Юрба поріділа, і він знову дав їм жару, цього разу стріляючи в спини. Ті, що лишилися, почали відступати до роз’їдених повітряною ерозією будівель пісочного кольору. Та руки продовжували свою справу, немовби послужливі пси, готові виконувати для тебе сальто не раз і не два, а цілу ніч. Ці руки косили на ходу. Останній саме спромігся видряпатися на східці заднього ґанку цирульні, коли стрільцева куля наздогнала його, втрапивши у потилицю. «А-а!» — скрикнув чоловік і звалився зі сходів. Таким було передсмертне слово Талла, що поставило крапку в їхніх стосунках.

Знову запанувала тиша, заповнивши собою дурманну порожнечу.

На тілі стрільця було, мабуть, зо двадцять ран, і всі вони були несерйозними, за винятком глибокого порізу на литці. Він перев’язав її стрічкою, вирваною з сорочки, підвівся з землі й оглянув поле бою.

Вони лежали хвилястим, зиґзаґоподібним ланцюгом, що зміївся від чорного входу цирульні до того місця, на якому стояв стрілець. Лежали в найрізноманітніших позах. І ніхто не справляв враження сплячого.

Він рушив уздовж стежини мерців, на ходу перелічуючи їх. У крамниці якийсь чолов’яга незграбно розкинувся на підлозі, любовно обіймаючи надтріснуту банку з солодощами, яку поцупив перед смертю.

Він дійшов до того місця, звідки все почалося, — середини безлюдної головної вулиці. Він застрелив тридцять дев’ять чоловіків, чотирнадцять жінок і п’ятеро дітей. Убив усіх мешканців Талла.

Перший подув суховію доніс до нього нудотно-солодкий запах. Простеживши напрямок, звідки йшов сморід, стрілець підвів голову й кивнув. На дощатому даху Шебового шинку, розіп’ятий за допомогою дерев’яних кілків, розкладався труп Норта. Рот зяяв порожнечею, мертві очі розплющені. На брудній шкірі лоба стояло багряне тавро великого роздвоєного копита.

Стрілець вийшов із міста. Його мул пасся на клаптику бур’янів ярдів за сорок від колишнього диліжансового шляху. Стрілець відвів його назад до стайні Кенерлі. Надворі вітер награвав короткі уривки мелодій. Тимчасово поставивши мула у стійло, стрілець пішов назад до шинку. Там він знайшов у сараї драбину, заліз на дах і зняв труп Норта. Тіло важило менше за в’язанку хмизу. Стрілець скинув його з даху, щоб він міг приєднатися до компанії звичайних городян, тих, що померли лише один раз. Потім зайшов у шинок, перекусив біфштексами з хлібом і випив три кухлі пива. Тим часом надворі стемніло, і в повітря здійнялися хмари піску. Ніч він проспав у ліжку, де раніше кохався з Еллі. Спав міцно, без сновидінь. На ранок вітер ущух, і знову засяяло сонце — як завжди, яскраво і безжурно, ніби нічого й не сталося. Трупи віднесло вітром на південь, немов перекотиполе. Ближче до полудня, перев’язавши рани, він вирушив у путь.

Закінчивши свою розповідь, стрілець вирішив, що Браун спить. У вогнищі жевріла одинока іскра, а птах Золтан засунув голову собі під крило.

Та коли він уже збирався підвестися й постелити собі в кутку, Браун сказав:

— Ну от ти все й розповів. То як, полегшало?

Від несподіванки стрілець здригнувся.

— А чому в мене мусив бути тягар на душі?

— Ти сам сказав, що ти людина. Не демон. Чи збрехав?

— Та не брехав я. — Мимоволі він відчув, як у душу закрадається прихильність до цієї людини. І він був абсолютно щирим із поселянином. — Хто ти, Брауне? Тобто хто ти насправді?

— Я — це я, — незворушно відповів той. — Чого це тобі весь час казна-що ввижається?

Стрілець запалив цигарку і не відповів.

— По-моєму, ти вже дуже близько підібрався до того свого чоловіка в чорному, — сказав Браун. — Він у відчаї?

— Не знаю.

— А ти?

