Клятий стерв’ятник також про це знав.

Старий провів багато часу на піщаному березі, зчепивши покручені часом пальці за спиною. Боліла спина, плечі, стегна, та найбільше у нього боліли кишки. Та він не звертав на все це жодної уваги. Може, якось пізніше, але не тепер.

Він поглянув на дюну та напис на ній.

Ентоні Вейленд прибув до Бічерового маєтку в Пелікан Пойнт рівно о сьомій вечора, як і домовлялися. Єдина риса, яку Суддя завжди цінував — як у залі суду, так і поза нею, — це пунктуальність, і хлопчик був пунктуальним. Він нагадав собі не називати Вейленда хлопчиком в обличчя (хоча це південь, тож «синку» цілком згодиться). Вейленд же так і не зрозуміє, що коли тобі дев’яносто, хлопчиком видається кожен, кому менше шістдесяти.

— Дякую, що завітали до мене, — промовив Суддя, проводжаючи Вейленда до свого кабінету. В домі були тільки вони — Кертіс та місіс Рілі вже давно поїхали додому в Нокоміс. — Ви принесли всі необхідні документи?

— Так, звісно, пане Суддя, — сказав Вейленд. Він відкрив адвокатський кейс і дістав звідти важкий стос документів, скріплених великою залізною скріпкою. Не пергамент, звісно, як бувало в старі часи, але ці аркуші все одно не втратили своєї цінності та ваги. На першому з них виднівся напис жирним зловісним шрифтом (Суддя завше називав його покійницьким): «Остання Воля та Заповіт Гарві Л. Бічера».

— Знаєте, мене трохи дивує, що ви не уклали цей документ самостійно. Та ви ж, напевно, про спадкове право Флориди вже встигли забути значно більше, ніж я коли-небудь знав.

— Можливо, і так, — відказав Суддя найсухішим із можливих тоном. — У моєму віці люди часто забувають навіть про найважливіше.

Вейленд почервонів як рак.

— Я не мав на увазі…

— Я знаю, що ви мали на увазі, — промовив Суддя, — і не беру це близько до серця. Ніскілечки. Але коли ви вже спитали… Вам відоме старе прислів’я, що в того, хто виступає власним адвокатом, — дурний клієнт?

Вейленд ощирився:

— Знаю, і сам повсякчас послуговуюся ним, коли вдягаю шапочку громадського захисника, а мені якийсь дурнуватий домашній тиран або водій, який, збивши людину, змився з місця злочину, розповідає, що сам захищатиме себе в суді.

— Вірю, що послуговуєтеся, от тільки це прислів’я має продовження: а в юриста, що виступає власним адвокатом, — найдурніший клієнт. Це стосується як кримінального, так і цивільного чи спадкового права. Тож, можливо, варто перейти до справ? Часу не так багато. — Суддя вклав в останню фразу іще одне, зрозуміле тільки йому значення.

Вони перейшли до справ. Місіс Рілі залишила їм каву без кофеїну, від якої Вейленд відмовився, надавши перевагу колі. Він робив численні нотатки, поки Суддя диктував текст своїм сухим юридичним голосом, додаючи нові пункти в старий заповіт. Головним нововведенням були чотири мільйони доларів для сарасотського Товариства охорони природи та пляжів. Для отримання коштів їм доведеться подати петицію до Законодавчих органів штату, щоб один острів біля узбережжя Пелікан Пойнт отримав статус заповідника, закритого для людей.

— У них не буде з цим жодних проблем, — сказав Суддя. — Ви можете самі підсобити їм із юридичними тонкощами. Я волів би, щоб це було на громадських засадах, але вирішувати вам. Одна поїздка до Таллахассі має все владнати. Лишень клаптик піску, на якому не росте нічого, крім чагарників. Губернатор Скотт та його дружки-чаювальники[70] будуть задоволені.

— Чому, пане Суддя?

— Бо наступного разу, коли «охоронці природи та пляжів» прийдуть до них жебрати, вони зможуть відповісти: «Хіба старий Суддя Бічер не дав вам чотири мільйони? Вимітайтеся звідси та глядіть, аби двері не бемкнули вас по дупах.»

Вейленд погодився, що, ймовірно, саме так все і буде, а потім двоє чоловіків перейшли до дрібніших пунктів заповіту.

— Щойно я оформлю попередній текст документа, нам знадобляться два свідки та юрист, — нагадав Вейленд, коли вони закінчили.

— Я б хотів усе завершити з цим документом, просто для певності, — сказав Суддя. — Якщо зі мною щось трапиться до затвердження, він має набрати чинності. Оскаржувати заповіт немає кому. Я пережив їх усіх.

