Це суперечило логіці і здоровому глузду. Він прокручував у голові всю свою розмову з Донною, знову й знову відтворюючи в пам’яті слова і відтінки інтонацій. Вони з Кемпом посварилися. Вона сказала йому забиратися на всі чотири сторони. І це спровокувало Кемпа помститися їй своїм маленьким любовним посланням. Це не було схоже на рожеву казочку, де двоє без пам’яті закоханих вирішують утекти разом.
«Розрив — не перешкода для нового зближення», — відрізав розум із фантастичним, безжальним спокоєм.
А Тед? Вона ж не взяла б із собою Теда, правда ж? З її опису Кемп уявлявся Вікові якимось варваром, і, хоч Донна нічого про це не сказала, у Віка склалося враження, що того дня, коли вона наказала йому вимітатись, у них мало не дійшло до насильства.
«Закохані здатні на несподівані вчинки».
Невідома, ревнива часточка його розуму, про яку Вік навіть не підозрював до того вечора в парку Дірінг Оукс, знала відповіді на всі питання, і в темряві здавалося байдуже, що майже всі ці відповіді насправді абсурдні.
Він повільно балансував між двома гострими гранями. На одній з них був Кемп («А В ТЕБЕ Є ПИТАННЯ?»); на другій була намальована уявою картина їхнього порожнього будинку в Касл-Року, у якому безперестанку дзвонить телефон. Вона могла потрапити в аварію. Можливо, вони з Тедом у лікарні. Хтось міг вдертись у будинок. Можливо, вони лежать убиті у своїх кімнатах. Та якби вона потрапила в аварію, з ним би точно вже зв’язались. І сама Донна, і люди з його офісу знають, у якому готелі вони з Роджером зупинилися в Бостоні. Та в темряві цей аргумент, замість того щоб стати заспокоєнням (досі ж ніхто не зателефонував), лише наштовхував на думки про вбивство.
«Їх пограбували і вбили», — шепотів розум, доки Вік лежав без сну в мороці. Тоді він повільно переходив до другої гострої грані, знову повторюючи мантру: з Кемпом, вона з Кемпом.
Поміж цими двома крайнощами розум відшукав і інше логічне пояснення, котре сповнювало Віка безсилою люттю. Можливо, вони з Тедом вирішили поїхати до когось на ніч і просто забули його попередити.
Уже було занадто пізно просто телефонувати й розпитувати: тільки тривожити людей. Можна було б подзвонити у відділок і попросити шерифа послати когось перевірити. А може, це зайва тривога?
«Ні», — відповів розум.
«Так», — рішуче промовив розум.
«Вони з Тедом обоє лежать мертві з застромленими в горло ножами, — підказував розум. — Ти ж постійно читав про таке в газетах. Подібні випадки траплялися навіть у Касл-Року незадовго до того, як ми туди переїхали. Той ненормальний коп. Той Френк Додд».
«Вона з Кемпом», — нашіптував внутрішній голос.
Вік повторив спробу опівночі. Цього разу безперервні дзвінки, на які ніхто не відповідав, вселили в нього крижану, убивчу впевненість: удома щось сталося. Кемп, грабіжники, вбивці, що завгодно. Біда. Вдома трапилася біда.
Вік кинув слухавку на важіль і засвітив лампу над ліжком.
— Роджере, — покликав він, — Роджере, прокинься.
— Га? Що? Хр-р-р-р…
Роджер затулив очі рукою від світла. Він був одягнений у піжаму з маленькими жовтими університетськими прапорцями.
— Агов, Роджере!
Роджер розплющив очі, кліпнув, глянув на годинник.
— Що? Віку, зараз же північ.
— Роджере… — Вік ковтнув слину, і в його горлі щось забриніло. — Роджере, уже північ, а Донни з Тедом і досі немає вдома. Мені страшно.
Роджер сів і підніс годинник до самого обличчя, щоб перевірити слова Віка. Було чотири хвилини на першу.
— Ну, може, їх дістало сидіти самим удома, Віку. Іноді Алтея бере дівчаток і їде до Селлі Петрі, коли мене немає. Каже, що вночі вітер з озера діє їй на нерви.
— Вона б зателефонувала.
Тепер, коли світло було ввімкнене, а Роджер сидів поряд і розмовляв з ним, думка про те, що Донна могла просто взяти і втекти зі Стівом Кемпом, здавалася безглуздям. Вікові навіть не вірилося, що він міг таке припустити. Забувши про логіку. Вона сказала, що все скінчено, і він їй повірив. Він вірив їй зараз.
