У тьмяному світлі плоть біля коліна скидалася на чорну зорану ріллю. З моменту укусу Донна відчувала в нозі постійне рівномірне посіпування. Вона проковтнула, не запиваючи, кілька пігулок аспірину, та біль не відпускав. Голова теж боліла шалено, ніби в кожній скроні хтось повільно, все тугіше й тугіше скручував моток дроту.

Коли вона згинала ногу, пульсування змінювалося ритмічними спалахами гострого, склянистого болю. Вона й поняття не мала, чи взагалі зможе стати на ногу, не кажучи вже про пробіжку до дверей ґанку. Але хіба це мало якесь значення? Між машиною і ґанком на гравії, опустивши свою жахливо потовчену голову, сидів Куджо і невідривно дивився на автомобіль. І на неї.

Чомусь їй здавалося, що собака більше не зрушить із місця, принаймні до ранку. Якщо вдень буде так само жарко, як учора, можливо, сонце прожене його в гараж.

— Він хоче мене, — прошепотіла Донна набряклими губами. Це була правда. Якимось чином це була правда. Чи то за присудом долі, чи то з якихось власних невідомих причин собака хотів саме її.

Коли пес упав на гравій, Донна була впевнена, що він помирає. Жодна істота не змогла б витримати таких ударів дверима. Їх не здатна була пом’якшити навіть його товста шерсть. Одне вухо сенбернара, здавалося, теліпалося тільки на тонесенькій смужці плоті.

Проте мало-помалу він зводився на ноги. Донна не могла повірити своїм очам, не хотіла вірити.

— Ні! — зарепетувала Донна, не в змозі опанувати себе. — Лягай! Ти ж маєш бути мертвий! Ні, гівняний собако, ляж і здохни!

— Мамо, не кричи, — пробурмотів Тед, тримаючись за голову. — Болить… Мені болить…

Від того часу ситуація зовсім не змінилася. Час повернувся до свого колишнього повільного поповзу. Кілька разів вона підносила годинник до вуха, щоб упевнитися, що він цокає. Було таке враження, що стрілки зовсім не рухаються.

Двадцять хвилин на першу.

«Учні, що нам відомо про сказ?»

Корисного небагато. Розпливчасті уривки інформації, узяті, найімовірніше, з недільного додатка до газети. І з буклета, який вона знічев’я гортала в приймальні ветеринара ще в Нью- Йорку, коли возила їхню кішку Дайну на щеплення проти чумки. Даруйте, і проти сказу теж.

Сказ — захворювання центральної нервової системи, нашої старої доброї ЦНС, що призводить до повільного руйнування останньої. Але яким чином? У цьому місці в її знаннях була прогалина, і, напевне, у лікарів теж. Інакше хвороба не вважалася б такою страшенно небезпечною. «Щоправда, — з надією думала Донна, — я навіть не знаю напевне, чи собака насправді скажений. Єдиний скажений пес, якого я будь-коли бачила, був той, що його Ґреґорі Пек застрелив із рушниці у «Вбити пересмішника». Ось тільки тоді собака, звісно, не був насправді скажений. То був просто монтаж. Напевне, вони взяли якогось облізлого цуцика з місцевого притулку і обмастили його пінкою «Джилет»…»

Вона змусила думки не відходити від теми. Краще здійснити те, що Вік називав «аналізом найгірших варіантів», принаймні зараз. Крім того, в душі Донна була переконана, що Куджо сказився. Бо які ще можуть бути причини такої поведінки? Він же лютий як дідько.

І він її вкусив. Сильно. Що з цього випливає?

Люди можуть заразитися сказом, це вона знала. І це жахливий спосіб померти. Можливо, найгірший. Проти сказу існує вакцина, і під час лікування її потрібно вводити дозами. Ін’єкції дуже болючі, але той біль, мабуть, не може зрівнятися з болем, який переживає собака надворі. Але…

Вона пригадувала, як начебто десь читала, що було тільки два випадки виживання після сказу на стадії прогресування. Під стадією прогресування малося на увазі, що хворобу не діагностували, доки в заражених не почали проявлятися видимі симптоми. З двох людей, які вижили, один був хлопчик. Він повністю одужав. Мозок іншого, дослідника тварин, зазнав незворотних ушкоджень. Його стара добра ЦНС просто розсипалася.

Чим довше хворобу не лікувати, тим менше залишається шансів. Вона потерла чоло. Руки ковзали по плівці холодного поту.

Скільки це «занадто довго»? Кілька годин? Днів? Тиждень? Може, місяць. Вона не знала.

