Ми крокували по тротуару й трималися за руки, і я пригадав усі ті випадки, коли дорогою до середньої школи Мері Дей тримав за руку Марлі Джейкобс. Не скажу, що ті думки накликали його появу, але й заперечувати не стану. Не знаю. Знаю тільки, що інколи я цілу ніч лежу на ліжку в своїй камері та думаю про це.

Мабуть, Вікі трохи покращало, бо вона завела розмову про те, який добрий із мене вийде професор Гілл. Аж раптом з протилежного боку вулиці до нас хтось заволав. Тільки то був не крик людини, а ревіння віслюка.

— Джордж і ВІКІ затіяли побратися!

На городі у куточку вчилисЯ Ї-Ба-ти-ся!

Це був він. Той поганий хлопчик. Ті самі шорти, той самий светр, те саме оранжеве волосся, яке стирчало з-під шапочки з пластиковим пропелером. Минуло більше десяти років, а він ані на день не постарів. Мене наче закинули назад у часі, тільки зараз замість Марлі Джейкобс була Вікі Абінгтон і ми йшли по Рейнолдс-стрит у Піттсбурзі, а не по Скул-стрит у Талботі, штат Алабама.

— Якого дідька? — промовила Вікі. — Джордже, ти знаєш цього хлопчика?

Ну, і що я мав на це відповісти? Я нічого не сказав. Я був такий приголомшений, що навіть рота не міг розтулити.

Він закричав:

— Лайняна з тебе акторка, а співачка — ще гірша! ВОРОНИ краще співають! Ти БРИДКА-А-А! БРИДКА-А ВІКІ-І-І, ось ти хто!

Вона затулила рота руками, і я пам’ятаю, якими великими стали її очі, як вони знову почали наповнюватися сльозами.

— Відсмокчи йому пуцьку, а чом би й ні? Тільки таким чином бридка нездарна пизда може отримати роль!

Я рушив до нього. Відчуття реальності зникло, я немов перебував уві сні. Вечоріло, і рух автомобілів на Рейнолдс-стрит пожвавився, але я про це не подумав. А Вікі подумала. Вона схопила мене за руку й відтягнула назад на тротуар. Гадаю, вона врятувала мені життя, бо за пару секунд на тому самому місці опинився великий автобус, і водій голосно сигналив нам своїм гудком.

— Не треба. Ким би він не був, він того не вартий, — мовила Вікі.

Одразу за автобусом мчала вантажівка, і, щойно вони промайнули повз нас, ми побачили, як той хлопчик біжить протилежним боком вулиці й трусить своїм здоровенним задом. Він дістався кінця кварталу та завернув за ріг, але перед цим спустив шорти, нахилився й показав нам голу дупу.

Вікі опустилась на лавочку, а я сів поруч. Вона знову спитала, хто він такий, і я сказав, що гадки не маю.

— То звідки він дізнався, як нас звати? — не вгавала вона.

— Не знаю, — повторив я.

— Ну, щодо однієї речі він точно був правий. Якщо я хочу грати в «Продавці музики», треба повернутися й відсмоктати у Менді Патінкіна. — І Вікі засміялася, цього разу по-справжньому, наче цей сміх піднімався з самого нутра. Вона просто закинула голову назад і зареготалася. — Ти бачив ту бридку маленьку дупу? Наче два недопечені кекси!

Після цієї фрази я не втримався. Ми обхопили одне одного руками, притулилися щоками та завили від сміху. Я тоді подумав, що все гаразд, але ж певні речі ніколи не помічаєш вчасно, бо в нас сталася істерика. У мене — бо це був той самий хлопчик з минулого, а у Вікі — бо вона повірила його словам: що вона нездара, а навіть якщо й має якийсь талант, то ніколи не зможе перебороти свій страх, аби це довести.

Я провів її до Фаджевих акрів — великого старого багатоквартирного будинку, помешкання в якому здавали виключно студенткам, яких ми тоді називали «колежанками». Вікі обійняла мене та знову сказала, що з мене вийде чудовий Гарольд Гілл. Її тон мене трохи занепокоїв, тож я поцікавився, чи все гаразд. Вона відповіла:

— Звісно, все гаразд, дурненький, — і побігла додому. Це був останній раз, коли я бачив її живою.

Після похорону я запросив на каву Карлу Вінстон, бо вона була найближчою подругою Вікі у Фаджевих акрах. Мені довелося перелити її каву з чашки в склянку, бо в неї так сильно тремтіли руки, що вона боялася обпектися. Карла була не просто пригнічена, вона винуватила себе в смерті Вікі. Я певен, що так само винуватила себе місіс Пекгем після того, що трапилося з Марлі.

