— Але…

— Ти мусиш. Якщо зберешся їхати за двадцять дві милі до Саус-Періса, авто точно застрягне. А якщо поясниш ситуацію заздалегідь, вони, можливо, дадуть тобі запасну машину. Якщо ні, доведеться брати напрокат.

— Напрокат? Віку, це ж дуже дорого?

— Дорого, — підтвердив Вік.

Донна знову подумала, що неправильно було все це на нього звалювати. Він, мабуть, думає, що вона ні на що не здатна. Хіба що трахатися з тутешнім реставратором меблів. Це в неї виходило бездоганно. Очі знову запекло від гарячих солоних сліз: почасти від злості, почасти від жалю до себе.

— Я про це подбаю, — сказала вона, відчайдушно силкуючись зберегти нормальний, легкий тон. Вона сперлася ліктем на стіну й затулила очі долонею. Не хвилюватися.

— Добре, я… Ох, прийшов Роджер. Він по шию в пилюці, але записи знайшлися. Дай ще на секунду Теда.

На язику крутилися розпачливі запитання. Все гаразд? Чи вірить він, що все може бути гаразд? Чи можуть вони пройти через це і почати все спочатку? Надто пізно. Немає часу. Вона змарнувала час на балачки про автомобіль. От дурепа, недоумкувата шльондра.

— Аякже, — сказала вона, — він попрощається за нас обох. І… Віку?

— Що?

Голос звучав нетерпляче, він квапився.

— Я кохаю тебе, — промовила вона і, перш ніж він устиг відповісти, додала: — Даю тобі Теда.

Вона швидко передала слухавку Тедові, мало не луснувши його по голові, і рушила через будинок до парадного ґанку, По дорозі наштовхнулася на ослінчик і перекинула його догори дном, дивлячись на все довкола крізь призму сліз.

Вона стояла на терасі, обхопивши лікті долонями, дивилася на дорогу № 117 і силкувалась опанувати себе. Опанувати себе? До дідька те опановування! Хіба не дивно, наскільки сильно може страждати людина, в якої фізично все в порядку?

Ззаду долинало тихе бурмотіння Теда, який розповідав, що вони обідали в «Маріо», що мама замовила свою улюблену «товсту» піцу і що з «пінто» було все нормально, доки вони не приїхали майже під самий дім. Тоді він сказав Віку, що любить його. Потім акуратно поклав слухавку. Контакт обірвано.

Опанувати себе.

Нарешті Донна подумала, що частково їй це вдалося. Вона повернулася в кухню і заходилася розкладати покупки.

Того ж дня, о чверть на четверту, Чаріті Кембер зійшла з автобуса «Ґрейхаунд». Бретт не відставав ні на крок. Вона судомно вчепилась у ремінець сумочки. Зненацька Чаріті охопив ірраціональний страх не впізнати Голлі. Обличчя сестри, що довгі роки зберігалося в пам’яті, як фотографія, — молодша сестра, яка щасливо вийшла заміж — раптом таємничим чином зникло, залишивши по собі лише туманну пляму.

— Ти її бачиш? — запитав Бретт, щойно вони опинилися на платформі. Він оглядав стретфордську автостанцію з допитливістю. І більше нічого. Страху на його обличчі точно не було.

— Зачекай, дай роздивитися, — різко відповіла Чаріті. — Може, вона в кав’ярні або…

— Чаріті?

Вона обернулась і побачила Голлі. Образ із її уяви стрімко повернувся на місце, але цього разу на нього наклалися чіткі риси обличчя реальної жінки, яка стояла під плакатом «Прибульців з космосу». Першою думкою Чаріті було: «Голлі носить окуляри? Як кумедно!» Другим впало у вічі й шокувало те, що в сестри з’явилися зморшки: небагато, але сумнівів щодо їх справжності не виникало. Третя її думка навіть не була думкою взагалі.

То був образ, такий же чіткий, реальний і щемливий, як стара коричнева світлина: Голлі, що в самих трусиках стрибає в ставок старого Зельцера, комічно затиснувши собі ніздрі великим і вказівним пальцями лівої руки, з двома високими хвостиками, що стирчать у небо. «Тоді ніяких окулярів не було», — подумала Чаріті і, стискаючи серце, на неї накотив біль.

По обидва боки від Голлі, боязко дивлячись на неї і Бретта, стояли хлопчик років п’яти і дівчинка приблизно двох з половиною. Випираючі штанці дівчинки свідчили про те, що під ними підгузник. Збоку стояв її візок.

— Привіт, Голлі, — промовила Чаріті таким тоненьким голосом, що сама ледь чула.

