Тремтячи, він прокинувся, з нього рікою лив піт, і майже пекельна температура в кімнаті була винна в цьому лише частково. Різко хапаючи повітря, він сів, спершись на лікті.

Рип.

Двері шафи відчинялись. І коли вони відчинились, він побачив там дещо, тільки на мить, а потім щодуху полетів до дверей у коридор. Він бачив це всього секунду, але цього вистачило, щоб зрозуміти, що це був не чоловік у блискучому чорному плащі, не Френк Додд, що вбивав жінок. Не він. Хтось інший. Хтось із очима червоними, як кривавий захід сонця.

Але про подібні речі він не міг розповісти матері. Тож зосередився на няньці Деббі.

Він не хотів залишатися з Деббі, Деббі погано до нього ставиться, завжди гучно вмикає магнітофон, і таке інше, і таке інше. Побачивши, що на маму це не дуже діє, Тед лиховісно проголосив, що Деббі може його застрелити. Коли Донна схибила і, не стримавшись, розреготалась, уявивши, як п’ятнадцятирічна короткозора Деббі Ґерінджер збирається в когось стріляти, Тед залився невтішними слізьми й кинувся до вітальні. Треба було сказати їй, що Деббі Ґерінджер може виявитися недостатньо сильною, щоб утримати чудовисько в шафі, що, коли настануть сутінки, а мами не буде вдома, воно може звідти вийти. Може, це буде чоловік у чорному плащі, а може, ця тварюка.

Донна пішла слідом, шкодуючи про свій сміх, дивуючись, як же можна бути такою безсердечною. Батько малого поїхав, і це його неабияк засмутило. Він не хотів втрачати контакт із мамою навіть на годину. А ще…

«А можливо, він відчуває дещо з того, що відбувається між мною і Віком? Може, навіть чув щось?..»

Ні, вона в це не вірила. Не могла повірити. Це просто через зміну звичного стану речей.

Двері вітальні були замкнені. Вона простягнула руку до клямки, але передумала й легенько постукала. Відповіді не було. Вона постукала, а коли Тед знову не відгукнувся, тихенько увійшла. Тед долілиць лежав на канапі, міцно затуливши голову диванною подушкою. Таку поведінку Тед приберігав тільки для справді серйозних випадків.

— Теде?

Відповіді не було.

— Вибач, що я засміялася.

З-під м’якої сіро-синьої подушки вигулькнуло його обличчя. На ньому виднілися свіжі сльози.

— Можна мені поїхати? Мам, будь ласка, — попросив Тед. — Не залишай мене тут із Деббі.

«Справжнісінька мелодрама, — подумала Донна. — Мелодрама і нахабна провокація». Вона розкусила хитрість, або принаймні так їй здалося, але водночас не могла залишатися суворою… Частково тому, що й сама ризикувала розплакатися. Останнім часом здавалося, що на горизонті нависла хмара, готова в будь-яку мить пролитися дощем.

— Любий, ти ж знаєш, як поводився «пінто», коли ми поверталися з міста. Він може зламатися десь посеред того Чортового Запічка, і тоді нам доведеться йти пішки до чиєїсь хати і шукати телефон, а це може бути далеко.

— То й що? Я добре ходжу!

— Я знаю, але ти можеш злякатися.

Думаючи про істоту в шафі, Тед раптом щосили вигукнув:

— Я не злякаюся!

Його рука автоматично потяглася до відстовбурченої задньої кишені джинсів, де були заховані слова проти чудовиськ.

— Не кричи так, будь ласка. Це негарно звучить.

Він понизив голос.

— Я не злякаюся. Я просто хочу поїхати з тобою.

Донна безпорадно глянула на Теда, розуміючи, що краще слід зателефонувати Деббі Ґерінджер, відчуваючи, що чотирирічний син безсоромно нею маніпулює. І якщо вона піддасться, то не тому, що це правильне рішення. «Це схоже на ланцюгову реакцію, — безпомічно думала Донна. — Вона не знає впину і виводить з ладу механізми, про існування яких я навіть не підозрювала. О Боже, як би мені хотілося бути на Таїті».

Вона відкрила рота, збираючись вельми твердо й безапеляційно заявити, що зателефонує Деббі і коли він буде чемний, вони зможуть разом приготувати попкорн, а коли нечемний, то відразу ж після вечері піде спати — і на цьому крапка. Та вимовила зовсім інше:

— Добре, їдь зі мною. Та наш «пінто» може не витримати, і якщо це станеться, нам треба буде йти шукати чиюсь хату і викликати міське таксі. І коли ми будемо йти, я не хочу вислуховувати твоє скиглення, Теде Трентоне.

