— Мамо?

Картинка затремтіла й почала розпадатися. Донна щосили намагалася затримати це прекрасне мирне видиво: образ родинного життя, якого вона ніколи не мала і якого в них із Віком, з їхньою єдиною запланованою дитиною і ретельно впорядкованим життям, ніколи не буде. З несподівано глибоким сумом Донна здивувалася, чому ніколи не розглядала речі з цієї точки зору.

— Мамо?

Картинка знову затремтіла і зблідла. Голос іззовні проколов видиво, як голка — яєчну шкаралупу. Та це нічого. Кембери поїхали на родинне свято і повернуться десь близько десятої, радісні, зі шлунками, набитими барбекю. І все буде добре. Джо Кембер з обличчям Віка про все подбає. З ними знову все буде добре. Є речі, яких Бог просто не допускає. Це…

— Мамо!

Вона виринула зі сну, здивована, що сидить за кермом «пінто», а не перебуває вдома у своєму ліжку, та здивування тривало лише мить. Ідилічно прекрасний образ родини, що зібралася за довгим святковим столом, уже почав танути, і за п’ятнадцять хвилин вона навіть не пам’ятатиме свого сну.

— Га? Що?

Зненацька з приголомшливим звуком у будинку Кембера задзвонив телефон. Пес підвівся, сколихнувши тіні, що набрали обрисів його великого незграбного тіла.

— Мамо, я хочу в туалет.

Від звуку телефону Куджо заревів. Це був не гавкіт, а саме рев. Раптом він кинувся до будинку і врізався в двері з такою силою, що вони аж заходили ходором.

«О ні, — з нудотою думала вона, — ні, припини це, благаю, припини…»

— Мамо, я хочу…

З гарчанням собака вгризався в двері. Вона чула, як його зуби з нудотним хрускотом впиваються в дерево.

— …пісяти.

Дзвінок пролунав шість, вісім, десять разів. Тоді замовк.

Донна усвідомила, що весь цей час сиділа, затамувавши подих. Вона випустила повітря крізь зуби з довгим, гарячим зітханням.

Куджо стояв коло дверей, задні лапи на землі, передні — на верхній сходинці. Він не переставав гарчати: низький, сповнений ненависті звук, ніби з нічного кошмару. Нарешті він обернувся і глянув на «пінто». Деякий час Донна бачила засохлу кірку піни на його морді і грудях. Потім пес розвернувся і побрів у темряву, поступово зникаючи з очей. Куди саме він пішов, сказати було неможливо. Можливо, в гараж, а може, й кудись поза нього.

Тед відчайдушно смикав її за рукав блузки.

— Мам, я сильно хочу!

Донна безпорадно подивилася на нього.

Бретт Кембер повільно поклав слухавку.

— Ніхто не відповів. Напевне, його немає вдома.

Чаріті кивнула, не надто здивована. Вона була рада, що Джим запропонував їм зателефонувати зі свого кабінету. Кабінет містився на першому поверсі, його двері виходили у вітальню зі звукоізольованими стінами. У вітальні були полички з настільними іграми і стояв великий телевізор «Панасонік» з відеомагнітофоном і приставкою «Атарі». У кутку був гарний старий музичний автомат «Варлітцер», і він справді працював.

— Він, напевне, у Ґері, — у розпачі додав Бретт.

— Так, думаю, він з Ґері, — відповіла Чаріті, що означало далеко не те саме, що «у Ґері» вдома. Вона помітила той відсторонений погляд, коли вони з Джо нарешті уклали свою угоду — угоду, яка і привела їх з сином сюди. Вона сподівалася, що Бреттові не спаде на думку попросити оператора з’єднати його з Ґері Первієром, бо майже напевне знала, що й там ніхто не візьме слухавку. Чаріті підозрювала, що цієї ночі двоє старих кобелів подадуться кудись вити на місяць.

— Думаєш, із Куджо все нормально?

— Аякже. Якби з Куджо було щось не так, не думаю, що тато поїхав би, залишивши його самого, — відповіла Чаріті, і це була правда. Вона дійсно так не думала. — Чому б нам не облишити це на сьогодні? Спробуєш подзвонити вранці? Тобі й так уже пора в ліжко. Уже по десятій. Сьогодні був насичений день.

— Я не стомився.

— І все ж таки недобре витрачати забагато нервової енергії нараз. Я витягну твою зубну щітку, а тітка Голлі дасть тобі губку й рушник. Пам’ятаєш, яка кімната?

— Звичайно. Ти теж лягаєш, мамо?