Зморшки були дрібні. Вони загиналися вгору, як, за словами їхньої матері, і мали загинатися хороші зморшки. На ній була в міру дорога темно-синя сукня. Підвіска на її шиї або була дуже якісною біжутерією, або в ній був крихітний смарагд.

А тоді настала мить. Певний проміжок часу, протягом якого Чаріті відчувала, як її серце сповнюється радістю, такою палкою й абсолютною, і вона знала, що ніколи по-справжньому не гризтиметься сумнівами, чи поїздка варта ціни, яку вона заплатила. Зараз вона вільна, її син вільний. Тут її сестра, а ці діти — її племінники, і не на фото, а наживо.

Двоє жінок, сміючись і плачучи, спочатку нерішуче, а потім швидко зробили крок назустріч одна одній. Вони обнялися. Бретт стояв на місці. Дівчинка, мабуть, злякавшись, підбігла до мами і міцно вчепилася в край її сукні, можливо, для того щоб мати разом із цією незнайомою пані не відлетіла геть.

Хлопчик спочатку роздивлявся Бретта, потім підійшов ближче. На ньому були джинси «Tuffskin» і футболка з написом: «ЗАРАЗ БУДУТЬ ПРОБЛЕМИ».

— Ти — мій кузен Бретт, — промовив хлопчик.

— Ага.

— А мене звуть Джим, як і тата.

— Ага.

— Ти з Мейну, — сказав Джим. За його спиною Голлі і Чаріті квапливо розмовляли, перебиваючи одна одну і сміючись із того, як поспішають розповісти все просто тут, на брудній станції на південь від Мілфорда і на північ від Бриджпорта.

— Ага, з Мейну, — відповів Бретт.

— Тобі десять років.

— Так.

— А мені п’ять.

— Он як?

— Так. Але я можу тебе набити. Бум!

Він ударив Бретта в живіт, аж той зігнувся. З грудей вирвалося гучне, здивоване «у-уф!» Обидві жінки затамували подих.

— Джиммі! — з якимсь покірливим жахом закричала Голлі.

Бретт повільно випростався і побачив, що мати дивиться на нього: обличчя застигло в очікуванні.

— Так. Ти можеш набити мене, коли захочеш, — сказав він і всміхнувся.

Це було правильно. З обличчя матері він зрозумів, що це було правильно. І був задоволений.

О пів на четверту Донна вирішила залишити Теда з нянькою, а сама спробувати дістатися до Кембера. Вона намагалася додзвонитися ще раз, але й далі ніхто не відповідав. Вона зміркувала, що коли Джо Кембера зараз немає в гаражі, то він скоро повернеться, може, навіть до того часу, коли вона туди дістанеться… за умови, звісно, що взагалі дістанеться. Минулого тижня Вік сказав їй, що Кембер, напевне, зможе позичити їй якесь старе розвалисько, якщо виявиться, що ремонт затягнеться аж до наступного дня. Це справді було вирішальним. Проте Донна вважала, що брати з собою Теда неправильно. Якщо «пінто» зламається на тій сільській дорозі і їй доведеться голосувати, що ж, нехай. Але Тедові там бути не слід.

Однак Тед мав інші плани.

Невдовзі після розмови з татом Тед піднявся у свою кімнату і приліг на ліжку зі стосиком «Маленьких золотих книжечок». Через п’ятнадцять хвилин він задрімав, і йому наснився сон: сон був ніби звичайнісіньким, та в ньому таїлася якась дивна, майже застрашлива сила. Йому снився великий хлопець, що підкидав і намагався відбити заклеєний липкою стрічкою бейсбольний м’яч. Він схибив вдруге, втретє, вчетверте. Розмахнувшись уп’яте, він влучив по м’ячу… і від битки, що також була заклеєна стрічкою, відпала ручка. Якусь мить хлопець тримав у руках ручку, з якої теліпалася чорна стрічка, потім нагнувся по решту. Подивився якусь мить, з огидою похитав головою і зажбурнув її у високу траву пообіч доріжки. Він обернувся, і несподівано шокований Тед зі страхом, наполовину змішаним із захопленням, побачив, що то він сам, тільки років десяти-одинадцяти. Так, то був Тед. Він був у цьому впевнений.

Тоді хлопець зник, і все посіріло. У цій сірості було чути тільки два звуки: скрипіння ланцюгів гойдалки і далеке крякання качок. Разом із сірістю й цими звуками раптом накотило моторошне відчуття, що йому бракує повітря і він задихається. А з туману вийшов чоловік… у блискучому чорному плащі, з жезлом у руці. Він вишкірився, очі — блискучі срібні монети. Підняв руку, вказуючи на Теда, і той із жахом побачив, що то зовсім не рука: то кістки. І обличчя під блискучим прогумованим каптуром плаща — зовсім не обличчя. То череп. То…