Донна перевела погляд на Теда і побачила, що він впав у шоковий стан, скрутившись на сидінні в позі зародка зчепивши руки на потилиці. Його груди судомно здригалися.

«Може, так і краще. Може…»

Телефон стих. Куджо, що саме обертався для нової атаки, застиг на місці. Знову схилив голову набік у своїй чудній, схожій на Ніпера манері. Донна затамувала подих. Тиша здавалася дуже глибокою. Куджо сів, задер жахливо потовченого носа до неба і завив. Звук був таким безпросвітнім і сповненим самотності, що Донна здригнулася. Гаряче більше не було. Її пройняв могильний холод. У цю мить вона знала — не просто відчувала чи думала, а знала, — що Куджо є чимось більшим, ніж собака.

Та цей момент минув. Дуже повільно і знесилено Куджо звівся на ноги й побрів навколо машини. Не побачивши хвоста, Донна подумала, що собака ліг десь попереду. Та все одно ще кілька хвилин сиділа напружена, морально готуючись на випадок, якщо Куджо почне стрибати на капот, як він це робив раніше. Він не стрибнув. Навколо була тільки тиша.

Вона взяла Теда на коліна і почала наспівувати колискову.

Коли Бретт урешті-решт здався і вийшов з телефонної кабінки, Чаріті взяла його за руку й повела до кав’ярні. Вони заїхали в «Калдорс» дібрати скатертини і штори.

Голлі чекала на них, потягуючи крем-соду.

— Усе гаразд? — спитала вона.

— Нічого страшного, — відповіла Чаріті, скуйовдивши синові волосся. — Він просто хвилюється за свого собаку. Правда, Бретте?

Бретт знизав плечима і з нещасним виглядом кивнув.

— Ти йди, як хочеш, — запропонувала Чаріті. — Ми наздоженемо.

— Добре, я буду внизу.

— Закладаюся, з твоїм цуциком усе чудово, Бретте, — сказала Голлі, допиваючи крем-соду.

Бретт насилу посміхнувся, але нічого не сказав. Вони спостерігали, як Голлі віддаляється, елегантна у своїй темно-багряній сукні й босоніжках на корковій підошві, і Чаріті розуміла, що ніколи не зможе стати такою ж. Може, колись, але не зараз. Голлі залишила своїх двох із нянькою, і близько полудня вони приїхали в Бриджпорт. Вона пригостила Чаріті та Бретта смачним обідом, розрахувавшись клубною карткою, і вони рушили по крамницях. Та Бретт був притихлий і відсторонений, хвилюючись за Куджо. Та й самій Чаріті не вельми хотілося вештатися по крамницях. Було спекотно, а ще її трохи непокоїв ранковий сомнамбулізм Бретта. Урешті-решт вона запропонувала зателефонувати додому з однієї з тих кабінок, що були в кутку біля бару. Та результат виявився саме таким, як вона й боялася.

Підійшла кельнерка. Чаріті замовила каву, склянку молока і два тістечка.

— Бретте, — почала вона, — коли я сказала татові, що хочу поїхати з тобою до Коннектикуту, він був проти…

— Так я й думав.

— …та потім він передумав. І передумав якось раптово. Гадаю, що, можливо… можливо, він побачив у цьому шанс і собі влаштувати невеличкі канікули. Знаєш, чоловіки люблять іноді поїхати кудись наодинці й чимось зайнятися…

— Наприклад, полювати?

(і волочитись, і напиватись, і один Бог знає що ще і чому)

— Щось таке.

— І кіно?

Принесли замовлення. і Бретт узявся за своє тістечко.

(так, порношоу на Вашингтон-стрит, так звана Фронтова зона)

— Можливо. Тож твій тато міг на кілька днів поїхати до Бостона.

— Не думаю, — з запалом вигукнув Бретт. — У нього купа роботи. Справді, купа. Він сам мені казав.

— Може, роботи виявилося не так багато, як він думав, — промовила Чаріті, сподіваючись, що її цинізм не прорветься назовні. — У всякому разі, гадаю, тато саме так і зробив. Ось чому він не підходив до телефону ні вчора, ні сьогодні. Пий молоко, Бретте. Воно зміцнює кістки.

Він випив півсклянки, виростивши собі сиві вуса. Потім поставив її на стіл.

— Може, й так. Він міг умовити Ґері поїхати з ним. Ґері дуже йому подобається.

