І це питання. Воно все крутилось і крутилось у його голові в ті ночі, коли він не міг заснути, а таке траплялося частіше й частіше. Чи не з’явився в неї коханець? Останнім часом вони рідко спали разом. Вона робила це з іншим? Він сподівався, що ні. Але чи справді він так думав? Зізнавайтеся, містере Трентон, інакше доведеться відповідати за наслідки.

Ні, він не був певний. Не хотів бути певним. Боявся: якщо дізнається правду, це означатиме кінець їхнього шлюбу. Він досі був закоханий у неї по вуха, навіть не розглядаючи можливості скочити в гречку, і міг багато чого пробачити. Але не те, що йому наставляють роги у власному будинку. Він не хотів носити роги, що проросли аж з вух, не хотів, щоб діти на вулиці сміялися з кумедного дядька. Він…

— Що ти сказав, Родже? — спитав Вік, виринаючи зі своїх роздумів. — Я не почув.

— Передаю дослівно: я сказав, хай ця червона каша йде до дідька.

— Ось за це я й вип’ю, — відповів Вік.

— Ну давай, — Роджер підняв склянку.

Вік випив.

За тиждень після невеселої зустрічі Віка і Роджера в «Жовтій субмарині» Ґері Первієр сидів на своєму порослому бур’янами подвір’ї біля підніжжя пагорба «Сім дубів», що на дорозі № 3, п’ючи коктель — чверть холодного апельсинового соку на три чверті горілки «Попов». Він прилаштувався в тіні в’яза, що перебував на останній стадії голландської хвороби[16], примостивши зад у замовленому поштою з супермаркету «Сірс Робак» протертому кріслі-гойдалці, яке теж доживало свої останні дні. Він пив горілку «Попов», бо вона дешева. Під час свого останнього алкогольного рейду до Нью-Гемпширу Ґері зробив чималі запаси. Пійло не було дорогим і в Мейні, та в Нью-Гемпширі коштувало просто копійки, і своїм добробутом цей штат завдячував приємним сторонам людського життя: щедрій лотереї, дешевому спиртному та цигаркам і туристичним принадам на зразок селища Санти і Ковбойського містечка. Ох, старий добрий Нью-Гемпшир. Крісло поволі вростало в занедбаний газон, залишаючи глибокі сліди. Будинок теж був занедбаний. Сіра, облуплена розвалюха з прогнилим дахом і наполовину відірваними віконницями. Димар перекосився, немов п’яниця, що намагається звестися на ноги. Шматки покрівлі, зірвані останнім зимовим буревієм, так і висіли, зачепившись за гілля помираючого в’яза.

— Ну, це не Тадж-Махал, — говорив іноді Ґері, — але кому яке собаче діло!

У цей задушливо спекотний день наприкінці червня Ґері Первієр був п’яний як чіп. Та такий стан зовсім не був для нього незвичним. Він уявлення не мав ні про якого довбаного Роджера Брейкстоуна, ні про якого довбаного Віка Трентона і ні про яку довбану Донну Трентон. Та якби Ґері її і знав, йому було б абсолютно до одного місця, коли б якась гостьова команда закотила кілька м’ячиків у її бейсбольну рукавичку. Зате він знав Кемберів і їхнього собаку Куджо. Сім’я жила на пагорбі в кінці дороги № 3. Джо Кембер складав йому компанію в більшості пиятик, і своїм затуманеним мозком Ґері розумів, що Джо вже пройшов чималий відтинок на шляху до алкоголізму, шляху, який сам Ґері долав прискореними темпами.

— Нікчемний п’яниця і не більше, та мені це до одного місця, — повідомив він птахам і шматкам покрівлі на трухлявому в’язі.

Перехилив склянку. Зіпсував повітря. Прибив комаху. Світло й тіні химерно спліталися на його обличчі. За домом рештки кількох розпотрошених авто майже тонули в бур’янах. Плющ, який вився західною стіною будинку, розрісся, як дурний, затуливши її майже повністю. Одне вікно було трішки світлішим за інші і в сонячні дні виблискувало, наче каламутний діамант. Два роки тому Ґері в п’яному дурмані схопив важкий секретер і пожбурив із вікна другого поверху, уже достоту й не пам’ятаючи навіщо. Вікно він засклив власноруч, бо взимку було збіса холодно, а секретер так і лишився лежати, де впав. Одна шухляда висунулася, нагадуючи висолоплений язик.