— Скоро. Я хочу ще трохи посидіти з Голлі. Нам треба стільки всього розповісти одна одній. Наздогнати пропущене.

Бретт сором’язливо промовив:

— А знаєш, вона схожа на тебе.

Чаріті здивовано подивилася на сина.

— Справді? Може, й так. Трохи схожа.

— І цей малий, Джиммі. У нього класний хук правою. Пух-пух!

Бретт розреготався.

— Він сильно тебе вдарив у живіт?

— Та де там.

Бретт пильно розглядав кабінет, вивчав машинку «Ундервуд» на письмовому столі, підставку для паперів, елегантну відкриту картотеку з поскладаними в алфавітному порядку теками. Погляд був уважним і прискіпливим: погляд, якого вона не могла збагнути чи сприйняти. Він ніби повернувся звідкись іздалеку.

— Ну що ти, зовсім не сильно. Він же мала дитина.

Бретт закинув голову набік.

— Мій кузен, правильно?

— Так.

— Кровна рідня.

Бретт, здавалося, обдумував сказане.

— Бретте, тобі сподобалися дядько Джим і тітка Голлі?

— Вона мені подобається. Про нього поки що не можу сказати. Цей автомат. Він реально хороший, але…

Він нетерпляче труснув головою.

— Що не так з автоматом?

— Він так ним пишається! — пояснив Бретт. — Ну як дитина іграшкою. Хіба ж він не чудовий? І таке інше…

— Просто цей автомат у нього зовсім віднедавна, — сказала Чаріті. У ній почав клубочитися якийсь неоформлений страх, якось пов’язаний із Джо, з тим, що він говорив Бреттові, коли вони відходили вбік. — Деякі люди мають слабкість до нових речей. Коли вони його нарешті придбали, Голлі мені написала. Вона розповідала, що Джим мріяв про такий, коли ще був юнаком. Люди, дитинко… Багато людей купують різноманітні речі для того… гадаю, аби довести самим собі, що вони чогось досягли в житті. По-іншому це не можна пояснити. Зазвичай це речі, які вони хотіли мати, коли були бідні.

— Дядько Джим був бідним?

— Насправді я не знаю, — відповіла Чаріті, — але зараз вони точно не бідні.

— Я тільки хотів сказати, що він нічого для цього не зробив. Розумієш, що я маю на увазі? — Бретт пильно глянув на неї. — Він купив автомат за гроші, потім найняв людей, щоб його полагодили, тоді найняв інших людей, щоб його сюди привезти, а тепер так про нього розказує. Але ж він сам, розумієш… Він не… Ну, не знаю.

— Не доклав до цього власних рук?

Хоч її страх став дужчим, набувши чіткіших обрисів, проте голос залишався лагідним.

— Ага, саме це. Він купив автомат за гроші, але йому самому не треба було нічого робити…

— Нічого.

— Добре, нічого. Але зараз він так вихваляється, ніби… Ніби зробив усе власноруч.

— Він казав, що автомат — річ дуже делікатна. У ній складно розібратися.

— Тато дав би з ним раду, — категорично відрубав Бретт, і Чаріті почулося, як раптом із жахливим, глухим грюкотом зачиняються двері. Ось тільки ці двері були не в будинку, вони були в її серці. — Тато підрихтував би автомат, і він став би його.

— Бретте, — промовила Чаріті, і власний голос здався їй слабким і виправдальним. — Не всі ж уміють так добре лагодити й підрихтовувати, як твій тато.

— Так, я знаю, — відповів Бретт, усе ще оглядаючи кабінет, — але дядько Джим не повинен так хвалитися тільки тому, що в нього є гроші. Розумієш, оце вихваляння мене й задр… нервує.

Чаріті раптом розлютилася. Їй закортіло вхопити його за плечі і добряче струсонути. Схотілося закричати так, щоб правда нарешті дійшла до його мозку. Що гроші не впали йому з неба, що зазвичай вони дістаються людям завдяки наполегливості й силі волі, а воля — це основа характеру. Вона скаже Бреттові, що доки його батько опановував тонкощі професії механіка, цмулячи з рештою хлопців «Блек Лейбл» на купі старих, лисих шин за заправкою «Емерсонс Саноко» і розповідаючи масні анекдоти, Джим Брукс навчався в юридичному коледжі. Він день і ніч прів над книжками, аби скласти іспити, бо якщо ти складеш іспити, то отримаєш диплом. Диплом — це перепустка. Ти отримуєш право сісти на карусель. То, звісно, не означає, що ти зможеш дотягтися до заповітного кільця[63], але принаймні в тебе з’являється шанс спробувати.