Вона все плакала, і плакала, і плакала.

Ми вийшли з кав’ярні, і я повів її до автобусної зупинки на розі. Я знову й знову повторював їй, що вона ні в чому не винна, і зрештою Карла припинила плакати. Вона навіть злегка всміхнулася.

— Ти дуже переконливий, Джордже.

Я промовчав, і вона б усе одно не повірила, що моя переконливість походить від абсолютної впевненості.

— Той поганий хлопчик забирав усіх, кого я любив, — сказав Галлас.

Бредлі кивнув. Було очевидно, що Галлас сам вірив у свою історію, і якби вона прозвучала в суді, то, замість перепустки до Голкової садиби він би міг отримати довічне ув’язнення. Звісно, йому би не вдалося переконати всіх присяжних, але більшість знайшли би привід зняти питання про смертну кару. Мабуть, зараз уже було запізно. Письмове прохання про відстрочення виконання вироку на підставі історії Галласа про поганого хлопчика мало б вигляд відчайдушної спроби вхопитися за соломинку. Треба було заслухати цю розповідь особисто, побачити вираз на його обличчі. Почути його голос.

Тим часом засуджений позирав на Бредлі крізь каламутне оргскло та злегка всміхався.

— Він був не просто поганий, а ще й жадібний. Він завжди намагався урвати два товари за ціною одного. Тобто одна людина помирала, а друга потім усе життя бовталася в грузькому болоті докорів сумління.

— Ти, певно, переконав Карлу, — мовив Бредлі, — врешті-решт вона вийшла за тебе заміж.

— Повністю переконати її не вдалося, до того ж вона так і не повірила в маленького хлопчика. Якби повірила, то прийшла б на судове засідання, а ми би й досі були одружені, — відповів Джордж, невідривно спостерігаючи за адвокатом крізь перегородку. — Якби вона повірила, то була би рада, що я його вбив.

Тюремник, який сидів у кутку, Макґреґор, поглянув на наручний годинник, вийняв навушники й підвівся.

— Не хочу заважати вашому спілкуванню, адвокате, але вже о пів на дванадцяту, і невдовзі вашому клієнту треба буде повернутися до камери на полуденну перекличку.

— Не розумію, чому його не можна порахувати прямо тут. Зрештою, ви ж його бачите, — м’яко зауважив Бредлі. Він не любив злити тюремників, і, хоча Макґреґор був одним із кращих, Бредлі підозрював, що розізлити його зовсім не важко. Саме таких людей наймають наглядати за неприторенними злочинцями.

— Правила є правила, — відказав Макґреґор і підняв руку, ніби хотів запобігти невисловленому протесту Бредлі. — Я знаю, що незадовго до призначеного дня всі обмеження в часі знімаються, тому можете почекати, поки я приведу його з переклички. Хоча він пропустить ланч, і ви, напевне, теж.

Вони дивилися, як Макґреґор повернувся до свого стільця та знову заткнув вуха навушниками. Коли Галлас обернувся до перетинки з органічного скла, то його обличчям пробігла усмішка.

— Чорт забирай, ви й самі можете здогадатися, що було далі.

І хоча Бредлі дійсно міг, він усе одно склав руки поверх чистих сторінок блокнота:

— Краще ти сам усе розкажеш, чи не так?

Я відмовився від ролі Гарольда Гілла й покинув драмгурток. Грати мені більше не хотілося. Останній рік навчання в Пітті я присвятив бізнес-адмініструванню, особливо бухгалтерії, і Карлі Вінстон. Я здобув диплом, і того ж року ми побралися. Мій батько був дружком. За три роки він помер.

Одна з шахт, якими він опікувався, розташовувалася в містечку Луїза. Це неподалік Айронвіля, на південь від того місця, де й досі жив мій тато разом із Ноною Маккарті чи Мамою Ноні замість «домогосподарки». Шахта називалася «Добра глибина». У другому стволі стався обвал, а це приблизно двісті футів від земної поверхні. Обвал був невеликий, усі вибралися неушкодженими, але мій батько та ще кілька представників правління компанії мали спуститися, щоби оглянути пошкодження та визначити, коли можна буде все полагодити й відновити виробництво. Він так і не вийшов із тої шахти. Ніхто не вийшов.

— Мені постійно дзвонить один хлопчик, — розповіла Ноні згодом.

Вона завжди була привабливою жінкою, але всього за рік після того, як помер мій тато, змарніла: її шкіра вкрилася зморшками й складками, хода перетворилася на дріботіння, і Ноні вбирала голову в плечі щоразу, як хтось заходив до кімнати, ніби очікувала удару. І все це не через загибель мого батька, а через того поганого хлопчика.

