— Звісно, пане Суддя. — Вейленд зробив ще ковточок. Без сумніву, це найкращий скотч з усіх, які йому доводилося куштувати.

— Саме дідусь Бічер показав мені той острівець. Мені було десять. Того дня його лишили наглядати за мною, хоча, певно, старий насправді хотів лише тиші та спокою. Або чогось трішки галасливішого: у нас була гарненька покоївка, і він, мабуть, плекав надії зазирнути до неї під спідничку. Тож він розповів мені, що Едвард Тіч — знаний як Чорна Борода[71] — міг закопати там величезний скарб. «Досі ніхто не знайшов його, Гейві, — мовив він тоді (дідусь завжди називав мене саме Гейві), — та тобі може пощастити. Цілий статок у золотих дублонах[72]і ювелірних прикрасах». Гадаю, ви здогадуєтеся, що я зробив далі.

— Певно, ви таки пішли туди, залишивши дідуся розважатися з покоївкою.

Суддя кивнув і усміхнувся:

— Я взяв старе дерев’яне каное, пришвартоване до пірса. Веслував, наче вогню вхопивши, — аж вітер у вухах свистів. Менш ніж за п’ять хвилин дістався туди. Сьогодні дорога забирає втричі більше часу, і то, це ще як вода спокійна. Весь острів — суцільні скелі, вкриті чагарниками з боку материка. Та на березі, що виходить до Мексиканської Затоки, є хороша піщана дюна. Вона ніколи не зникає. Я там буваю з вісім десятків років, але за цей час вона нітрохи не змінилася. Принаймні, візуально.

— Гадаю, ви так і не знайшли скарб?

— У певному сенсі знайшов, от тільки не прикраси і не золото. На піску тієї дюни було ім’я. Здавалося, хтось вивів його паличкою, от тільки жодної палиці я там не бачив. Літери глибоко врізалися в пісок, і сонце, відкидаючи тіні, надавало їм особливої об’ємності. Здавалося, ніби вони зависли над дюною.

— Що то було за ім’я, пане Суддя?

— Гадаю, вам варто побачити, як це було написано, тоді зрозумієте.

Суддя бере аркуш паперу з верхньої шухляди письмового столу, щось охайно на ньому пише, а тоді повертає папірець до Вейленда, щоб той міг прочитати: РОБІ ЛЯДУШ.

— Гаразд… — насторожено промовив Вейленд.

– Іншого дня я точно пішов би шукати піратські скарби з тим хлопчиком — він був моїм найкращим другом, а ви знаєте, як хлопці ставляться до найкращих друзів.

— Нерозлучні, — сказав Вейленд, посміхаючись. Певно, пригадав свого найкращого друга давноминулих днів.

— Нерозлийвода, — погодився суддя. — Але того літа вони з батьками поїхали провідати маминих родичів чи то у Вірджинію, чи то в Меріленд… Коротше, кудись на північ. Тож я лишився сам-один. Та слухайте уважно, адвокате. Справжнє ім’я хлопчика — Роберт Лядусет.

І знову Вейленд каже:

— Гаразд…

Суддя подумав, що ця примовка адвоката може з часом почати дуже дратувати, але оскільки старий усе одно не матиме нагоди переконатися в цьому, він просто повів далі:

— Він був моїм найкращим другом, а я — його. Але ж ми також товаришували з цілою ватагою хлопців, і всі називали його Робі Лядуш. Розумієте?

— Здається, так, — відповів Вейленд, але суддя бачив, що насправді адвокат геть нічого не розумів. Факти просто не піддавалися усвідомленню. У Бічера було значно більше часу, щоб обдумати це все довгими безсонними ночами.

— Згадайте: мені було десять. І якби хтось попросив мене написати прізвисько друга, я б це зробив саме так, — суддя торкнувся напису «РОБІ ЛЯДУШ». І майже сам до себе мовив: — Тобто якась частина чарів ішла від мене. Мала йти від мене. Питання лише: яка?

— Кажете, ви не писали те ім’я на піску?

— Ні. Гадаю, я чітко висловився щодо цього.

— То, може, це зробив хтось із ваших друзів?

— Вони всі були з селища Нокоміс і навіть не знали про існування того острівця. З власної волі ми б ніколи не попливли на таку нудну маленьку скелю. Тільки Робі знав про неї, бо також був із Пойнта, але тої миті він перебував за сотні миль на північ.