— Можливо, вони з Ґері поїхали удвох, — погодилася Чаріті таким тоном, ніби ця ідея їй і на думку не спадала. Та насправді вона вже телефонувала Ґері вранці, коли Бретт надворі грався з Джимом-молодшим. Ніхто не відповів. У неї не було ні крихти сумніву, що, де б не був її чоловік, він разом із Ґері.

— Ти майже не їв свого тістечка.

Бретт узяв тістечко в руку, вдав, що відкушує шматочок, і поклав його назад на тарілку.

— Мам, я думаю, Куджо захворів. Коли я бачив його вчора вранці, він виглядав хворим, чесне слово.

— Бретте…

— Чесно, мамо. Ти його не бачила. Він виглядав… просто паскудно.

— Ти заспокоїшся, якщо знатимеш, що з Куджо все в порядку?

Бретт кивнув.

— Тоді ввечері зателефонуймо Альві Торнтону з Кленової дороги і попросимо сходити перевірити, — сказала Чаріті. — Хоча я думаю, що тато вже йому дзвонив і попросив годувати Куджо, поки його не буде.

— Ти справді так думаєш?

— Справді.

Альві чи ще комусь подібному. Він не був другом Джо — наскільки їй було відомо, Джо мав тільки одного справжнього друга, Ґері Первієра, — але це людина, що погодиться зробити послугу в обмін на якусь іншу послугу в майбутньому.

Обличчя Бретта чарівним чином проясніло. Дорослий знову витягнув правильну відповідь, як кролика з капелюха. Та замість того щоб потішити, це її тільки засмутило. А що вона йому скаже, коли зателефонує Альві й виявиться, що він не бачив Джо, відколи зійшов сніг? Що ж, якщо таке трапиться, вона подолає і цей місток. Та все ж Чаріті вірила, що Джо не залишив би собаку самому давати собі раду. Це було на нього не схоже.

— То як? Тепер підемо шукати твою тітку?

— Так, тільки дай мені закінчити з цим.

З радістю, наполовину змішаною з приголомшенням, Чаріті спостерігала, як Бретт, тричі з розмахом куснувши, розправився з тістечком, а слідом відправив і решту молока. Потім відсунув стілець.

Чаріті розплатилась, і вони попрямували до ескалатора.

— Офігіти! — з подивом вигукнув Бретт, — цей магазин справді величезний. Бриджпорт — велике місто, правда, мамо?

— Порівняно з Нью-Йорком воно буде здаватися Касл- Роком, — відповіла Чаріті. — І не кажи «офігіти». Це погане слово.

— Не буду.

Він тримався за рухоме поруччя, роззираючись довкола. Праворуч від них лабіринтом стояли клітки, в яких щебетали папуги. Праворуч був відділ побутових товарів, де все аж блищало від хрому. У ньому була виставлена посудомийна машина, у якій було скляне віконце і можна було спостерігати, як на воді утворюються бульбашки.

Коли вони зійшли з ескалатора, Бретт перевів очі на матір.

— Ви росли разом, так?

— Можеш мені повірити, — усміхаючись, відповіла Чаріті.

— Вона — справжня красуня, — сказав Бретт.

— Рада, що ти так вважаєш. Я й сама завжди нею захоплювалася.

— Як вона стала такою багатою?

Чаріті зупинилася.

— То ти думаєш, що Голлі і Джим… багаті?

— Їхній будинок — не з дешевих, — пояснив Бретт, і Чаріті побачила, як з-під ще по-дитячому невиразних ліній синового обличчя знову визирнув Джо Кембер у насунутому глибоко на потилицю безформному зеленому капелюсі зі скошеними на один бік мудрагельськими очима. — І цей музичний автомат. Він теж їм влетів у копійку. А ще в неї повний гаманець кредиток, а в нас тільки одна «Тексако»…

Вона рвучко обернулася до нього.

— Думаєш, гарно зазирати в чужі гаманці, коли тебе щойно пригостили смачним обідом?

На обличчі Бретта з’явився здивований, ображений вираз, та за мить воно знову стало спокійним і незворушним. Черговий фокус Джо Кембера.

— Я помітив випадково. Та й важко було не помітити, як вона ними хизувалася…

— Вона ними не хизувалася! — вигукнула шокована Чаріті, знову зупинившись. Вони були вже біля відділу тканин.

— Хизувалася, — не здавався Бретт. — Якби вони були акордеоном, вона б на ньому зіграла «Іспанську ґрандесу».

Чаріті раптом розсердилася на нього, частково через те, що й сама підозрювала щось подібне.

— Вона хотіла, щоб ти їх усі побачила, — додав Бретт. — У мене таке враження.

— Твої враження щодо цього мене мало цікавлять, Бретте Кембере.