Чаріті була вже в штанах і саме натягала блузку. Бретт помітив, що на ній ліфчик персикового кольору, і це його теж приголомшило. Він і не підозрював, що в мами є білизна ще якихось кольорів, крім білого.

— Мам, — настійливо покликав Бретт.

Вона обернулася — ніби збиралася напасти.

— Він щось тобі казав?

— Ні, ні. Це Куджо.

— Куджо? А що з ним?

— Він захворів.

— Що означає «захворів»?

Бретт розповів, як їв на ґанку другу порцію каші, як гуляв у тумані і як звідти зненацька з’явився Куджо з дикими червоними очима і піною з пащі.

— Він не йшов прямо, — закінчив Бретт, — а ніби хитався, розумієш? Думаю, краще сказати татові.

— Ні, — запально вигукнула мати і вчепилася йому в плече, аж заболіло. — Ти цього не зробиш!

Він глянув на неї, ошелешений і зляканий. Чаріті трохи послабила хватку і заговорила спокійніше:

— Він просто тебе налякав, вийшовши отак з туману. Напевне, з ним усе цілком гаразд. Правда ж?

Бретт силкувався дібрати правильні слова, щоб пояснити, як жахливо виглядав Куджо і як йому на мить здалося, що собака кинеться на нього, але так і не зміг. А може, й не схотів.

— Якщо з ним щось і не так, — вела далі Чаріті, — то, мабуть, нічого серйозного. Може, наткнувся на скунса…

— Я не внюхав ніякого ск…

— Або погнався за ховрахом чи кроликом. Або навіть налетів на лося на тому болоті. А може, наївся кропиви.

— Може, й так, — невпевнено згодився Бретт.

— Твій тато тільки й чекає чогось такого, — говорила Чаріті. — Я так і чую його слова: «То, кажеш, хворий? Це твій собака, Бретте, ти його і доглядай. У мене забагато роботи, щоб бавитися з твоїм псюрою».

З нещасним виразом Бретт кивнув. Він і сам думав те саме, особливо побачивши, з яким насупленим виглядом тато їв сніданок під вигуки спортивного ведучого.

— Просто облиш його. Куджо почне крутитися біля твого батька, і він про нього подбає, — вела далі Чаріті. — Він любить Куджо майже так само, як ти, хоча ніколи й не каже. І коли помітить, що з ним щось не так, то відвезе в Саус-Періс до ветеринара.

— Напевне.

Мамині слова звучали правдоподібно, та Бретт усе ще був засмучений.

Вона нахилилась і поцілувала його в щоку.

— Дивись: ми можемо, якщо захочеш, увечері зателефонувати татові. Що скажеш? Коли говоритимеш із татом, просто спитай, ніби між іншим: «Ну як там? Годуєш мого пса?» — і про все дізнаєшся.

— Добре, — відповів Бретт і вдячно всміхнувся матері. Вона полегшено всміхнулась у відповідь. Небезпеку вдалося відвернути. Та натомість вони отримали інший клопіт. Протягом усього того, здавалося, нескінченного часу, доки Джо не підігнав авто до ґанку і не заходився мовчки вантажити їхні чотири валізи (в одну з них Чаріті крадькома поклала всі шість альбомів із аматорськими світлинами), вони боялися, що Куджо вженеться на подвір’я, до того як вони поїдуть і скинуть проблему на Джо.

Та Куджо ніде не було видно.

Джо відчинив задні двері свого «кантрі сквайра», передав Бреттові дві менші валізи, собі ж узяв дві більші.

— Жінко, ти набрала стільки речей, що я тут подумав, чи не зібралася ти часом у Ріно подавати на розлучення, а не в Коннектикут?

Чаріті і Бретт боязко всміхнулися. Пролунало це, як спроба пожартувати, але з Джо Кембером ніколи не можна було знати напевне.

— Ото був би день, — відповіла вона.

— Тоді мені доведеться погнатися за тобою і притягти назад на моєму новому підйомнику, — сказав Джо без усмішки. Зелений капелюх був щільно насунутий на потилицю. — Потурбуйся про маму, хлопче.

Бретт кивнув.

— Добре пильнуй, — він зміряв сина поглядом. — А ти став збіса великий. Певно, вже й не поцілуєш свого старого?

