бік, не випускаючи її рук, і одного трохи жвавішого танцю для швидких пісень, під час якого я стояв на місці, руки в боки, і робив рухи, що скидалися на зарядку.
Наступного тижня, тижня перед танцями, ми зустрічалися в коридорах і кілька разів телефонували одне одному, але нам обом треба було складати іспити середини семестру, та й домашньою роботою нас завалювали, тому про тренування ми на якийсь час забули, хоча вдома я, бувало, тренувався перед дзеркалом і думав, що виходить досить непогано. Принаймні я вже не боявся зганьбитися.
День Седі Гокінс припав на п’ятницю, і танці вирішили проводити ввечері у спортзалі. Згідно з традицією, Ліз мала вибрати мене. Крім того, вона купила квитки на танці і принесла бутоньєрку, яку причепила до моєї сорочки.
Тепер, коли ми не тренувалися, нам довелося розмовляти по-справжньому, і я, сповнений почуттів, кидався туди-сюди, намагаючись — звісно, невдало — придумати тему для розмови, яка складалася б більше ніж із кількох речень. У Ліз світська балаканина виходила ненабагато краще, ніж у мене, але від неї віяло витримкою, якої я досі не помічав і яка змушувала мене почуватися незграбою. Я не розмовляв із нею кілька днів і, зовсім втративши надію знайти тему для бесіди, запитав перше, що спало на думку:
— Що робила вчора?
Я знав, що, найімовірніше, вона просто сходила до школи, потім повернулася додому, як і я, і вже збирався спробувати вигадати наступне запитання, коли вона відповіла.
— У кімнаті, — сказала вона, — я танцюю.
Я отетерів. Вона слово в слово повторила те, що кілька років тому сказав батько, і моє серце мало не вистрибнуло з грудей. Але ми вже під’їхали до шкільної стоянки й часу на обговорення сказаного не було. Я навіть не знав, чи хочу це обговорювати. Тепер я вже дещо побоювався Ліз і навіть трохи зрадів, коли, вийшовши з машини, помітив свого друга Девона, який саме виходив з «Хонди Акорд» разом із Шері Стиллман. Я взяв Ліз за руку, поспішив до них, і ми вчотирьох увійшли до спортзалу.
Стоячи поруч із Девоном, я провів поглядом Ліз, коли вони з Шарон пішли за пуншем для нас.
У кімнаті я танцюю…
В її ході було щось незвичне, мабуть, саме та витримка, яку я помітив раніше, і мені раптом подумалося, що ця Ліз Нгуєн була не тією людиною, яка запросила мене на танці два тижні тому.
Ми пили пунш, спілкувалися, але я знав, що врешті-решт нам доведеться вийти й станцювати, і, коли диджей поставив одну з пісень, під яку ми тренувалися, Ліз узяла мене за руку та вивела в натовп танцювальників.
Танцювала вона не так, як у своїй кімнаті, і я не встигав за нею. Я чекав, коли вона вповільнить темп, щоб залишатися на моєму рівні, але вона цього не зробила, тож після двох пісень я повернувся до столиків із напоями, залишивши її танцювати саму. Вона була єдиною, хто танцював без пари, і, спостерігаючи за нею збоку, я побачив, що в її рухах є якась нестримність, якесь божевілля. Я був не єдиним, хто це помітив. Решта теж це відчули, і поступово на майданчику навколо неї утворився порожній простір.
Від думки про те, що доведеться залишитися з нею наодинці в машині, коли поїдемо додому, мене заціпило, і я запитав Девона, чи можуть він і Шері підкинути мене додому перед тим, як їхати у своїх справах.
— Хіба Ліз не треба сказати? — запитав Девон, киваючи в той бік, де вона крутилася в центрі спортзалу.
— Ні, — відповів я. — Не хочу.
У понеділок Ліз не прийшла до школи, і, коли я зателефонував дізнатися, чи не захворіла вона, відповіла мама, яка, щойно я назвав її ім’я, розридалася й кинула слухавку.
До школи Ліз так і не повернулася, хоча її ім’я й далі називали під час перевірки присутніх на уроці суспільствознавства, на який ми ходили разом, і ніхто з моїх знайомих більше її не бачив.
Коледж я закінчив із дипломом з англійської мови та літератури. Я хотів стати письменником, але розумів, що для початку повинен знайти звичайну роботу, тому влаштувався вчителем до автономної школи[7] в Анахейм-Гіллз. Із викладанням склалося краще, ніж із письменництвом, і до другого літа роботи в школі я припинив навіть удавати, що пишу роман, про роботу над яким усім розбовкав. Два з половиною місяці відпустки я займався тим, що ходив у кіно, на пляж, зустрічався з друзями. Четверте липня провів із мамою та сестрою.
Наприкінці серпня я зайшов до крамниці шкільних товарів, щоб купити деякі наочні посібники для свого кабінету на наступний рік. Окинувши оком вітрину, я побачив жінку на паркінгу, яка махала рукою комусь усередині магазину. Я її не впізнав і вирішив, що вона махає комусь іншому, але, коли я купив плакати, вийшов із магазину й попрямував через паркінг до своєї автівки, жінка рушила до мене. Зовнішність її була непримітна — років за сорок або й п’ятдесят, одягнена просто, у коричневих тонах, — але рішучий вираз її обличчя змусив мене прискорити кроки. Я не знав, чого вона хоче, чи то звернутися з палкою промовою, чи попросити грошей, але бачив, що вона збирається заговорити зі мною.
Щоб цього уникнути, я мав устигнути сісти в машину, перш ніж вона опиниться поруч.
Не вийшло.
Наші стежки перетнулися за якихось п’ять футів[8] до мого багажника. Жінка зупинилася там і потупила погляд у мене.
— Слухаю вас, — сказав я.
— У кімнаті, — м’яко промовила вона, — ви можете написати свій роман.
Від її слів по шкірі аж мороз пробіг.
У кімнаті…
— Про що це ви? — запитав я, намагаючись надати голосу бадьорості. Шкіра взялася сиротами.
Жінка схопила мене за руку, повернула її долонею вгору і, перш ніж я встиг відсмикнути, почала щось писати чорним маркером, якого я не помітив одразу. Покінчивши з цим за лічені секунди, вона мовчки розвернулася й пішла геть.
— Гей! — крикнув я, але вона не обернулася, а мені й не хотілося, щоб вона верталася.
Я подивився на долоню, повернувши її так, аби побачити, що жінка написала. Як я і боявся, як і передчував, це була адреса.
У кімнаті…
Звідки вона дізналася, що я хотів стати письменником? «Кімната», яку вона згадала, — це та кімната, про яку говорив батько? Забагато питань роїлося в голові, і на жодне відповіді я не мав.
Адреса на моїй долоні не була близькою. Я жив у Анахеймі, а вулиця, назву якої написала жінка, була десь у Лос-Анджелесі. Її згадували колись у новинах, імовірно, у зв’язку з якимись злочинами. Я знав, що однаково поїду туди та дізнаюся, що до чого, і, замість попрямувати додому, усе гарненько обміркувати й спробувати дійти якогось логічного висновку, вирішив рушати просто туди. Я заправив машину на найближчій станції «Арко», увімкнув ДжиПіЕс-навігатор і поїхав на захід автострадою Санта-Ана.