«Раз-два-три, всіх уже знайшли! Раз-два-три, всіх уже знайшли!»

Собака спостерігав за нею. Це божевілля, але сумнівів більше не було. Ці безтямні, скажені очі ні на мить не відривалися від її очей.

«Ні, це лише твоя уява. Він — просто собака, до того ж хворий. Справи і так уже досить погані, ще не вистачає вигадувати те, чого в собачих очах аж ніяк не може бути».

Так сказала собі Донна. Ще через кілька хвилин вона сказала собі, що очі Куджо нагадують очі деяких портретів, які, здається, не зводять з тебе погляду, в який би куток кімнати ти не пішов.

Але собака дивився на неї. І… і в його погляді було щось знайоме.

«Ні», — сказала собі Донна і спробувала відігнати думку, але було вже запізно.

Ти ж бачила його раніше, хіба ні? Того ранку, коли Тедові наснився перший кошмар, коли на кріслі лежала купа ковдр і простирадел, а на них сидів Тедів ведмедик, ти тоді відчинила шафу і на коротку мить побачила скоцюрблену постать із червоними очима, істоту, що приготувалася до стрибка. То був він, то був Куджо. Тед був абсолютно правий. Ось тільки чудовисько не сиділо в його шафі. Воно було тут. Воно…

(припини це)

було тут і чекало

(ПРИПИНИ ЦЕ, ДОННО!)

Вона втупилась у пса, уявляючи, ніби чує його думки. Прості думки. Одна і та ж проста схема, що повторюється безліч разів, незважаючи на вируючий, гарячковий клекіт його хвороби.

Вбити ЖІНКУ. Вбити ХЛОПЦЯ. Вбити ЖІНКУ. Вбити…

«Припини негайно, — різко наказала собі Донна. — Він не думає. І він — ніякий не довбаний бабай із дитячої шафи. Це всього лише хворий собака, і крапка. Скоро ти повіриш, що цей собака — то Божа кара за твою…»

Зненацька Куджо встав — так, ніби вона його покликала — і зник у сараї.

(так, ніби я його покликала)

З горла вирвався тремтливий, напівістеричний сміх.

Тед глянув на неї.

— Мамо?

— Нічого, любий.

Вона подивилася на темну пащу сараю-гаража, потім на задні двері будинку. Замкнені? Незамкнені? Замкнені? Незамкнені? Вона уявила монету, що злітає і перекидається в повітрі. Уявила барабан пістолета: п’ять гнізд порожні, в одному — куля. Замкнені? Незамкнені?

Сонце сіло, і від дня залишилася тільки біла смуга на західному обрії, не ширша, ніж біла лінія посередині дороги. Скоро і вона зникне. Праворуч від доріжки у високій траві цикади виводили своє бездумно веселе «цвір-цвір».

Куджо досі був у гаражі. «Їсть? — думала Донна. — Чи спить?»

Вона пригадала, що запакувала їм дещо попоїсти. Вона пролізла поміж сидіннями і знайшла коробочку для обіду та свою коричневу сумку. Її термос відкотився аж на сам зад, певно, тоді, коли авто трусилось і підскакувало на дорозі. Аби підчепити термос пальцем, їй довелося вигнутися. Блузка розстебнулася. Тед, що був наполовину задрімав, поворухнувся. Голос його одразу ж сповнився гострим жахом, що змусило Донну зненавидіти клятого пса ще дужче.

— Мамо? Мамо? Що ти…

— Просто витягаю їжу, — заспокоїла його Донна. — Ось мій термос, бачиш?

— Добре.

Він знову відкинувся на спинку крісла і засунув великий палець до рота.

Вона легенько потрясла великий термос біля вуха, очікуючи почути дзенькіт розбитого скла. Але зсередини чулося тільки хлюпання молока. Це вже було бодай щось.

— Теде, ти їсти хочеш?

— Я хочу подрімати, — відповів Тед, не розплющуючи очей і не витягаючи пальця з рота.

— Тобі треба підзарядити акумулятор, друже, — сказала Донна.

Тед навіть не усміхнувся.

— Я не голодний. Спати.

Вона кинула на нього стурбований погляд, але вирішила, що не слід наполягати далі. Сон був природною і, можливо, єдиною зброєю Теда, а крім того, минуло вже півгодини від того часу, коли він зазвичай лягав спати. Звісно, якби вони були вдома, перед тим як іти чистити зуби, Тед випив би склянку молока і з’їв трохи печива, а потім слухав би казку. Можливо, Мерсера Мейєра[62], а тоді…

Донна відчула, як гарячі сльози обпікають очі, і спробувала відкинути ці думки. Тремкими руками відкрутила кришку термоса і налила собі півчашки молока. Поставивши молоко на приладову панель, узяла одне печиво. Відкусивши шматочок, усвідомила, що помирає з голоду. З’їла ще три печива, випила трохи молока, закинула до рота чотири чи п’ять зелених оливок, а тоді опорожнила чашку. Тихенько відригнувши, вона пильніше придивилася до сараю.

