Вона замовила для Теда гарячий сендвіч із копченою яловичиною, Тед не був високої думки про піцу («Малому це передалося точно не по моїй лінії», — подумала Донна), а собі пепероні та цибульну піцу з подвійним шаром сиру. Вони сіли за столик із видом на дорогу. «Запах з мого рота повалить і коня», — подумала Донна й одразу ж зрозуміла, що це не має значення. Їй вдалося відштовхнути і свого чоловіка, і того, хто вчащав до неї останні десь півтора місяця.

Депресія знову почала прокладати собі шлях назовні, жінка знову заштовхала її всередину… але її руки вже потроху стомлювалися.

Вони були вже майже вдома, а по радіо грав Спрінгстін, коли «пінто» знову взявся за своє.

Спочатку його легенько струсонуло. Потім струсонуло сильніше. Вона почала злегка тиснути на акселератор: іноді це допомагало.

— Мам? — стривожено обізвався Тед.

— Усе гаразд, Теде, — відповіла вона, та це було не так. «Пінто» застрибав ще дужче, кидаючи їх уперед із такою силою, що з поясів безпеки ледь не повискакували пряжки. Двигун кашляв і завивав. У багажнику перекинулася якась торба, з неї посипалися пляшки й бляшанки. Вона чула, як щось розбилося.

— Клята засрана штука! — вигукнула Донна, нетямлячись від люті. Одразу ж за гребенем пагорба вона вже бачила їхній будинок, до сміху близько, але їй не вірилося, що «пінто» туди дістанеться.

Наляканий її криком так само, як і конвульсіями машини, Тед розплакався, додавши їй ще більше жалю, збентеження і злості.

— Замовкни! — заволала вона. — Заради всього святого, просто замовкни!

Тед заплакав ще дужче, і його рука потяглася до відстовбурченої задньої кишені, де, згорнуті до розмірів пакетика, лежали слова проти чудовиськ. Коли Тед їх торкнувся, йому стало трішки легше. Не дуже, але хоч трішки.

Донна вирішила, що доведеться з’їхати з дороги й зупинитися: їй не лишалося нічого іншого. Використовуючи силу інерції, вона спрямувала авто на узбіччя. Можна буде відвезти продукти додому на візку Теда, а потім вирішувати, що робити з «пінто». Можливо.

Щойно задні колеса захрустіли по змішаному з піском гравію узбіччя, двигун, двічі пирхнувши, вирівнявся, як це вже бувало з ним раніше. За мить авто вже влетіло в їхній двір. Вона ще трохи проїхала вгору схилом, перемкнула передачу, натисла на ручні гальма, заглушила двигун, схилилася на кермо і заплакала.

— Матусю, — жалібно промовив Тед. «Перестань плакати», — хотів додати він, та голос кудись пропав, і він тільки безгучно ворушив губами, наче хворий на ларингіт. Тед просто дивився на матір, бажаючи втішити, але не знав, як це робиться. Утішання було завданням тата, а не його, і раптом він відчув ненависть до Віка за те, що його немає поруч. Глибина цього почуття шокувала і лякала водночас, і ні з того ні з сього Тед побачив, як відчиняються двері шафи і звідти на нього ллється морок, сповнений якогось темного, гіркого духу.

Нарешті вона підняла голову. Обличчя було припухле. Діставши з сумочки хустинку, вона витерла очі.

— Вибач, любий. Насправді я кричала не на тебе, а на цю… на цю штуку, — вона різко вдарила рукою по керму. — На!

Вона засунула ребро долоні до рота і всміхнулася, та усмішка не була радісною.

— По-моєму, вона знов барахлить, — невесело сказав Тед.

— По-моєму, теж, — згодилась Донна, відчувши майже нестерпну тугу за Віком. — Що ж, давай носити продукти. Принаймні, Сіско, ми зробили запаси.

— Домовились, Панчо[59], — відповів Тед, — піду притягну свій візок.

Він прикотив свій «Редбол Флаєр», і Донна повантажила в нього покупки, попередньо перепакувавши перекинуту сумку. Розбилася пляшка з кетчупом. Логічно, хіба ні? Півпляшки «Гайнца» розлилося по кобальтово-синій ворсистій оббивці багажника. Виглядало, ніби хтось зробив собі харакірі. Вона подумала, що зможе прибрати більшу частину губкою, але пляма все одно лишиться. Навіть якщо скористатися шампунем для килимів, вона, напевне, все ж таки лишиться.