— Чому ж не поцілую, тату, — відповів Бретт. Він міцно обійняв батька і поцілував у колючу щоку, що пахла кислим потом, змішаним з ледь уловимим духом вчорашньої горілки. Почуття любові до батька здивувало і вразило його: почуття, яке часом — коли він найменше цього сподівався — все ще приходило (та за останні два чи три роки воно з’являлося рідше й рідше — це було щось таке, про що мати не знала і, якби їй сказали, не повірила б). Це не мало нічого спільного зі щоденною поведінкою Джо Кембера стосовно нього чи матері: первісне, фізіологічне відчуття, якого він ніколи не зможе позбутися, явище з купою невловимих стимуляторів, — запах цигаркового диму, відображення в дзеркалі дволезової бритви, штани на спинці стільця, певні лайливі слівця — які переслідують людину все життя.

Батько теж обійняв його, тоді обернувся до Чаріті. Поклав палець їй на підборіддя, припіднімаючи обличчя. З платформи за присадкуватою цегляною будівлею загудів, розігріваючись, автобус. Звук дизельного двигуна був низький і басовитий.

— Бажаю добре провести час, — промовив Джо.

На очі навернулися сльози, і Чаріті швидко їх витерла. Жест був майже сердитий.

— Гаразд, — відповіла вона.

Зненацька його обличчя набрало застиглого, незворушного й непроникного виразу. Ніби опустилося забороло на шоломі лицаря. Він знову став ідеальним сільським чоловіком.

— Віднесімо валізи, хлопче! Здається, ніби в оту ось, Боже збав, напхали свинцю.

Він стояв з ними, доки на всі чотири валізи не наклеїли ярлики, і пильно вдивлявся в кожен із них, не переймаючись глузливо-поблажливим виразом на обличчях носіїв. Дивився, як носій піднімає валізи і вони зникають у надрах автобуса. Потім обернувся до Бретта:

— Відійдімо вбік, — запропонував Джо.

Чаріті дивилася їм услід. Вона сіла на одну з твердих лавок, відкрила сумочку, дістала носовичок і заходилася його теребити. Це було в його стилі: побажати їй гарно провести час, а потім умовляти сина повернутися з ним додому.

На тротуарі Джо говорив:

— Хочу дати тобі дві поради, хлопче. Напевно, ти не послухаєш ні одної — хлопці рідко слухаються — але ж це ніколи не стримує батьків від того, щоб їх давати. Перша порада: отой тип, до якого ти їдеш, отой Джим, — просто кавалок лайна. Одна з причин, чому я дозволив тобі туди прокататися, — те, що тобі вже десять, а цього досить, щоб побачити, хто мерзота, а хто чайна троянда. Придивишся до нього — і сам побачиш. Він тільки те й робить, що сидить в офісі й перекладає папери. Половина проблем цього світу — від таких, як він, бо в них мозок не під’єднаний до рук.

По обличчю Джо розлився легкий, гарячковий рум’янець.

— Він — кавалок лайна. І подивишся, чи я не правий.

— Добре, — відповів Бретт. Його голос був тихим, але незворушним.

Джо Кембер злегка посміхнувся.

— Друга порада: добре пильнуй свій гаманець.

— У мене нема гр…

Джо простяг Бретту зім’яту п’ятидоларову банкноту.

— Ось маєш. Тільки не трать усіх нараз. Швидко розлучаються з грошима тільки дурні.

— Добре, дякую.

— Бувай здоровий, — сказав Джо. Ще одного поцілунку він не просив.

— Бувай, тату.

Бретт стояв на тротуарі й дивився, як батько залазить у машину і від’їжджає. Він більше ніколи не бачив його живим.

Того ж ранку, о чверть на дев’яту, Ґері Первієр у заплямлених сечею трусах виволікся зі свого будинку і пішов мочитися в жимолость. У своїй збоченій манері він сподівався, що одного дня його сцюхи стануть настільки ядучими від пійла, що зможуть випалити її всю. День цей ще не настав.

— О-о-ох, моя голова, — заволав Ґері, обхопивши голову вільною рукою і поливаючи жимолость, що поховала під собою паркан. Його очі були пронизані яскраво-червоними прожилками. Серце гупало й стугоніло, як старий насос, що віднедавна став перекачувати більше повітря, ніж води. Коли Ґері спорожнився, йому скрутило шлунок — останнім часом таке траплялося дедалі частіше, — він зігнувся вдвоє, і з-поміж сухорлявих стегон вирвалася потужна цівка смердючого газу.

У ту мить, коли він повернувся, щоб іти назад, і почулося гарчання. То був сильний, низький звук, і долинав він десь із того місця, де заросле подвір’я переходило в луки.

Він миттю обернувся, забувши і про гупання та стугоніння в серці, і про головний біль, і про спазми. Спогади про війну у Франції вже довгенько не приходили, та зараз він знов перенісся туди, і в голові раптом залунав крик: «Німці! Німці! Взвод, на землю!»