Перед входом лежала темна тінь. Ось тільки то була не просто тінь. То був собака. Там був Куджо.

«Він стереже нас».

Ні, вона в це не вірила. Так само як не вірила, що бачила привид Куджо на купі ковдр у синовій шафі. Ні, от тільки… от тільки якась її частка в це вірила. І ця частка була не в голові.

У дзеркальце заднього огляду Донна кинула швидкий погляд туди, де була дорога. Щоб її розгледіти, було вже надто темно, та Донна знала, що дорога там, так само як знала, що сюди ніхто не навідається. Коли минулого разу вони всі троє приїжджали сюди лагодити Віків «ягуар» («Тоді собака поводився привітно, — пробурмотів голос у її голові. — Як Тед сміявся і гладив його, пам’ятаєш?»), Вік, страшенно регочучи, розповів Донні, що ще п’ять років тому в кінці дороги № 3 було міське сміттєзвалище. Потім на іншому кінці міста відкрили сміттєпереробний завод, і тепер за чверть милі від оселі Кемберів дорога просто обривається. Її перегородили товстим ланцюгом з табличкою: «ПРОЇЗД ЗАБОРОНЕНО. ЗАКРИТЕ СМІТТЄЗВАЛИЩЕ». За будинком Кемберів більше нічого немає.

«Можливо, сюди міг би забрести хтось, хто шукає справді усамітнений куточок», — міркувала Донна. Та вона дуже сумнівалася, що навіть найгарячіші місцеві підлітки захочуть тискатися на старому міському сміттєзвалищі. У всякому разі, поки що тут ніхто не проїжджав.

Біла смуга на заході вже згасла, залишивши по собі тільки ледь помітний відблиск… і Донна боялася, що їй це тільки ввижається. Місяця не було.

Неймовірно, але і її почало хилити на сон. Може, сон був і її природною зброєю. Та й що ще було робити? Собака і досі лежав на тому ж місці, принаймні їй так здавалося. Темрява стала такою густою, що важко було з певністю сказати, чи то постать, чи просто тінь. Акумулятору треба було перепочити. Тоді вона спробує знову. То чому б не поспати?

Пакунок на поштовій скриньці. Від Дж. С. Вітні.

Донна сіла рівніше, розгублено насупивши брови. Повернула голову, але скриньку затуляв ріг будинку. Але пакунок точно там. Чому вона про нього подумала? Це має якесь значення?

Донна досі тримала в руках тарілку «Туппервер» з оливками та скибочками огірка, акуратно загорнутими в харчову плівку. Не з’ївши більше нічого, вона обережно накрила тарілку білою пластиковою накривкою і сховала в Тедову коробку. Розмірковувати багато на тему своєї ощадливості щодо запасів вона собі не дозволяла. Відкинувшись у кріслі, вона намацала важіль, що опускає спинку. Збиралася подумати про причеплений до скриньки пакунок — у ньому щось було, Донна була в цьому майже впевнена — та невдовзі в мозку зринув інший образ, який, у міру того як вона засинала, набував яскравих, реальних рис.

Кембери поїхали в гості до рідних. У якесь містечко за дві чи три години їзди звідси. Можливо, у Кеннебанк, а може, в Голліс чи Оґасту. На велике родинне свято.

Уві сні вона побачила просторий мальовничий зелений луг, з тих, які показують у телерекламі. На ньому зібралося людей п’ятдесят. Над викладеним каменем мангалом для барбекю палахкотіло полум’я. За довгим розкладним столом сиділо щонайменше чотири десятки людей, передаючи одне одному тарелі з кукурудзою та миски з печеними бобами, червоною і стручковою квасолею. Були там і смажені ковбаски (від одного погляду в Донни забуркотіло у шлунку). Стіл був застелений картатою, домашнього пошиву скатертиною. Господинею свята була мила старенька пані з геть сивим волоссям, зібраним у вузол на потилиці. Повністю перенісшись у капсулу свого сну, Донна без тіні здивування побачила, що то її мати.

Кембери теж були там, але вони зовсім не були схожими на Кемберів. Джо Кембер, одягнений у чистий робочий комбінезон, нагадував Віка, а на місіс Кембер була зелена муарова сукня Донни. Їхній син виглядав так, як мав би виглядати Тед, перейшовши в п’ятий клас.