Її обличчя розпашіло. Руки аж свербіли вдарити його. А кілька хвилин тому в кав’ярні вона його любила і, що не менш важливо, почувала себе його другом. І куди всі ці добрі почуття тільки поділися?

— Я просто спитав, звідки в неї стільки капусти?

— Називати гроші капустою — це вульгарно, тобі так не здається?

Бретт знизав плечима. Вигляд у нього був відверто ворожий. «Він навмисно мене провокує», — подумала Чаріті. Річ була не тільки в тому, як він сприйняв сцену, що сталася за обідом, — це сягало значно глибше. Він порівнював життя, яке вели вони з батьком, зі способом життя інших людей. І чому вона вирішила, що Бретт сприйме цей спосіб життя її сестри і Джима з захопленням тільки тому, що так захотіла Чаріті: бо це було життя, якого вона сама була позбавлена чи то через нещасливу долю, чи то через власну дурість, а може, те й інше. Хіба він не має права критикувати чи аналізувати? Безперечно, таке право в нього було, просто вона не очікувала, що його оцінка буде такою тривожною, такою, хоч і інтуїтивно, глибокою та влучною, такою гнітюче негативною.

— Думаю, гроші заробляє Джим, а ти знаєш, чим він займається.

— Ага, переводить папір.

Та цього разу вона не клюнула на провокацію.

— Якщо хочеш. Голлі одружилася з Джимом, коли він вивчав право в коледжі при Мейнському університеті в Портленді. Пізніше він вступив до юридичного коледжу в Денвері, і Голлі бралася за будь-яку чорну роботу, щоб тільки він міг пробитися. Так часто роблять. Жінки працюють, щоб їхні чоловіки могли опанувати якийсь певний фах…

Чаріті пошукала очима Голлі, аж поки не здалося, що вона побачила маківку молодшої сестри за кілька рядів ліворуч.

— Коли Джим закінчив навчання, вони перебралися на схід, і він улаштувався на роботу у велику юридичну фірму в Бриджпорті. Тоді він не заробляв багато. Вони жили в квартирці на третьому поверсі, без кондиціонера влітку і без нормального опалення взимку. Але кар’єра Джима пішла вгору, і зараз він — те, що називають молодшим партнером. І думаю, заробляє чимало, за нашими мірками.

— Може, вона так хизується своїми кредитками, бо ще й досі іноді внутрішньо почуває себе бідною, — сказав Бретт.

Його майже надприродна проникливість приголомшила Чаріті. Вона ніжно скуйовдила йому волосся, більше не сердячись.

— Ти ж казав, вона тобі подобається.

— Так. Он вона, аж там.

— Я її бачу.

Вони приєдналися до Голлі, що, набравши повний оберемок штор, тепер придивлялася до скатертин.

Сонце нарешті зайшло за будинок.

Духовка, на яку перетворилася машина Трентонів, почала помалу охолоджуватись. Подув хоч невеликий вітерець і Тед із вдячністю підставив йому обличчя. Принаймні зараз він почувався краще, ніж весь цей день. Узагалі все, що відбувалося дотепер, здавалося суцільним кошмарним сном. Він пам’ятав його лише уривками. Іноді він ішов геть. Просто залишав машину і йшов геть. Це Тед пам’ятав. Він їхав верхи на коні. Їхав широким полем, на якому гралися кролики. Як у тому мультику, на який його водили мама з татом. Це було в «Чарівній лампі» у Бриджтоні. У кінці поля був ставок, а в ставку плавали качки. Вони були дуже хороші. Тед із ними бавився. Там було краще, ніж із мамою, тому що в тому місці, де була мама, було й чудовисько, що вилізло з його шафи. Біля ставка з качками чудовиська не було. Тедові там подобалося, хоча він невиразно відчував, що коли залишатиметься біля ставка занадто довго, то може забути, як повернутися до «пінто».

Потім сіло сонце. Прохолодні тіні довкола були такі густі, що нагадували оксамит. Чудовисько більше на них не нападало. Листоноша так і не прийшов, та тепер він міг принаймні спокійно відпочити. Найгірше мучила спрага. Ще ніколи в житті він так не хотів пити. Саме тому ставок із качками здавався таким привабливим: там було мокро і повно зелені.

— Сонечко, що ти казав?

Над ним схилилося мамине обличчя.

— Пити, — проквакав він жаб’ячим голоском. — Мам, я дуже хочу пити.

Тед пригадав, як раніше завжди казав «пипи» замість «пити», та в дитячому таборі з нього всі сміялись і обзивали малюком, так само як сміялися з Ренді Гофнейджера, коли він казав «смітанок» замість «сніданок». Тож Тед почав говорити правильно, а забувши, щоразу жорстоко себе вичитував.