Того вечора вона перестріла Вікі, яка сиділа в холі на першому поверсі та витріщалася в телевізор. Тільки телевізор був вимкнений. Карла сказала, що Вікі здалася їй апатичною та байдужою. Вона вже бачила свою подругу в такому стані, коли та збивалася з ліку й приймала забагато пігулок або ковтала їх у неправильній послідовності. Карла спитала, чи не хоче Вікі піти до Медичного центру, аби її оглянули. Але Вікі відмовилася, запевнивши, що з нею все добре, просто був важкий день, але скоро вона прийде в норму.

Вікі розповіла Карлі:

— Нам зустрівся маленький огидний хлопчик. Я осоромилася на прослуховуванні, а він почав із мене знущатися.

— Як прикро, — відповіла Карла.

— Джордж його знав. Він сказав мені, що ніколи його не бачив, але я відчула, що він бреше. Хочеш знати, що я про це думаю?

Карла відповіла, що так, звісно. На той момент вона вже була переконана, що Вікі переплутала свої ліки чи викурила косяк або і те й інше.

— Я думаю, що його підмовив на це Джордж. Хотів мене подражнити. Але коли побачив, як я засмутилася, то пошкодував про свій вчинок і спробував зупинити хлопчика. Тільки той не зупинявся.

— Не говори дурниць, Вік. Джордж ніколи б не став тебе дражнити через провальні проби. Ти йому подобаєшся.

— Ну, принаймні в одному хлопчик був правий — нічого в мене не вийде, — підсумувала Вікі.

Тоді я вирішив запевнити Карлу, що жодним чином не причетний до того хлопчика. Карла відповіла, що я міг би їй про це не казати, бо вона знала, що я хороша людина і що я ніколи б не скривдив Вікі. А потім знову заплакала:

— Це моя провина, а не твоя. Я бачила, що їй зле, але нічого не вдіяла. І ти знаєш, що сталося потім. Це також на мені, бо вона не хотіла. Я знаю, що вона не хотіла цього робити.

Карла облишила Вікі та піднялася до себе працювати над домашнім завданням. За кілька годин вона спустилася до помешкання подруги.

— Я гадала, може, вона захоче прогулятися та чогось перекусити. Або, якщо закінчилася дія ліків, випити склянку вина. Але Вікі не було в кімнаті. Тому я зазирнула до холу, але й там її не знайшла. Парочка дівчаток дивилися телевізор, і одна сказала, що бачила, як Вікі нещодавно спускалася в підвал — мабуть, збиралася зайнятися пранням.

Бо в неї були простирадла, як сказала та дівчинка.

Тоді Карла занепокоїлася, хоча сама ще не розуміла чому. Вона спустилася в підвал, але в пральні нікого не було і жодна машина не працювала. У наступній кімнаті був склад, де дівчата зберігали свої речі. Звідти лунали якісь звуки, тож Карла прочинила двері й побачила Вікі. Вона стояла спиною до неї на невисокому стосі валіз. Вікі зв’язала два простирадла, аби зробити зашморг. Петля теліпалась на шиї. Інший кінець був почеплений до труби під стелею.

Але, як розповіла мені Карла, справа полягала в тому, що валіз було всього три, а мотузка зовсім не натягнута. Якби вона справді хотіла позбавити себе життя, то взяла б лише одне простирадло та зістрибнула з чиєїсь шафки. Тобто це була генеральна репетиція, як кажуть у театрі.

— Звідки тобі знати? — заперечив я. — Ти ж не бачила, скільки пігулок вона проковтнула чи наскільки вона була не при тямі.

— Я знаю, що я бачила. Вона могла би зійти з тих валіз та ступити на підлогу, і зашморг би все одно не затягнувся. Але тоді я про це не подумала. Я була надто приголомшена, тож просто вигукнула її ім’я.

Той гучний оклик її налякав, і, замість того щоби ступити долі з валіз, Вікі смикнулася та повалилася вперед, а валізи висковзнули в неї з-під ніг. Вона би могла впасти животом на бетоновану підлогу, як сказала Карла, але довжини мотузки забракло. Вікі могла би вижити, якби розпустився вузол, яким вона з’єднала два простирадла, але цього теж не сталося. Під вагою її тіла зашморг затягнувся, і голова різко сіпнулася назад.

— Я почула хрускіт — то зламалася її шия. Такий гучний звук. І все через мене, — вимовила Карла й заридала.