— Поки ще ні, — мовив стрілець і глянув на Брауна з легким викликом. — Я йду туди, куди мушу йти, і роблю те, що маю робити.

— Тоді все гаразд, — сказав Браун, перевернувся на другий бік і заснув.

Наступного ранку Браун дав йому поснідати й вирядив у дорогу. У світлі дня фігура поселянина чудувала своєю впалою грудною кліткою із засмаглою шкірою, ключицями, що випирали, як олівці, і неймовірно розкошланою скиртою рудого волосся. Птах умостився в нього на плечі.

— А мул? — спитав стрілець.

— Я його з’їм, — відповів Браун.

— Гаразд.

Браун простягнув руку, і стрілець потиснув її. Поселянин кивнув у напрямку південного сходу.

— Легкої дороги. Довгих днів і приємних ночей.

— Тобі того самого, тільки вдвічі більше.

Вони кивнули один одному на прощання, і чоловік, якого Еллі називала Роландом, пішов геть, обвішаний револьверами й бурдюками з водою. Один раз він озирнувся. Браун заповзято боровся з бур’янами на своїй крихітній кукурудзяній грядці. Крук, наче ґорґулья, набурмосився на низькому даху землянки.

Багаття догоріло і згасло, а зорі почали бліднішати. Угорі, не знаючи спокою та не потребуючи слухачів, правив свою оповідь вітер. Стрілець поворухнувся уві сні й знову затих. Йому снилося, що він хоче пити. Десь у мороці ховалися обриси гір. Усі докори сумління і приступи каяття зникли. Їх випекла пустеля. Дедалі частіше він згадував Корта, який навчив його стріляти. Корт завжди вмів відрізнити чорне від білого.

Поворухнувшись, стрілець прокинувся. Крізь напівопущені вії він дивився на згасле багаття, візерунок якого наклався на інший, геометричний узор правильнішої форми. Він був романтиком, але, добре знаючи про це, ревно приховував цей факт. Ту свою таємницю він за безліч років розкрив тільки кільком людям. Дівчина на ймення Сюзанна, родом із Меджиса, була однією з них.

І авжеж, йому знову згадався Корт. Корт був мертвий. Усі вони мертві, крім нього. Світ зрушив з місця.

Стрілець закинув на плече рюкзак зі своїми ґунна[6] і рушив далі.

Цілий день у нього в голові крутився до болю знайомий дитячий віршик. Така собі зараза, що доводить до сказу, бо глумливо ігнорує будь-які накази здорового глузду покласти цьому край. Віршик був такий:

У останньому рядку було слово «літаки», значення якого стрілець не знав, — зате добре розумів, чому цей віршик сплив у його пам’яті. Йому весь час снилася його кімната в замку і мама, яка наспівувала йому цю пісеньку, коли він із поважним виглядом лежав у ліжечку біля вікна з різнобарвними скляними вітражами. То була не колискова на добраніч (бо ж хлопчики, народжені для Високої Мови, мусили стрічати темряву на самоті), а пісня, яку мати співала йому перед денним сном. Він пригадував гнітюче світло дощового дня, що мерехтіло веселками на простьобаній клаптевій ковдрі, відчував холодне повітря кімнати й сильне тепло від ковдр, любов до матері та її кармінні вуста, нав’язливу мелодію безглуздої пісеньки й материн голос.

А тепер, поки він чвалав дорогою, надокучливі рядки знову й знову спливали у пам’яті. Доводили до сказу, крутилися в голові, наче собака, який ловить себе за хвіст. Вода закінчилася, і він розумів, що, ймовірніше за все, приречений на смерть. Йому ніколи не спадало на думку, що до цього може дійти, і він був пригнічений. Відколи настав полудень, він більше дивився під ноги, ніж уперед. На цих просторах навіть чортове зілля не росло як слід, лише поодинокі чахлі, жовтаві кущики витикалися з-під землі. Подекуди сланцева поверхня розпалася, перетворившись на звичайні камінці. Гори не стали помітно ближчими, хоча й минуло вже шістнадцять днів відтоді, як він залишив позаду хатину останнього поселенця, напівбожевільного-напівнормального молодого чоловіка, на краю пустелі. У селянина був птах, пригадав стрілець, але ім’я птаха стерлося з пам’яті.