Та це не були німці. Коли трава розступилася, перед ним з’явився Куджо.

— Гей, хлопче, якого ти хера гар… — вимовив Ґері, але голос його урвався.

Відтоді як він бачив скаженого собаку, минуло двадцять років, та такі картини не забуваються. Повертаючись із наметової мандрівки до Істпорта, він зупинився на станції обслуговування «Амоко», на схід від Макіаса. Він подорожував на старенькому мотоциклі «Індіан», на котрому їздив деякий час у середині п’ятдесятих. З-за станції, наче привид, вибрів, хекаючи, жовтий сухоребрий пес. У коротких, уривчастих спазмах дихання його боки здіймались і опадали. З пащі водянистою цівкою невпинно стікала піна. Очі несамовито оберталися в очницях. Зад у собаки був вимазаний присохлим лайном. Він не біг, а радше вихляв з боку на бік, ніби за годину до цього якась зла душа влила йому в рот добрячу порцію дешевого віскі.

— Онде він, хай йому грець, — вигукнув заправник і, покинувши розвідний ключ, помчав до маленького, обшарпаного й захаращеного офісу, що містився за гаражем. Коли повернувся, в його заляпаній мастилом вузлуватій руці була затиснена рушниця 30–30. Він вибіг на асфальт, опустився на одне коліно і почав стріляти. Першим пострілом знизу у фонтані крові собаці відчикрижило ногу. Ґері, котрий не зводив очей із Куджо, пригадав, що той жовтий пес так більше й не ворухнувся. Тільки водив довкола порожніми очима, ніби не мав ні найменшої гадки, що з ним відбувається. З другого влучання заправник розірвав собаку майже навпіл. На єдину бензоколонку станції чорно-червоними патьоками полетіли клапті плоті. За мить під’їхав пікап «Додж» 1940-го року, у якому плечем до плеча сиділо троє бравих хлопців із федерального округу Вашингтон. Усі троє були озброєні. Вони висипали з машини і всадили в мертвого собаку ще вісім чи дев’ять черг. За годину, коли механік уже закінчив ставити нову передню фару на «індіана» Ґері, в «студебекері» без пасажирських дверей прибула працівниця окружної ветеринарної служби. Вона натягла довгі гумові рукавички і відрізала те, що лишилося від голови жовтого собаки, щоб відправити в Департамент охорони здоров’я штату.

На відміну від того жовтого собаки багато років тому, Куджо виглядав у сто разів бадьорішим, проте решта симптомів були ті самі. «Хвороба зайшла не дуже далеко, він куди небезпечніший, — подумав Ґері. — Боже праведний! Треба дістатися до рушниці…»

Він почав відступати.

— Здоров, Куджо. Хороший собака. Хороший, хороший песик.

Куджо, опустивши свою велику голову з почервонілими, каламутними очима, стояв на краю газону і гарчав.

— Хороший хлопчик…

Те, що казав ЧОЛОВІК, не мало для Куджо жодного значення. То були просто беззмістовні звуки, такі самі, як шум вітру. Що мало значення, так це його запах. То був гарячий і гіркий, нестерпно гострий дух страху, що доводив Куджо до шаленства. Раптом він зрозумів, що захворів саме через цього ЧОЛОВІКА. Куджо кинувся вперед, гарчання, що рвалося з його грудей, переросло в могутній, лютий рев.

Побачивши, як Куджо рвонув до нього, Ґері розвернувся й побіг. Один-єдиний укус, одна подряпина могла означати смерть. Він біг до ґанку і до безпечного будинку за ним, та за плечима було надто багато пиятик, надто багато довгих зимових днів біля каміна і надто багато довгих літніх ночей у кріслі-гойдалці. Він чув за спиною наближення Куджо, а потім якусь жахливу частку секунди не чув нічого і зрозумів, що собака стрибнув.

Коли Ґері досяг першої пощербленої сходинки ґанку, в нього, наче локомотив, врізалося двохсотфунтове тіло сенбернара, вибиваючи з нього все повітря і змушуючи розпластатися на землі. Собака націлився на задню частину його шиї. Ґері спробував підвестися. Собака був уже над ним, шерсть на його животі була така густа, що Ґері ледь не задушився, і Куджо без зусиль повалив його назад на землю. Ґері закричав.

Куджо вкусив його в плече біля шиї; його щелепи з хрускотом зімкнулися на голій шкірі, розриваючи сухожилля, немов дроти. Він продовжував гарчати. Потекла кров. Ґері відчув, як вона теплою цівкою збігає по худому передпліччі. Він перевернувся і заходився молотити пса кулаками. Куджо злегка подався назад, і Ґері вдалося, рачкуючи, здолати ще три сходинки. Тоді Куджо напав знову.