У 1944-му, коли Ґері Первієру було двадцять, у Франції він самотужки захопив німецьку вогневу точку, а здійснивши цей подвиг, іще десять миль пройшов на чолі свого розбитого взводу, перш ніж знепритомнів від шести кульових ран, отриманих під час цього одноосібного штурму. За це вдячна країна нагородила його однією з найвищих відзнак — «Хрестом за бойові заслуги». У 1968-му він попросив Бадді Торджсона з Касл- Фоллза переплавити його на попільничку. Бадді був шокований. Ґері сказав, що попросив би зробити унітаз, щоб мати змогу в нього срати, та медаль для цього замала. Бадді всім розповів про цей випадок — можливо, Ґері на це й розраховував, а може, й ні.

Хай там як, місцеві гіпі просто шаленіли від захвату. Улітку 68-го більшість із них разом зі своїми заможними батьками проводила канікули на тутешніх озерах, перш ніж у вересні повернутися до коледжів, аби продовжити вивчати такі важливі предмети, як протест, планокуріння і пуцьки.

Після того як Бадді, котрий у вільний час займався зварюванням, а вдень працював на заправці «Ессо» (те, що всі заправки тепер належали «Ексон», Ґері було, звісно ж, до одного місця), переплавив його медаль на попільничку, історія потрапила на сторінки місцевої газети «Call». Недолугий репортер витлумачив її як антивоєнний жест. Саме тоді гіпі й почали свої паломництва на дорогу № 3. Більшість приходили сказати Ґері, що це трохи занадто, деякі — повідомити, що це жорсткувато, і двійко-трійко, — щоб сказати, що він, бля, перегнув.

Він зустрічав їх тільки одним — своїм вінчестером 30–06 — і наказував негайно забиратися з його території. Він вважав їх зграєю патлатих пацифістських вилупків і збочених венериків. Ґері оголосив їм, що йому до одного місця, якщо їхні тельбухи розлетяться від Касл-Рока до самого Фрайбурґа. Через деякий час вони припинили ходити, й історія з медаллю на цьому скінчилася.

Одна з німецьких куль влучила йому в праве яєчко, і лікарям довелося зішкрябувати його з казенної білизни. Ліве загалом уціліло, й іноді в нього навіть доволі пристойно вставав. Та, як він часто повторював Джо Кемберові, йому до одного місця. Вдячна країна нагородила його «Хрестом за бойові заслуги». Вдячний персонал паризького шпиталю виписав його в лютому 45-го з вісімдесятивідсотковою допомогою з інвалідності й невеличкою залежністю від морфію. Вдячне рідне місто 4 липня 1945 року влаштувало парад на його честь (на той час йому вже виповнився двадцять один, він здобув право голосу, сивину на скронях і почувався на всі сімсот, уклінно дякую). Вдячна міська адміністрація назавжди звільнила його від сплати податків на житло. Це добре, інакше він би втратив будинок іще двадцять років тому. Ґері замінив недоступний тепер морфій на високоградусние питво і цілком присвятив себе своїй життєвій справі: максимально повільному і приємному самознищенню.

Тепер, у 1980 році, Ґері було п’ятдесят шість, він повністю посивів і почувався паскудніше, ніж бик з устромленою в зад сокирою. Єдиними істотами, яких він іще міг витримувати, були Джо Кембер, його син Бретт і їхній великий сенбернар Куджо.

Він, мало не перекинувшись, відхилився на спинку свого напівзотлілого крісла-гойдалки і зробив ще кілька ковтків зі склянки. Склянка дісталася йому в «Макдональдзі» зовсім безкоштовно. На ній була зображена якась тварючка фіолетового кольору. Щось на ім’я Гримаска[17]. Ґері частенько харчувався в касл- рокському «Макдональдзі», де можна було взяти дешеві гамбургери. Гамбургери смачні, а що стосується Гримаски, мера Мак-чиза[18] і самого клятого мосьє Рональда Макдональда, то вони всі Ґері до одного місця.

У високій траві ліворуч промайнула велика руда тінь, і за мить на захаращеному подвір’ї з’явився Куджо, що саме повертався з однієї зі своїх мандрівок околицями. Побачивши Ґері, він один раз ввічливо гавкнув. Потім підійшов ближче, помахуючи хвостом.

— Куджо, старий сучий сину, — сказав Ґері і, поставивши склянку на землю, заходився методично порпатися в кишенях у пошуках собачих галет. Він завжди тримав кілька штук напоготові для Куджо, свого доброго, давнього, старосвітського приятеля-собаки.