— Я не буду…

— Дозволь мені закінчити. Я не хочу, щоб ти скиглив і просив тебе понести, я цього робити не збираюся. Ми дійшли згоди?

— Так, так! Звичайно!

Тед підхопився з канапи, вмить забувши про горе.

— Ми їдемо зараз?

— Так, напевне. Або… Я придумала. Чому б мені спершу не приготувати нам перекусити? І налити в термоси молока.

— Щоб розкласти табір на всю ніч?

Тед раптом завагався.

— Ні, любий, — вона всміхнулась і легенько обійняла Теда. — Просто я так і не змогла додзвонитися до містера Кембера. Твій тато сказав, що, мабуть, це через те, що в гаражі немає телефону і він не знає, що я дзвонила. А його жінка й син могли кудись поїхати. Тож…

— Йому треба поставити телефон у гаражі, — зауважив Тед. — Він якийсь дурний.

— Тільки йому цього не кажи, — квапливо застерегла Донна. Тед похитав головою.

— У всякому разі, якщо нікого не буде вдома, думаю, ми б могли на нього зачекати, а тим часом трохи перекусити в машині або в них на ґанку.

Тед заплескав у долоні.

— Чудово! Чудово! А можна я візьму коробочку для обіду зі Снупі?

— Звичайно, — повністю здавшись, відповіла Донна.

Донна знайшла пачку печива з інжирним джемом і кілька сосисок «Слім Джим» (сама Донна вважала їх гидотою, але Тед завжди їх дуже любив). Вона загорнула у фольгу трохи зелених оливок і кілька шматочків огірка. Налила молока в термос Теда і до половини заповнила великий термос Віка — той, який він брав у походи з наметами.

Не знати чому, від погляду на їжу їй стало не по собі.

Її погляд упав на телефон, і вона подумала, чи не подзвонити Джо Кемберові ще раз. Та потім вирішила, що в цьому немає сенсу, раз вони вже все одно зібралися їхати. Потім подумала, що варто знову спитати Теда, чи не краще таки зателефонувати Деббі Ґерінджер. «Та що це з тобою? — здивувалася вона. — Тед же чітко і ясно висловився щодо цього».

Просто їй раптом стало недобре. Зовсім недобре. Це було щось невловиме і непіддатне для сприйняття. Донна роззирнулася по кухні, ніби очікуючи, що джерело її тривоги якось проявить себе. Не проявило.

— Мамо, їдемо?

— Так, — відповіла вона неуважно. На стіні коло холодильника висіла дошка для записок. Вона написала: «Ми з Тедом поїхали до Джо Кембера. З «пінто». Скоро будемо».

— Ти готовий?

— Аякже, — він усміхнувся. — Мам, для кого записка?

— А, та, може, забіжить Джоанні, принесе малину, — непевно відповіла Донна. — Або Еллісон Мак-Кензі. Вона збиралася показати мені дещо з косметики «Емвей» і «Ейвон».

— А-а.

Донна скуйовдила йому волосся, і вони разом вийшли надвір. Спека вдарила їх, ніби замотаний у подушку молоток. «Рахітська машина ще, може, й не заведеться», — подумала Донна.

Але вона завелася.

Була п’ятнадцята сорок п’ять.

Вони їхали на південний схід магістраллю № 117 у напрямку Кленової дороги, яка починалася за п’ять миль від міста. «Пінто» поводився зразково, і якби не напади пирхання й трясучки дорогою з магазину, Донна б подумала, що зчинила бучу через дрібниці. Але напади трясучки таки були, тож Донна вела машину, пряма, як свічка, не перевищуючи сорока миль за годину і по можливості тримаючись у крайньому правому ряді, коли ззаду з’явилася машина. Рух на дорозі був інтенсивний. Літній приплив туристів і відпускників уже почався. У «пінто» не було кондиціонера, тож вони їхали, опустивши обидва вікна.

«Континенталь» із нью-йоркськими номерами, що тяг за собою гігантський трейлер із причепленими на даху двома мопедами, обігнав їх, зробивши сліпий поворот.

Водій тиснув на клаксон. Його дружина, огрядна жінка в дзеркальних сонячних окулярах, дивилася на Теда й Донну з величавим презирством.

— Щоб тебе! — заверещала Донна і вистромила середній палець. Товста леді швидко відвернулася. Тед дивився на матір трохи нервово. Вона всміхнулася. — Все в нормі, юначе. Рухаємося прекрасно. То просто заїжджі дурні.