— Зателефонувала? — перепитав Роджер. Йому все ще було важко зорієнтуватися.
— Вона знає, що коли я у від’їзді, то майже кожен вечір дзвоню додому. Донна б зателефонувала в готель і залишила повідомлення, що її не буде всю ніч. Хіба Алтея не вчинила б так само?
Роджер кивнув.
— Так, вона б подзвонила.
— Вона б залишила повідомлення, щоб ти не хвилювався, як я зараз.
— Ага, але вона просто могла забути, Віку.
Проте в карих очах Роджера читалося занепокоєння.
— Звісно, — погодився Вік, — але… Якщо щось трапилося?
— Донна ж носить із собою паспорт. Хіба ні? Якби вони з Тедом, не приведи Господи, потрапили в аварію, копи насамперед зателефонували б додому, а потім в офіс, а телефонна служба…
— Я не думав про аварію, — урвав його Вік. — Я думав… — у нього затремтів голос. — Я думав, вони з Тедом там самі, і… Чорт, я не знаю. Мені просто страшно, та й годі.
— Зателефонуй до відділку, — негайно порадив Роджер.
— Можна, але…
— Можна. І ніяких але. Донну ти точно не налякаєш. Її немає вдома. Але якого біса, просто для самозаспокоєння. Тут же не треба ніяких мигалок і сирен. Просто спитай, чи можуть вони послати поліцейського пересвідчитися, що все нормально. Існує тисяча місць, де вона може бути. До дідька. Може, вони застрягли на якійсь справді хорошій вечірці «Туппервер»?
— Донна ненавидить вечірки «Туппервер».
— Ну, може, дівчата загралися в покер і втратили відчуття часу. І Тед зараз спить у чиїйсь кімнаті для гостей.
Вікові пригадалися слова Донни про те, що вона намагається триматися якомога далі від товариства «дівчат». «Не хочу перетворюватися на одне з тих облич, які бачиш на благодійному розпродажі печива», — казала вона. Та він не хотів розповідати про це Роджерові. Це підводило їх занадто близько до теми Кемпа.
— Що ж, може бути й таке, — погодився він.
— У вас десь є запасний ключ від будинку?
— На ґанку біля парадних дверей. На гачку під навісом.
— Скажи копам. Хтось міг би зайти всередину і як слід роздивитися. Якщо не маєш там чогось, що тобі не вельми хочеться, щоб вони бачили, наприклад травички або коксу.
— Ні, нічого такого.
— То дзвони! — палко вигукнув Роджер. — Можливо, Донна зателефонує сюди, коли вони прийдуть перевіряти, і ти почуватимешся дурнем. Але іноді краще почуватися дурнем. Ти розумієш, про що я.
— Так, — відповів Вік, трохи посміхнувшись, — я розумію.
Він підняв слухавку, трохи повагався, тоді ще раз зателефонував додому. Жодної відповіді. Роджер його трохи заспокоїв, та тепер це почуття вивітрилося. Він зателефонував у мейнську довідкову службу і записав номер окружного відділку поліції Касл-Рока. Було майже п’ятнадцять хвилин на першу в ніч із вівторка на середу.
Донна Трентон сиділа, обережно поклавши руки на кермо «пінто». Тед нарешті знову заснув, але сон був тривожний. Він здригався, крутився і час від часу стогнав. Донна боялася, що уві сні він знову переживає нещодавні події.
Вона помацала йому чоло. Тед щось пробурмотів і відсунувся від її дотику. Вії затріпотіли і знову заплющились. У нього була гарячка: майже напевне наслідок постійного напруження і страху. Саму Донну теж лихоманило, а ще її мучив несамовитий біль. Живіт болів, та рани були неглибокі, більше схожі на подряпини. З цим їй пощастило. Значно більшої травми Куджо завдав її лівій нозі. Рани там (укуси, уточнював мозок, ніби впиваючись жахом цього слова) були глибокими й потворними. Перш ніж затягтися, вони довго кривавилися, та Донна не намагалася накласти пов’язку, хоч у бардачку «пінто» й був набір для надання першої допомоги. У неї зринула туманна думка — надія, — що кров очистить рану. Чи буває так насправді, чи це просто бабусині казки, Донна не знала. Як багато вона не знала, страх як багато.
Коли рвані рани почали нарешті підсихати, її нога і сидіння водія були всі в липкій крові. Щоб їх прикрити, знадобилися три марлеві пов’язки з її аптечки. Пов’язок більше не залишилося. «Треба купити нові», — подумала Донна, заливаючись коротким, істеричним сміхом.