— Убий мене, Роланде! Вбий мене! Я вимовила це слово, дев’ятнадцять, я сказала, і він розповів мені… о ні, я цього не винесу…

Його руки звикли виконувати її бажання. Він був останній зі свого роду, але не тільки вуста його володіли Високою Мовою. Револьвери сколихнули повітря своєю важкою атональною музикою. Вхопивши ротом повітря, Еллі обм’якла. І знову прозвучали постріли. Останній вираз на її обличчі міг означати вдячність. Голова Шеба відкинулася назад, і вони обоє впали в пилюку.

«Вони вирушили у край Дев’ятнадцяти, — подумав стрілець. — Хоч би яким він був».

На нього обрушився шквал ударів палицями. Він заточився, але відбив їх. Дрючок із забитим гвіздком влучив йому в руку і пробив шкіру, з рани полилася кров. Його атакував, стискаючи в руці кухонний ніж із потьмянілим лезом, чоловік із лицем, порослим щетиною, і плямами від поту під пахвами. Стрілець застрелив його, і чоловік простягнувся на бруківці. Від удару підборіддя об землю з рота випала вставна щелепа. Тепер вона, виблискуючи слиною, шкірилася в бруді.

— САТАНА! — заверещав чийсь голос. — ПРОКЛЯТИЙ! УБИЙТЕ ЙОГО!

— ЛУКАВИЙ! — ґвалтував інший, і на нього знову градом посипалися палиці. Ніж, вдарившись об чобіт, відрикошетив. — ЛУКАВИЙ! АНТИХРИСТ!

Він торував собі дорогу крізь натовп, посередині рухаючись бігом, а навколо падали мертві тіла. Його руки з легкістю й надзвичайною точністю влучали в мішені. Впали двоє чоловіків і жінка, і він скористався прогалиною, яка утворилася після них.

Бунтівний натовп вервечкою тягнувся за ним через усю вулицю до перехнябленої, розташованої навпроти Шебового шинку крамнички, яка слугувала місту ще й цирульнею. Він ступив на тротуар, знову розвернувся й випустив решту патронів у переслідувачів. Позаду них, у куряві, розкинувши руки, як на розп’ятті, лежали Шеб, Еллі та інші.

Натовп не зупинявся і не вагався жодної миті, незважаючи на те що кожен постріл потрапляв точно в живу мішень, а вони ж, мабуть, бачили револьвери вперше.

Він відступав, рухаючись, як танцівник, аби уникнути палиць та каміння, що летіли з усіх боків. На ходу він перезаряджав зброю зі швидкістю, якої завдяки тренуванню набули його пальці: тепер вони жваво снували між кобурами й барабанами револьверів. Натовп почав заполоняти дерев’яний тротуар, і стрілець відступив до крамнички, хряснувши дверима просто перед їхніми носами. Велика вітрина праворуч розбилася, і осколки посипалися всередину, а крізь пролом вдерлися троє. Їхні обличчя були тупими, як у фанатиків, у очах ледь жевріли іскорки. Усіх їх він застрелив, як і тих двох, що полізли слідом. Померлі попадали у вітрині й, блокуючи прохід, повисли на зазубрених краях розбитого скла.

Двері тріщали й здригалися під натиском тіл переслідувачів, і стрілець почув її голос: «УБИВЦЯ! ВАШІ ДУШІ! ДИЯВОЛЬСЬКА РАКОТИЦЯ!»

Зірвавшись із петель, двері впали всередину, ляснувши об підлогу, наче в долоні, і здійнявши пил. На стрільця напирали чоловіки, жінки, діти. Полетіли плювки й палиці. Стрілець випустив у них усі кулі, й вони попадали, як кеглі у грі на очки. Він задкував до цирульні, по дорозі штовхнув ногою бочку з борошном, і вона покотилася на людей. Швиргонув у них каструлею з кип’ятком, у якій було дві щербаті небезпечні бритви. Та вони напирали на нього, несамовито горлаючи на різні лади. Звідкись долинав голос Сильвії Пітстон, яка нацьковувала їх, — його інтонації безладно змінювалися, були то висхідними, то низхідними. Стрілець заштовхував патрони у ще не охололі барабани, вдихаючи запах цирульні і власної горілої шкіри, бо мозолі на кінчиках пальців пообпікалися.

Крізь чорний хід він вибіг на ґанок. Тепер у нього за спиною був ліс, який повністю затуляв місто, котре припало до його брудної стопи. З-за рогу вибігли троє чоловіків із широкими усмішками зрадників на обличчях. Побачили його, помітили, що він теж на них дивиться, за мить до того, як він скосив їх пострілами, усмішки застигли в гримасі жаху. Слідом за ними з вереском вибігла жінка. Завсідники Шеба знали цю здоровенну товстуху як тітоньку Мілл. Постріл відкинув її назад, і вона впала на спину, розкинувши ноги, як шльондра, спідниця її непристойно задерлася, оголивши стегна.