— Знаю. Мамі теж хочеться пити.

— Закладаюся, в тому будинку є вода.

— Ми не можемо піти туди, любий. Не зараз. Біля машини поганий собака.

— Де?

Тед став на коліна, дивуючись із почуття легкості, яке повільно розпливалося в голові, немов лінива хвиля. Для підтримки він сперся долонями на приладову панель. Здавалося, що вони кріпляться до рук завдовжки в милю.

— Я його не бачу.

Навіть власний голос здавався далекою луною.

— Сядь назад, Теде. Ти…

Мама ще щось говорила, і Тед чув, як вона садовить його назад у крісло, але все це було десь далеко. Слова линули з великої відстані. Між ним і мамою був сірий туман, такий самий, як сьогодні вранці, чи вчора, чи коли там тато поїхав у свою подорож. Але попереду було світло, тож він залишив маму й попрямував туди. Туди, де качки. І качки, і ставок, і латаття. Мамин голос перетворювався на далеке монотонне дзижчання. Її обличчя, таке гарне, таке велике й спокійне, обличчя, що було завжди поряд і здавалося схожим на місяць, який іноді зазирав у вікно, коли Тед пізно вночі вставав пісяти, — це обличчя стало сірим і втратило контури. Воно розтануло в сизому тумані. Її голос злився з лінивим гудінням бджіл, занадто милих, щоб кусати, і з дзюрчанням води.

Тед почав бавитися з качками.

Донна задрімала, а коли прокинулася, тіні вже злились одна з одною, а останні відблиски світла на доріжці стали попелястими. Сутеніло. Минула доба і знову настала ніч, а вони все ще залишалися тут. Неймовірно. Сонце сідало за обрій, кругле й багряне. Воно було схоже на вимочений у крові баскетбольний м’яч. Донна поворушила язиком. Слина, що перетворилася на в’язкий клей, неохоче рідшала, повертаючись до своєї нормальної консистенції. Горло ніби вистелили фланеллю. Донна уявила, як було б чудово зараз лягти вдома під садовою колонкою, відкрутити кран на повну, розтулити рота і дозволити рідині вливатися в неї крижаним водоспадом. Видіння було таким яскравим, що вона аж затремтіла і вкрилася розсипом гусячої шкіри. Від нього заболіла голова.

Собака й досі лежить біля машини?

Вона напружила зір, але, звісно, нічого не можна було сказати напевне. Єдине, що вона змогла розгледіти, це те, що його точно не було біля гаража.

Донна натиснула на клаксон, та він видав лише один короткий, іржавий сигнал. Нічого не трапилося. Пес міг бути де завгодно. Вона провела пальцем по сріблястій тріщині, запитуючи себе, що сталося б, якби Куджо вдарив по склу ще кілька разів. Чи могло воно розбитися? Ще двадцять чотири години тому вона б у це не повірила, та зараз уже не була така певна.

Донна знову подивилася на двері, що вели на ґанок Кемберів. Здавалося, відстань до них збільшилася. Це нагадало їй про явище, яке вони обговорювали в коледжі на лекціях із психології. Ідея-фікс, як називав його викладач, маленький манірний чоловічок із зубною щіточкою вусів. «Коли ви потрапляєте на ескалатор, що не рухається, то раптом усвідомлюєте, що вам дуже важко йти». Ідея так захопила Донну, що врешті-решт вона відшукала в «Блумінгдейлі» ескалатор із написом «не працює» і спустилася по ньому вниз. На своє ще більше захоплення, вона виявила, що маленький манірний професор мав рацію: ноги просто відмовлялися рухатись. Це наштовхнуло її на іншу думку: а як би зреагував мозок, якби сходи у твоєму будинку, коли ти на них ступиш, несподівано почали рухатися? Сама можливість такого змусила її розсміятися вголос.

Та зараз уже не було так весело. Якщо по правді, було взагалі невесело.

Двері ґанку точно здавалися дальшими.

«Собака тисне на мене психологічно».

Донна спробувала відігнати думку, ще перш ніж вона до кінця сформувалася, та потім здалася. Ситуація була занадто безнадійною, щоб дозволити собі розкіш брехати. Свідомо чи несвідомо, Куджо тиснув на неї психологічно, можливо, використовуючи її власні ідеї-фікс стосовно того, як улаштований цей світ. Але ситуація змінилася. Час плавних поїздок на ескалаторі минув. Вони з Тедом більше не могли просто нерухомо стояти на східцях і чекати, доки хтось запустить двигун. Правда полягала в тому, що собака взяв їх в облогу.