Донна потягла візок до чорного ходу. Тед пхав із другого боку. Вона заносила продукти всередину, міркуючи, чи спершу розкласти все на місця, чи піти прибрати, поки ще не засох кетчуп, коли задзвонив телефон. Тед помчав до нього, як спринтер після стартового пострілу. Він навчився чудово відповідати на дзвінки.

— Слухаю. Хто це?

Він послухав, широко усміхнувся і простягнув їй слухавку.

«Знає, що це хтось, хто розводитиметься ні про що дві години», — подумала вона, а вголос спитала:

— Ти знаєш, хто це, любий?

— Аякже, — озвався Тед, — це тато.

Серце забилося частіше. Вона взяла в Теда слухавку і промовила:

— Привіт, Віку.

— Привіт, Донно.

Голос, звичайно, був його, але який же стриманий… який обережний. У неї всередині все опустилося. Ще тільки цього не вистачало до всього іншого.

— З тобою все гаразд? — спитала Донна.

— Звісно.

— Я просто думала, що ти зателефонуєш пізніше, якщо взагалі зателефонуєш.

— Ну, ми відразу поїхали до «Імідж-погляду». Вони знімали всі ролики з професором кашології. І знаєш що сталося? Вони не можуть знайти кляті записи. Роджер аж рве на собі волосся.

— Уявляю, — зауважила Донна, киваючи. — Він же просто терпіти не може вибиватися з графіка.

— Це ще м’яко сказано, — підхопив Вік. — Тож я подумав: поки вони шукають…

Його голос зірвався, і почуття пригнічення, падіння в прірву, страшенно неприємне і водночас по-дитячому пасивне, перейшло до більш активної фази — страху. Він ніколи не уривав речення на півслові, навіть коли був виведений з рівноваги тим, що відбувалося на його кінці дроту. Їй згадалося, як він виглядав у четвер ввечері: такий спустошений і так близько до межі.

— Віку, з тобою точно все гаразд?

Вона чула у своєму голосі тривогу і знала, що він теж повинен її відчувати: навіть Тед, що влігся в коридорі на підлозі з розмальовкою, підвів голову. Очі блищали, на крихітному чолі пролягла тоненька напружена зморшка.

— Так, — відгукнувся Вік. — Я хотів сказати, що вирішив подзвонити, поки вони там вовтузяться. Пізніше в мене, напевно, не буде змоги. Як там Тед?

— З Тедом усе чудово.

Донна всміхнулась і підморгнула Тедові. Той усміхнувся у відповідь, зморшка на чолі розгладилась, і він знову взявся за розмальовку. «У Віка втомлений голос, і краще не виливати на нього все це лайно з машиною», — подумала Донна і спіймала себе на тому, що робить зовсім протилежне й розказує йому геть усе.

Вона відчула, як у її голос закрадаються знайомі плаксиві нотки жалю до себе, і спробувала їх побороти. Боже, навіщо вона взагалі це йому розповідає? Його голос звучав, ніби Вік от-от зламається, а вона торочить про карбюратор і розлитий кетчуп.

— Схоже, це дійсно голка, — сказав Вік. Голос тепер звучав трішечки краще. Трішечки менш прибитий. Мабуть, тому, що порівняно з усім тим, з чим їм довелося зіткнутися, ця проблема здавалася просто дрібницею. — Джо Кембер не може сьогодні на неї глянути?

— Я дзвонила, але його не було вдома.

— Мабуть, він таки вдома, — заперечив Вік. — У гаражі телефону немає. Зазвичай йому все переказують дружина або син. Певно, вони кудись поїхали.

— Він міг кудись поїхати.

— Міг, але я дуже в цьому сумніваюся, крихітко, — сказав Вік. — Якщо якісь люди й здатні пускати корені, то Джо Кембер — один з них.

— Гадаєш, я маю ризикнути і поїхати до нього? — з сумнівом спитала Донна. Вона думала про безлюдні милі по 117-й і Кленовій, і це ще перш ніж виберешся на дорогу, що веде до Джо Кембера. Вона так далеко, що навіть не має назви. І якщо на такому ось пустельному відтинку голка вирішить заїсти остаточно, мороки не оберешся.

— Ні, гадаю, краще не треба, — відповів Вік. — Швидше за все, він удома… Тільки не тоді, коли справді тобі потрібний. У якому з цих випадків його не виявиться на місці? Ситуація — патова.

Його голос був пригніченим.

— Що тоді мені робити?

— Зателефонуй дилеру «Форда» і скажи, що тобі потрібен буксир.