Спустившись сходинками вниз, він позадкував до пустелі: десять кроків, двадцять. Задні двері цирульні стрімко розчинилися настіж, і люд висипав на вулицю. Краєм ока він вихопив із юрби Сильвію Пітстон. І відкрив стрільбу. Тіла важко осідали на землю, падали на спини, перекидалися через поручні в пилюку. У вічному пурпуровому світлі дня ніхто з них не відкидав тіні. Він усвідомив, що кричить. Увесь цей час кричав. Його очі були наче надтріснуті шарикопідшипники. Яйця піднялися й притислися до живота. Ноги не згиналися. У вухах дзвеніло.

Набої в барабанах скінчилися, і люди бурхливою лавиною кинулися на нього, стрільця, що якимось незбагненним чином перетворився зараз на суцільне Око й суцільну Руку. І він стояв, захлинаючись власним криком і перезаряджаючи револьвери, а його свідомість, що ніби перебувала осторонь і здалеку, спрямовувала руки, дозволяючи їм вправно виконувати трюки з перезаряджанням. Невже він не може підняти руку, сказати їм, що витратив тисячу років, аби опанувати цей та інші фокуси, повідати їм про револьвери й кров, що їх освятила? Може, але не власними устами. Зате його руки були майстерними оповідачками.

Коли він закінчив перезаряджати свою зброю, вони наблизилися до нього майже впритул. У чоло йому втрапила палиця й зідрала шкіру. З ранки миттю почала сочитися кров. За дві секунди вони будуть від нього на відстані простягненої руки. На передовій лінії він побачив Кенерлі, молодшу дочку Кенерлі (десь років одинадцяти), Субі, двох завсідників бару, шльондру Емі Фелдон. Він викосив усіх, і не тільки їх, а й тих, що йшли позаду. Тіла, немов опудала, глухо гепалися на землю. Кров і мізки так і струмували.

Приголомшені, вони на якусь мить загаялися, й обличчя юрби розпалося на окремі фрагменти — лиця збитих із пантелику людей. Якийсь чоловік під акомпанемент власного вереску виписував великі кола. Жінка з пухирями на руках задерла голову в небо і збуджено реготала. Чоловік, якого стрілець уперше побачив, коли той із набурмосеним виглядом сидів на східцях крамниці, з переляку наклав у штани.

Щойно він устиг перезарядити один револьвер, як побачив, що до нього, розмахуючи стиснутими в руках дерев’яними хрестами, з лементом на всіх вітрилах мчить Сильвія Пітстон.

— ЛУКАВИЙ! ДИЯВОЛ! ДІТОВБИВЦЯ! МОНСТР! ЗНИЩТЕ ЙОГО, БРАТИ Й СЕСТРИ! РОЗЧАВІТЬ ГАДА-ДІТОВБИВЦЮ!

Дві кулі, випущені в обидва розп’яття, розтрощили на друзки дерев’яні перекладини, ще чотири влучили жінці в голову. Було таке дивне враження, що вона якось зібгалася, увібравши своє тіло всередину, ніби закрила акордеон.

На мить люди, як у живій картині, застигли в своїх позах, зачудовано втупившись у неї поглядами, а тим часом пальці стрільця професійно перезаряджали револьвери. Гарячий метал немилосердно обпікав шкіру пальців, залишаючи на пучках чіткі сліди у вигляді кружалець.

Людей поменшало: він викосив їх, неначе косар — траву. Він гадав, що смерть жінки змусить їх відступити, але хтось метнув у нього ножа. Руків’я влучило йому просто в перенісся, і стрілець упав. Згусток осатанілої юрби вже тягнувся до нього руками. Він знову розстріляв усі патрони, а порожні гільзи сипалися на нього. Голова розколювалася, перед очима пливли великі коричневі кола. Один із пострілів не влучив у ціль, проте решта розправилася з одинадцятьма нападниками.

Та вони — ті, що досі були живі, — все ж таки добралися до нього. Він розстріляв чотири патрони, які встиг загнати в барабан, а потім збіговисько заходилося духопелити його та наносити колоті рани. Кількох нападників, що повисли на його лівій руці, він скинув із себе, й вони гепнулися на землю. Руки заходилися виконувати свій безвідмовний трюк. На нього градом сипалися стусани. У плече. По спині. По ребрах. У сідницю встромили предмет, що міг бути виделкою. Якийсь маленький хлопчик, протиснувшись крізь натовп, устиг один раз сильно різонути його по литці. Стрілець зніс йому голову.