— Мудрий застережний захід, пане Суддя. Добре було б потурбуватися про це сьогодні. Ваші управитель та економка…

— Повернуться не раніше восьмої ранку, — повідомив Бічер. — Але завтра ця справа буде найпріоритетнішою з усіх. Гаррі Стейнз із Вамо-роуд — нотаріус, він точно буде радий завітати до мене, перш ніж іти у свою контору. Він мені винен кілька послуг. Давайте-но сюди документи, синку. Я замкну їх у сейфі.

— Принаймні, я хотів би… — Вейленд миттєво замовк, побачивши простягнуту до нього скрючену руку. Коли член Верховного Суду штату (хай навіть у відставці) простягає до тебе свою руку, будь-які заперечення мають зникнути. Що за чорт, це ж лише попередня версія, яку все одно треба буде замінити остаточною. Юрист віддав старому ще не підписаний заповіт і спостерігав, як Бічер із болем підвівся і зсунув картину з краєвидами болотистих низовин Флориди з таємних завіс. Суддя ввів правильний шифр, навіть не намагаючись закрити від огляду панель із комбінацією, і кинув свій заповіт на те, що, на думку Вейленда, виглядало як неохайна, чорти б її узяли, купа готівки.

— Ось так! — сказав Бічер. — Усе зроблено та замкнено. Залишилося тільки підписати. Може, вип’ємо, щоб відсвяткувати це? У мене є чудовий односолодовий скотч.

— Що ж… Гадаю, одна склянка мені не зашкодить.

— Раніше вона також ніколи мені не шкодила, хоча тепер усе навпаки. Сподіваюся, ви мені подаруєте, якщо я не приєднаюся до вас. Кава без кофеїну та трохи солодкого чаю — це найміцніші з напоїв, які я тепер п’ю. Живіт замучив. Льоду?

Вейленд підняв два пальці, і Бічер з повільною старечою церемоніальністю поклав два кубики до напою. Вейленд відсьорбнув трохи, і щоки його миттю залила фарба. Суддя Бічер подумав, що так червоніє людина, яка любить часом закладати за комір. Опустивши склянку, Вейленд спитав:

— Ви не проти, якщо я спитаю, звідки такий поспіх? Сподіваюся, з вами все гаразд? Як не брати до уваги болю в животі.

Суддя дуже сумнівався, що юного Вейленда це хоч трохи обходило. Він був не сліпим.

— Здоровісінький, — погойдуючи рукою, Суддя з крехтінням сів. А потім, подумавши трохи, додав: — Ви справді хочете знати, чому ми квапимося?

Вейленд обміркував запитання — це сподобалося Бічеру. Потім кивнув.

— Треба було вирішити питання з отим островом, про майбутнє якого ми щойно подбали. Ви його, ймовірно, навіть ніколи не помічали, правда ж?

— Не можу стверджувати, що бачив його.

— Більшість людей не помічають його. Цей старий острівець ігнорують навіть морські черепахи. Тим не менш він особливий. Ви знали, що мій дід воював в іспансько-американській війні?

— Ні, сер, не знав. — Вейленд говорив із надмірною повагою, і Бічер знав, що хлопчик думає, нібито мізки в старого Судді пішли в розвідку. Але малий помилявся: розум Бічера ніколи ще не був настільки ясним. Тепер коли Суддя заговорив, то раптом збагнув, що справді хоче розповісти цю історію хоча б раз перед тим, як…

Одним словом, перед тим.

— Так. Є навіть фотографія, де він стоїть на вершині пагорба Сан-Хуан. Це десь неподалік. А ще дідусь заявляв, що брав участь у Громадянській війні, та коли я трохи покопався в родинній історії — самі розумієте, для мемуарів, — то з’ясував, що насправді ним там і не пахло. У кращому разі в ті часи він міг бути малюком, якщо взагалі встиг з’явитися на світ. Та мій дідусь був дуже цікавим джентльменом: він умів переконувати мене в правдивості навіть найхимерніших історій. Зрештою, чому б і ні? Я ж був лише дитиною, яка ще зовсім недавно вірила в Санта Клауса та зубну фею.

— Він був адвокатом, як ви та ваш батько?

— Ні, синку, він був злодієм. Справжнісіньким злодюгою. Тягнув собі все, що погано лежало. От тільки, як і більшість злодіїв, що їх так і не спіймали, — як, наприклад, нашого чинного губернатора, — він називав себе бізнесменом. Його головним бізнесом — і головним предметом розкрадання — була земля. Дідусь за безцінь скуповував у Флориді угіддя, які аж кишіли блошицями та алігаторами, та продавав їх утридорога таким легковірним дурням, як я в дитинстві. Бальзак колись казав: «За кожним великим статком стоїть великий злочин». Це абсолютна правда щодо родини Бічерів. Та все ж не забувайте, будь ласка, що ви — мій адвокат, тому все, що я розповідаю, має лишатися за зачиненими дверима.