Коли Вік і Роджер вирішили піти своїм шляхом, вони суворо дотримувалися протоколу і не зверталися до колишніх клієнтів, аж доки ті офіційно — і за двосторонньою згодою — не розривали стосунки з «Еллісон». Перші шість місяців у Портленді стали нелегким випробовуванням для них усіх. Синові Віка Теду тоді виповнився лише рік. Донна дуже сумувала за Нью-Йорком; вона то сиділа насуплена, то починала вередувати, а часом виглядала просто наляканою. Стара виразка Роджера, шрам від багаторічних рекламних боїв у «місті великого яблука», загострилася після смерті сина, розвинувши в ньому таємну залежність від гелусилу[14]. За цих обставин, як вважав Вік, Алтея трималась як могла. Проте Донна звернула увагу Віка на те, що одна скромна порція слабкоалкогольного напою на день перетворилася для Алтеї на дві перед і ще три після обіду. Обидві родини часто проводили відпустку в Мейні, як разом, так і поодинці, та ні Вік, ні Роджер до кінця не усвідомлювали, як багато дверей не відчиняться для тебе тільки тому, що, як говорили тутешні мешканці, ти прибув «ззовні».

Як часто повторював Роджер, вони б і справді пішли на дно, якби Шарп не вирішив залишитись їхнім клієнтом. У клівлендській штаб-квартирі компанії позиції за іронією долі кардинально помінялися. Цього разу залишитися з ними хотів старий Шарп, а малюк, якому на той час уже виповнилося сорок, наполягав на припиненні стосунків, обґрунтовуючи це тим — слід визнати, не без логіки, — що було б божевіллям довіряти свої кампанії якійсь третьосортній агенції, розташованій за шістсот миль від епіцентра ділового життя Нью-Йорка. Факт, що «Ед Воркс» співпрацює з нью-йоркською аналітичною компанією, на малюка належного враження не справив, як не справляв і на інших колишніх клієнтів Віка й Роджера.

— Якби відданість була туалетним папером, нам було б збіса важко витирати зади, старий, — гірко говорив Роджер.

Та Шарп повернувся, простягнувши їм ту соломинку, за яку вони так відчайдушно намагалися вхопитись.

— Ми мали справу з місцевою агенцією понад сорок років, і якщо ці хлопці хочуть виїхати з того безбожного міста, це лише означає, що в них усе гаразд зі здоровим глуздом.

Дискусію було вичерпано. Старий сказав своє слово. Молодшому довелося замовкнути. Тож наступні два з половиною роки Шарп-снайпер продовжував стріляти, Джордж і Ґрейсі й далі насолоджувалися тортом у своїй обшарпаній квартирі, а професор кашології запевняв дітей, що «тут усе в порядку». Усі ролики знімали в невеличкій незалежній студії в Бостоні, нью-йоркська аналітична компанія і далі фахово виконувала свою роботу, а три чи чотири рази на рік Вік або Роджер літали до Клівленда на зустріч із Керолом Шарпом і його малюком — у малюка на скронях, слід сказати, вже з’явилася добряча сивина. Усі інші питання між агенцією і замовником вирішувалися за допомогою федеральної пошти і пристрою містера Белла. Хай це було трохи дивно і вже точно вкрай повільно, та механізм, здавалося, функціонував без збоїв.

А потім з’явилася «Малинова енергія».

Звісно, Вік і Роджер дізналися про кашу ще до того, як вона вийшла на ринок у квітні 1980-го. Більшість каш Шарпа були або зовсім несолодкими, або з мінімальним умістом цукру. Злакова суміш, дебют Шарпа на ринку натуральних каш, була вельми успішною. Однак «Малинова енергія» була розрахована на іншу категорію споживачів — любителів солоденького, що купували сніданки на зразок «Графа Шокули», «Франкен-ягід», «Талісманчиків» тощо, які перебували десь посередині між кашею і цукерками.

Наприкінці літа і на початку осені 1979-го «Малинову енергію» було успішно протестовано в Бойсі, штат Айдахо, Скрентоні, штат Пенсільванія, і в тепер уже рідному для Роджера Бриджтоні. Здригаючись від огиди, Роджер сказав Вікові, що не дозволить близнючкам підійти до каші навіть і на десять футів (хоч йому й було приємно, коли Алтея розповіла йому, що доньки, побачивши кашу у вітрині супермаркету, аж нетямилися від бажання її купити).

— У ній більше цукру, ніж круп, а ще колір у неї, як у стіни пожежної частини!