Ґері хвицьнув пса ногою. Куджо ухилився, а тоді атакував його низом, з гарчанням і клацанням зубами. З пащі струменіла піна, і Ґері відчув запах його подиху. Бридкий, жовтушний запах гнилі. Ґері стиснув правий кулак і аперкотом поцілив Куджо в кістлявий виступ нижньої щелепи. У цілому удар був успішним. Хвиля віддачі прокотилася аж до плеча, що після глибокого укусу пекло вогнем.

Куджо знову відсахнувся.

Ґері глянув на собаку; його сухі, безволосі груди ходили ходором. Обличчя стало попелясто-сірим. З рани на плечі пульсувала кров, забризкуючи стерті східці.

— Ну ж бо, іди лишень сюди, сучий сину, — вимовив Ґері. — Мені до одного місця! Ходи, ходи, — заволав він, — мені до одного місця, ти чуєш?

Та Куджо відступив іще на крок.

Слова і далі не мали ніякого значення, та страхом від ЧОЛОВІКА більше не пахло. Куджо більше не був упевнений, чи хочеться йому нападати. Йому було зле, так жахливо зле, а світ перетворився на строкате безладдя відчуттів і вражень…

Трусячись, Ґері звівся на ноги. Пройшов останні дві сходинки. Позадкував через увесь ґанок. Намацав за спиною клямку дверей. Плече почувалося так, ніби під шкіру залили чистого бензину. Його мозок волав: «Сказ! У мене сказ!»

Це нічого. Не все нараз. Його дробовик лежав у стінній шафі в холі. Дякувати Богу, Бретт і Чаріті Кембери поїхали геть із пагорба. Таким було Господнє милосердя в дії.

Він відшукав клямку й розчинив двері. Він не відривав очей від очей Куджо, аж доки не відступив усередину й не зачинив двері. Тоді його накрило невимовне полегшення. Ноги стали гумовими. На мить перед очима все попливло, і він зміг узяти себе в руки, лише міцно прикусивши кінчик язика. Зараз не час непритомніти, як дівчисько. Якщо захоче, він зможе зробити це, коли собака буде мертвий. Але, Боже, як же він був близько. Ґері думав, що от-от відключиться.

Він обернувся й рушив до шафи через темний хол, і в цей момент Куджо, вищиривши зуби в якійсь подобі глузливої гримаси, проламав нижню панель скляних дверей, вибухнувши зливою хрипкого гавкоту.

Ґері закричав і встиг крутнутися якраз вчасно, щоб схопити Куджо обома руками, коли той скочив удруге. Він спробував відтіснити собаку назад, балансуючи з боку на бік і намагаючись утриматися на ногах. Якусь мить здавалося, ніби вони обоє кружляють у вальсі. Тоді Ґері, що важив на п’ятдесят фунтів[45] менше, упав додолу. Він невиразно відчув, як морда Куджо занурилася йому під підборіддя, невиразно відчув, який хворобливо гарячий і сухий у нього ніс. Спробував підняти руки, думаючи, що застромить пальці собаці в очі, коли той уп’явся йому в горло і роздер. Ґері закричав, і собака вкусив його ще раз. Він відчув, як обличчям збігає тепла кров, і подумав: «Господи, вона ж моя!» Руки кволо й безпомічно молотили Куджо по боках, не завдаючи жодної шкоди. Нарешті вони впали додолу.

Він уловив слабкий, нудотно-солодкавий аромат жимолості.

— Що ти там бачиш?

Бретт трішки повернув голову на звук материного голосу, але не повністю, не бажаючи ані на мить відриватися від краєвиду, що розгортався за вікном. Автобус був у дорозі вже майже годину. Вони проминули міст Мільйона Доларів і опинилися в південному районі Портленда (Бретт не зводив зачарованих, здивованих очей із двох вкритих мулом та іржею торговельних суден, що стояли на пристані), звернули на південь і тепер під’їжджали до кордону Нью-Гемпширу.

— Усе, — відповів Бретт. — А ти що бачиш, мамо?

«Твоє розмите відображення у склі, ось що я бачу», — подумала Чаріті.

Та замість того вона сказала:

— Напевне, світ. Бачу, як перед нами відкривається світ.

— Мамо, я б хотів їхати цим автобусом аж до самої Каліфорнії. Побачити все, про що пишуть у підручниках з географії.