Виявилося, що вулиця розташована в діловому районі, серед хмарочосів у центрі міста. Дорогою я, не знаючи, чого чекати, науявляв собі все, що завгодно, від складу до приватного маєтку й брудної нічліжки. Але виявилося, що це одна зі звичайних лос-анджелеських багатоповерхівок, залізобетонна офісна будівля з однаковими рядами маленьких віконець — такі будівлі нерідко миготять у чорно-білих фільмах сорокових років. Вона поступалася за розмірами чудовиськам зі сталі та скла, що оточували її, але все одно була висока і, незважаючи на вік, досі використовувалася. Проїжджаючи повз, я побачив людей, які входили і виходили крізь скляні двері.

Мені довелося накинути кілька кіл навколо декількох кварталів і поїздити вулицями з одностороннім рухом, перш ніж я нарешті знайшов паркінг перед зачиненим італійським рестораном. Четвертака для лічильника в мене не знайшлося, але, на щастя, це була сучасна модель, яка приймає кредитні картки. Сплативши за годину стоянки, бічною вулицею пішов до вказаного будинку.

На автозаправці я переписав адресу з долоні на дорожню карту Каліфорнії від «Автоклубу», яку зберігав у бардачку, — на той випадок, якщо під час руху піт змиє чорнила, — але напис досі було видно. Я увійшов у фойє будівлі, а потім подивився на номер кімнати: 511. П’ятий поверх, вирішив я, пішов до ряду ліфтів і на першому ж піднявся нагору.

У коридорі п’ятого поверху не було жодної душі, але я почув музику. Я пішов на звук, і з’ясувалося, що він долинає крізь останні на поверсі двері. Дерев’яні двері з облупленою фарбою мали такий вигляд, ніби їх перенесли сюди з якогось багатоквартирного житлового будинку. Приблизно на рівні очей у дерево були вбиті три металеві цифри: 511. Дзвінка не було, тому я постукав. Не дочекавшись відповіді, постукав знову. Крім музики, я чув інші звуки, джерела походження яких не розумів, але двері ніхто не відчинив, тому я взявся за ручку та повернув її.

За дверима відкрилася погано освітлена, якщо не сказати зовсім темна, кімната. Жодних вікон, жодних джерел світла я не побачив. Кімната виявилася набагато більшою, ніж я думав, і була набита людьми. Тут панувало пожвавлення. Чоловік у просторій блузі малював на гігантському полотні абстрактну картину. Була там одна жінка, вона грала на фортепіано.

Серед цих людей був мій батько.

І він танцював.

Я стояв там, в одвірку, наче приріс до місця. За минулі роки він анітрохи не змінився. Волосся його було точнісінько таким, як раніше, на обличчі жодної зморшки. На ньому навіть, як мені здалося, був той самий одяг. Він підстрибував і звивався. І побачив мене.

— Я знав, що ти прийдеш! — вигукнув батько, і в голосі його виразно чулася радість.

Від вигляду батька мене охопив страх. Не тільки тому, що він зовсім не постарів, але ще через його танець. Через самі рухи. У руках і ногах, що рвучко смикалися, була якась юнацька несамовитість, нестримна воля, які не мали нічого спільного з тим батьком, якого я знав. Він танцював так, як люди не танцюють. Імпровізований, моторошний танець просто не повинен існувати, і він сповнив мене несамовитим жахом.

Тепер я побачив, що Ліз Нгуєн теж там, і вона виконувала механічні рухи, які суперечать людському єству і всьому, у що я вірив. Так, моя реакція була позбавлена сенсу — зрештою, це був лише танець, — але саме це я відчув. То було якесь надзвичайне продовження того, що вона робила востаннє, коли я її бачив, коли вона розігнала інших учнів із танцмайданчика. Вона виконувала протиприродний, огидний танець, і, хоча й усміхалася, в усмішці мигтіло щось страшне. Як і батько, вона абсолютно не постаріла й залишалася тією самою сімнадцятирічною дівчиною, яку я залишив на Танцях Седі Гокінс майже десять років тому.

Я чекав, що батько скаже мені ще що-небудь. Ми не бачилися відтоді, як мені було десять, і, звісно, він хотів перепросити або сказати, як сильно він сумував і любив мене чи… щось інше.

Але він цього не зробив.

Він продовжував свій страшний, нескінченний танець і вже навіть не дивився в мій бік.