Раптом авто почало вужчати. Спочатку до розмірів «хонди», потім до розміру тих невеличких химерних триколісних штук, які колись в Англії видавали інвалідам, тоді до розмірів закритої мотоциклетної коляски і врешті-решт до розмірів труни — подвійної труни для неї і Теда. Їм треба звідси вибратися, треба вибратися, треба…

Коли їй таки вдалося опанувати себе, пальці вже намацували ручку дверей. Серце шаленіло, прискорюючи гупання в голові. «Будь ласка, — подумки благала Донна, — все й так дуже погано. Не вистачало ще клаустрофобії. Будь ласка, будь ласка, будь ласка…»

Знову повернулася спрага, до того ж несамовита.

Вона визирнула у вікно. Куджо невблаганно дивився на неї. Крізь сріблясту тріщину в склі його тіло здавалося розірваним навпіл.

«Допоможіть нам, — подумки благала Донна. — Хто-небудь, будь ласка, допоможіть!»

Коли пролунав виклик, авто Роско Фішера стояло припарковане в тіні заправки «Джерріз Сітґоу». Роско нібито виглядав порушників швидкості, а насправді просто дрімав. О пів на першу ночі середи шосе № 117 зовсім вимерло. У його череп був умонтований маленький будильник, який точно розбудить його близько першої, коли закінчиться сеанс у Норвейському автокіно. Тоді, може, й трапиться якась оказія.

— Третій, третій, відгукніться. Прийом!

Роско схопився зі сну, розливши холодну каву з пластикової чашки собі між ноги.

— Лайно ковбасне, — з жалем вилаявся він. — Оце чудово, еге ж? Чо-орт!

— Третій, ви мене чуєте? Прийом.

Роско схопив мікрофон і натиснув на кнопку.

— База, слухаю вас.

Він хотів додати, що сподівається, що це справді щось важливе, бо його яйця зараз плавають у калюжі холодної кави, але ніколи не знаєш, хто відстежує поліцейські виклики з радіосканером «Біркет». Навіть о пів на першу ночі.

— Треба поїхати на Ларч-стрит, 83, — сказав Біллі. — Це будинок містера і місіс Трентон. Треба перевірити. Прийом.

— Що я маю перевіряти? База, прийом.

— Трентон у Бостоні, і ніхто не відповідає на його дзвінки. Він думає, що хтось повинен бути вдома. Прийом.

«Просто чудово, — з досадою подумав Роско Фішер. — Мені доведеться витратити чотири бакси на чищення, а коли все-таки буде треба зупиняти порушника, хлопець подумає, що я так розхвилювався від думки про погоню, що аж надзюрив у штани».

— Зрозумів. Виїжджаю. Прийом, — сказав Фішер, заводячи машину.

— Реєструю на дванадцяту тридцять чотири, — додав Біллі. — Третій, на ґанку біля парадних дверей на цвяшку під навісом висить ключ. Містер Трентон хоче, щоб ти зайшов і оглянув усе всередині, якщо на території нікого не буде. Прийом.

— База, вас зрозумів. Прийом і відбій.

— Відбій.

Роско ввімкнув передні фари і покотив безлюдною головною вулицею Касл-Рока, минаючи міський парк і сцену під конічним зеленим дахом. Піднявшись по схилу пагорба, він звернув на Ларч-стрит. Будинок Трентонів був другим від рогу вулиці, і він одразу помітив, що вдень звідси відкривається чудовий краєвид на місто внизу. Підігнавши поліцейську патрульну машину № 3 до бровки тротуару, Роско вийшов і тихо закрив дверцята. Темна вулиця міцно спала.

На мить він зупинився і, скривившись, розгладив мокрі між ногами форменні штани. Потім рушив угору під’їзною доріжкою. Вона була порожня, так само як і маленький одномісний гараж у її кінці. У ньому стояв великий триколісний велосипед. У його сина був такий же.

Роско зачинив двері гаража і попрямував до ганку. На двері був спертий цьоготижневий примірник «Call». Роско підібрав газету і спробував клямку. Незамкнено. Він зійшов на ґанок, почуваючи, ніби вдерся на чужу територію. Кинув газету на крісло-гойдалку і натиснув дзвоник збоку від внутрішніх дверей. Усередині залунало дзеленчання, але ніхто не вийшов. Потім подзвонив іще двічі з інтервалом у три хвилини. Це дасть пані можливість прокинутись, одягти халат і зійти вниз — за умови, якщо вона вдома.