— Гаразд…

— Мій друзяка Робі так ніколи й не повернувся з тих канікул. Десь за тиждень ми дізналися, що він упав з коня, коли їздив верхи. Зламав шию. Миттєво помер. Це розбило серце його батькам. І мені, звісно, також.

Доки Вейленд обмірковував почуте, запала тиша. Доки вони обидва це обмірковували. Удалині було чути, як гелікоптер врізався в небо над затокою. «То УБН[73] вишукує наркодилерів», — майнуло в голові Судді. Він щоночі це чує. Настала нова епоха, і суддя був би радий заховатися від неї.

Нарешті Вейленд промовив:

— Ви сказали саме те, про що я думаю?

— Ну, я не знаю, — відповів Суддя. — А що, на вашу думку, я сказав?

Але Ентоні Вейленд був адвокатом, тому вміння уникати незручних ситуацій ніколи не зраджувало йому.

— Ви розповіли дідусеві?

— Коли прийшла телеграма про загибель Робі, я не міг йому про це розповісти, адже старий уже поїхав. Він ніколи довго не затримувався на одному місці. Наступного разу ми побачили його через півроку чи навіть пізніше. Ні, я зберіг це в таємниці. І подібно до Марії, яка породила Ісуса, зберігав те все, розважаючи, у серці своїм.

– І до якого висновку ви дійшли?

— Я і далі плавав на каное до того острова подивитися на дюну — ось і відповідь на ваше запитання. Там не було нічого… нічого… і знову нічого. Гадаю, я вже ладен був забути про все це, аж раптом одного дня після школи побачив інше ім’я, написане на піску. Надруковане на піску, якщо бути абсолютно точним, як це притаманно юристам. І знову жодної палиці. Та я подумав, що її просто могли викинути у воду. Цього разу з’явилося ім’я Пітера Олдерсона. Воно нічого для мене не означало, аж доки за декілька днів не трапилося дещо. Щовечора я ходив на той кінець вулиці по газету — це був мій обов’язок. А повертаючись назад під’їзним шляхом, я мав звичку проглядати першу шпальту — ви самі їхали сюди, тож знаєте, що ця дорога тягнеться на добру чверть милі. Улітку мене цікавили успіхи «Вашингтонських сенаторів», адже в ті дні вони були найпівденнішою з усіх знаних нам команд.

Того дня мою увагу привернув заголовок наприкінці першої шпальти: «ТРАГІЧНА ЗАГИБЕЛЬ МИЙНИКА ВІКОН». Бідолашний мив вікна на третьому поверсі громадської бібліотеки Сарасоти, коли риштування, на якому він стояв, не витримало. Його звали Пітер Олдерсон.

На обличчі Вейленда було написано, що він вважав, ніби суддя насміхається з нього. Або ж у старого просто розігралася фантазія. Також Суддя бачив, як Вейленд насолоджується пригощанням і не відмовляється від випивки, коли господар доливав йому келих. Зрештою, не мало значення, чи вірив йому молодик, чи ні. То неймовірна розкіш — говорити про це.

— Певно, ви здогадуєтеся, чому я постійно подумки повертаюся до того моменту і все намагаюся збагнути, у чому ж секрет, — мовив Бічер. — Я знав Робі, і помилка в написанні його імені була моєю помилкою. Та я ніколи не зустрічався з цим мийником вікон. У будь-якому разі, відтоді дюна по-справжньому полонила мене. Я почав бувати там щодня, і ця звичка збереглася в мене до глибокої старості. Я поважаю те місце, боюся його, та в першу чергу залежу від нього.

З плином часу багато імен з’являлося на тій дюні, і люди, яким належали ті імена, завжди помирали. За тиждень, часом два. Більше місяця не протягнув ніхто. Когось із тих людей я знав особисто, і якщо в них було прізвисько, то саме прізвисько і з’являлося на піску. А одного дня 1940-го я приплив туди та побачив слова «ДІДУСЬ БІЧЕР», виведені на піску. Він помер за три дні в Кі-Весті. Серцевий напад.

З виглядом людини, що потурає психічно хворому, котрий поки що не становить загрози, Вейленд запитав:

— А чи не намагалися ви коли-небудь втрутитися в цей… цей процес? Наприклад, зателефонувати дідусеві й порадити йому піти до лікаря?

Бічер заперечно похитав головою.

— Я не знав, що це був саме серцевий напад, аж доки патологоанатом округа Монро не повідомив нам це, розумієте? Міг же трапитися і нещасний випадок або навіть вбивство. Без сумніву, людей, які ненавиділи мого дідуся, не бракувало: його махінації були не вельми чистими.