Як довго він цим займається? Десятиліття? Коли він вимовляв ті останні слова…

У кімнаті я танцюю…

…він говорив так, ніби вже танцював тут раніше. Але як часто і як давно? І що було після того, як він пішов від нас? Він анітрішечки не постарів. Він тільки цим і займається? Він узагалі коли-небудь зупиняється? Чи потрібно йому спати? Чи він їсть?

Він танцював, і видовище це дратувало, доводило до сказу. Я хотів, щоб він зупинився. Звернув на мене увагу. Я хотів, щоб він обійняв мене, або потиснув руку, або хоча б припинив танцювати.

Але він не припиняв. І тоді мені схотілося, щоб він перечепився і впав, тоді йому таки доведеться зупинитися. А ще краще, щоб у нього стався напад і він завалився на підлогу, хапаючись за серце.

Я хотів, щоб він помер.

Ліз Нгуєн продовжувала власний танець, а решта людей у кімнаті малювали картини, музичили, виголошували промови і займалися іншими речами.

Поруч зі мною виникла непримітна жінка, та, яка написала на моїй долоні адресу. Я так і не зрозумів, звідки вона взялася.

— У кімнаті, — прошепотіла вона, — ви можете вбити батька.

Тато й далі танцював. Після привітання він не вимовив жодного слова, і я зненавидів його за це. Я вперше помітив, що праворуч від мене стоїть прихилена до стіни штука, схожа на спис.

У кімнаті ви можете вбити батька.

Я не хотів його вбивати. Я просто хотів привернути його увагу. Хотів зупинити його. Але коли я взяв спис, маючи намір просто зробити йому підніжку й покласти край цьому нестерпному танцю, то щосили замахнувся ним, як бейсбольною битою, і вдарив батька по ногах. Кілька секунд тому я збирався просто зупинити його, а тепер хотів переламати йому ноги. Усе тіло моє затріпотіло від задоволення, коли руки завдали удару, що звалив його з ніг. Він упав, розпластавшись на брудній дерев’яній підлозі. Не даючи йому підвестися, я високо підняв спис і зі всієї сили вдарив по ногах. Я бив знову і знову, потім перейшов на руки, потім на голову, а потім він помер.

Ніхто цього не помітив, нікого це не обходило. Художник знай собі малював, Ліз танцювала, усі займалися своїми справами, ніби нічого не сталося.

Обливаючись потом, важко дихаючи, я опустив спис на підлогу.

Жінка з паркінгу, як і раніше, стояла поруч зі мною.

Вона вказала на письмовий стіл біля дальньої стіни кімнати, ледь помітний у напівтемряві.

— У кімнаті ви можете написати свій роман, — повторила вона.

Я втік. У мене боліли руки, боліло в грудях, перенапруженим легеням насилу вдавалося заковтувати потрібну кількість повітря, щоб не зомліти, але я промчав коридором, увійшов у перший ліфт, спустився та вивалився на вулицю. Нахилившись, впершись руками в коліна, я важко дихав, намагаючись заспокоїтися. Мені не хотілося думати про те, що трапилося, про те, що я накоїв, і я пішов якнайшвидше геть від цього будинку, а потім звернув на бічну вулицю, де стояла моя машина.

Повернувшись до округу Ориндж, я поїхав до сестри, сподіваючись, що сьогодні в неї вихідний і що вона вдома. Вона була вдома. Дорогою я встиг приборкати почуття, і кондиціонер у машині висушив піт, але в голові досі панували хвилювання й метушня, і Клара відчула це, коли мене побачила.

— Що з тобою? — одразу запитала вона.

— Тато, — сказав я. — Я бачив тата.

— Ти його бачив? — Клара схопила мене за плечі. — Де? Який він на вигляд? Ти запитав, чому він пішов? Чому він жодного разу не зателефонував і навіть листівки не надіслав?

Я не знав, що їй відповісти, не знав, що сказати.

— Ти поговорив із ним? Що він робив?

Я втягнув у себе побільше повітря і відповів:

— Він танцював у кімнаті.

(Він ходив із нею до лікарні завжди. Жодного разу не пропустив. Діагностика. Хірургія. Хіміотерапія. Опромінення. Коли онколог повідомив радісну новину: «Ми називаємо це повним успіхом, Рут», — вони полетіли до Лондона на два тижні. Для них це, звичайно, було недозволене марнотратство. Ну й дідько з ним.)