Вік кивнув і без задньої думки, зовсім не пророчим тоном зауважив:

— Коли я вперше заглянув в одну з тих коробок, мені здалося, що там повно крові.

— То що ти думаєш? — повторив Роджер. Поки Вік прокручував у голові останні нещасливі події, він устиг наполовину впоратися зі своїм сендвічем. Вік усе більше переконувався в тому, що в Клівленді старий Шарп і його підстаркуватий малюк збираються за погані новини покарати вісника.

— Гадаю, варто спробувати.

Роджер поплескав його по плечу.

— Браво, друже! А тепер їж.

Та їсти Вікові не хотілося.

Їх обох запросили до Клівленда на екстренну нараду, що мала відбутися через три тижні після 4 липня: добра половина менеджерів і торговельних агентів Шарпа перебували у відпустках, і зібрати їх швидше ніяк не вдасться. Один із пунктів порядку денного був безпосередньо пов’язаний з «Ед Воркс». «Оцінка ситуації», йшлося в листі, що, на думку Віка, означало: синочок збирається використати провал із «Малиною», щоб нарешті їх позбутися.

Приблизно за три тижні після того, як «Малинова енергія» вийшла на національний ринок, отримавши захоплену, хоч і стриману оцінку «тут усе в порядку» від професора кашології, до лікарні майже в істериці звернулася перша матуся, переконана, що в її маляти внутрішня кровотеча. Дівчинку, у якої не виявили нічого більш серйозного, ніж легке вірусне захворювання, знудило тим, що її мати спершу сприйняла за велетенський згусток крові.

Так, тут усе в порядку.

Це сталося в Айова-Сіті, штат Айова. Наступного дня трапилося ще сім подібних випадків. Ще через день їх було вже двадцять чотири. У всіх випадках батьки, виявивши в дітей нудоту, або діарею, або те й інше разом, щодуху мчали до лікарні, гадаючи, що в їхніх малят внутрішня кровотеча. Спочатку кількість таких випадків сягала сотень, потім стрімко переросла в тисячі. У жодному з них нудота й діарея не були спричинені кашами, але в загальній паніці ніхто не звернув на це уваги.

Так, усе в цілковитому порядку.

Епідемія поширювалася з заходу на схід. Винен у всьому був барвник, що надавав кашам насиченого червоного кольору. Сам по собі барвник не був шкідливим, та на це теж ніхто не звернув уваги. Щось пішло не так, і організм, замість того щоб засвоювати барвник, просто депортував його назад. Неякісна речовина потрапила лише в одну партію каші, зате партія була особливо великою. Один лікар сказав Віку, що якби дитині, яка померла, перед цим з’ївши велику порцію «Малинової енергії», зробили розтин, то виявили б, що її стравохід червоний, як світлофор. Ефект був виключно тимчасовим, але про це теж забули.

Роджер вважав: якщо їм судилося піти на дно, треба принаймні зробити це з боєм. Його план передбачав довжелезні наради з представниками «Імідж-погляду», компанії, яка, власне, й випустила ролик. Він також хотів зустрітися з самим професором кашології. Той так ужився в образ, що погані події стали для нього неабияким стресом. Далі — Нью-Йорк і розмова з консультантами з маркетингу. А найголовніше — попереду були майже два тижні в бостонському «Ріц Карлтон» і нью-йоркському «Плаза». Два тижні Вік і Роджер проведуть над душею один в одного, перетравлюючи нову інформацію і ламаючи голову, як це було в давні часи. Роджер сподівався на стрімку контратаку, котра змусить і старого, і малюка втратити дар мови. Вони поїдуть до Клівленда не для того, щоб слухняно схилити голови під гільйотину, а з готовим планом боротьби, спрямованим на те, щоб виправити провал з «Малиною». Так було в теорії. На практиці ж обидва усвідомлювали, що їхні шанси приблизно такі ж, як у пітчера[15], котрий вирішив пробити з забороненої позиції.

У Віка були й інші проблеми. Уже понад вісім місяців він відчував, що вони з дружиною поволі віддаляються одне від одного. Вік і досі її кохав, а Теда просто-таки обожнював, проте атмосфера ставала дедалі напруженішою, і він відчував, що на обрії збираються хмари і справи можуть піти ще гірше. Момент для великого турне маршрутом Бостон — Нью-Йорк — Клівленд був не найкращий, бо саме цей час він планував провести разом із родиною, цілком присвятивши себе домашнім справам. Коли він тепер дивився в обличчя Донни, то бачив, що в його лініях і вигинах, просто під шкірою, зачаїлася незнайомка.