— Усе дзвонить і дзвонить. Лає мене ніґґерською сукою, але я не зважаю. Бувало й гірше. Такі образи сходять із мене, мов з гуски вода. Але він повторює одну річ, яка мене насправді непокоїть, — що нещасний випадок стався через мій подарунок. Через ті чоботи. Але ж це неправда, адже так, Джорджі? Має ж бути якась інша причина. Він мав почепити свої повстяні підошви. Він би ніколи не забув їх надягнути, особливо після обвалу, навіть такого незначного.

Я погодився, але бачив, що її все одно продовжують гризти сумніви.

То були Чоботи Слідопита. Мама Ноні подарувала їх батьку на день народження всього за два місяці до вибуху на «Добрій глибині». Мабуть, вона виклала за них не менше трьохсот доларів, але це взуття було варте кожного пенні. Халяви по коліно, шкіра м’яка, як шовк, але міцна. Такі чоботи чоловік міг проносити все життя та передати в спадок синові. Підошви були поцятковані шипами, а ви самі розумієте, що такі набійки кресають іскри на підхожих поверхнях, наче криця об кремінь.

Мій тато ніколи б не вдягнув шиповані чоботи до шахти, де міг статися викид метану чи рудникового газу, і не кажіть мені, що він просто забув. Як тут можна забути, коли в нього та двох інших бідолах на поясах теліпалися респіратори, а на спинах висіли балони з киснем. Мама Ноні була права: навіть якби він вдягнув Слідопити, то обов’язково пов’язав би на них повстяні підошви. Нагадувати їй про це не було потреби, вона й сама знала, що батько був дуже обережним. Але навіть найбільш божевільна ідея може вроїтися в голову людині, якщо вона самотня й убита горем, а їй не дають про це забути. Такі думки звиваються, немов паразити, відкладають яйця, і незабаром мозок уже кишить хробаками.

Я порадив Ноні змінити номер телефону, і вона дослухалася, але той хлопчик роздобув її новий номер і дзвонив. Він торочив, що мій батько забув, яке на ньому взуття, а тоді один із тих шипів викресав іскру, і все полетіло під три чорти.

— Цього б ніколи не сталося, якби ти не подарувала йому ті чоботи, тупа чорнопика сучко. — Отакі речі він їй казав, а може й гірші, тільки вона мені не розповідала.

Зрештою, вона взагалі вимкнула телефон. Я запевняв її, що телефон потрібен, адже вона жила на самоті, але Ноні й слухати не захотіла.

– Інколи він дзвонить просто серед ночі, Джорджі. Ти не розумієш, як воно — лежати без сну, слухати безперервне дзеленчання й знати, що це той хлопчик. Що ж то за батьки, які дозволяють дитині робити такі речі, навіть не уявляю.

— То вимикай його на ніч, — зауважив я, на що вона відповіла:

— Я пробувала. Але інколи він все одно дзвонить.

Я припустив, що це їй ввижається. Я й сам намагався в це повірити, містере Бредлі, але не вийшло. Якщо той поганий хлопчик зміг поцупити скриньку для ланчів зі Стівом Остіном, яка належала Марлі, якщо він знав про провальні проби Вікі та Чоботи Слідопита, якщо він рік у рік не старів, то, певна річ, він міг додзвонитися навіть на вимкнутий телефон. У Біблії сказано, що Диявол вільно ходить землею і Бог йому не указ. Не знаю, чи той поганий хлопчик був самим Дияволом, але бісом — то напевно.

Також я не знаю, чи врятував би Маму Ноні дзвінок у «швидку». Знаю тільки, що коли в неї стався серцевий напад, то вона не змогла викликати лікарів, бо телефону не було. Вона так і померла самотою в себе на кухні. Наступного дня її знайшла сусідка.

Ми з Карлою пішли на похорон і, провівши Ноні в останню путь, залишились ночувати в будинку, де вона мешкала з моїм батьком. На світанку я прокинувся, бо мені наснилося жахіття, а потім не зміг заснути. Коли я почув, як на ґанок упала газета, то пішов її підібрати й побачив, що на поштовій скриньці піднято прапорець. Тож я почовгав надвір у самих капцях і халаті й зазирнув у неї. Там лежала шапочка з пластиковим пропелером. Я її витягнув, і на дотик вона була тепла, наче той, хто її щойно скинув, палав у гарячці. Мені було огидно тримати її в руках, немов я міг підхопити якусь заразу, але я все одно перевернув її та зазирнув усередину. Тканина була вимазана олією для волосся, застарілим косметичним засобом, що давно вийшов з ужитку. На неї налипло кілька оранжевих волосин. А ще там знайшлася записка, вочевидь нашкрябана дитиною, бо літери були кривими й похиленими. «ЗАЛИШ СОБІ, У МЕНЕ Є ЩЕ ОДНА», — ішлося в записці.