— Не помиляєшся, — неохоче буркнув Бредлі. — Але не варто на це покладатися, Джордже. Може, його дані просто загубилися, та й по всьому. Таке буває. У системі трапляються збої.

Усмішка Галласа перетворилася на широченний вишкір:

— Головне — вірити в це, містере Бредлі. Головне — вірити.

Він повернувся й помахав Макґреґору, який заховав навушники й підвівся зі стільця.

— Закінчили?

— Так, — підтвердив Галлас. Поки Макґреґор відмикав замок на ланцюзі, він знову поглянув на адвоката. Його вишкір, який Бредлі бачив на його обличчі вперше й востаннє, зник, наче його ніколи не було.

— Ви прийдете? Коли настане час?

— Я прийду, — пообіцяв Бредлі.

8

І він прийшов за шість днів, коли об 11:52 в кімнаті для спостерігачів піднялися штори, а за ними з’явилася камера для страт з білими кахлями й Y-подібним столом. Два інші допущені відвідувачі також були присутні. Перший — отець Патрик із храму Святого Андрія. Бредлі сидів біля нього на останньому ряду. Окружний прокурор примостився перед самим вікном, склавши руки на грудях і не зводячи очей із камери по інший бік скла.

Команда катів (Бредлі сам вигадав цей гротескний вираз) уже була на місці. Вона складалася з шести осіб: директор тюрми Тумі, Макґреґор і двоє інших наглядачів, а також парочка медичних працівників у білих халатах. Головний учасник вистави лежав на столі, його випростані руки були перев’язані еластичними ременями, але щойно піднялися штори, увагу Бредлі одразу привернув директор, який мав недоречно вишуканий вигляд у синій сорочці з відкритим коміром, яка краще би пасувала до партії в гольф.

Талію Джорджа Галласа оперезував пасок, а через плече були перекинуті ще три ремені. Складалося враження, що його збиралися запустити в космос, а не вколоти летальну ін’єкцію. На його прохання священика не запросили, але коли Джордж побачив Бредлі й отця Патрика, то підняв руку на знак привітання, наскільки це дозволили паски на його зап’ястку.

Патрик помахав у відповідь, а потім обернувся до Бредлі. Його обличчя було біле як крейда.

— Ви колись відвідували такі заходи?

Бредлі похитав головою. У роті пересохло, і він боявся, що голос може зірватися.

— Я теж. Гадаю, я переживу. А він… — отець Патрик прочистив горло. — Він гарно ставився до хлопців. Вони його любили. Повірити не можу, що… навіть зараз не можу повірити…

Бредлі також не міг. Але вірив. Бо мусив.

Окружний прокурор озирнувся й спохмура подивився на них, наче Мойсей на грішників.

— Стуліть свої роти, панове.

Галлас оглянув кімнату, в якій він мав провести свої останні хвилини. Він виглядав спантеличеним, наче не розумів, хто він і що з ним відбувається. Макґреґор поклав долоню йому на груди, немов намагався заспокоїти Джорджа. Було 11:58.

Один із білих халатів (парентеральний спеціаліст, як припустив Бредлі) перев’язав руку Галласа довгою гумовою стрічкою, а потім увів голку й закріпив її пластиром. Голка приєднувалася до трубки для ін’єкцій. Трубка тягнулася до панелі на стіні, де над трьома важелями горіли три червоні лампочки. Другий білий халат підійшов до панелі й склав руки на животі. Тепер єдиним рухомим тілом у кімнаті смерті був Джордж Галлас, який швидко кліпав очима.

— Вони вже почали? — прошепотів отець Патрик. — Нічого не розумію.

— Я теж, — зашепотів у відповідь Бредлі. — Може, але…

Пролунало гучне клацання, і вони підстрибнули від несподіванки (представник прокуратури сидів непорушно, немов скеля). Заговорив директор:

— Ви там мене нормально чуєте?

Прокурор підняв великі пальці й знову склав руки на грудях.

Директор звернувся до Галласа:

— Джордже Пітере Галлас, суд присяжних, який складається з ваших співвітчизників, засудив вас до смертної кари, і це рішення було затверджено вищим судом штату та Верховним Судом Сполучених Штатів Америки.

«Ніби комусь до цього є діло», — подумав Бредлі.

— Ви маєте право на останнє слово. Чи хочете щось сказати?

Галлас спочатку похитав головою, але потім передумав. Він зазирнув крізь скло в кімнату спостерігачів.

— Вітаю вас, містере Бредлі. Дякую, що прийшли. Слухайте, я би на вашому місці почав пильнувати. Пам’ятайте, воно приходить у подобі дитини.

— Ви закінчили? — замалим не радісно поцікавився директор.

Галлас кинув на нього погляд:

— Мабуть, треба зауважити ще дещо. Де ви, в біса, дістали цю сорочку?

Директор Тумі кліпнув, наче хтось вилив йому в обличчя склянку холодної води, а потім поглянув на лікаря:

— Усе готово?

Білий халат біля панелі кивнув. Директор видав чергову порцію законодавчої нісенітниці, звірився з годинником і насупився. 12:01 — вони вже запізнювалися на одну хвилину. Він подав знак білому халату, наче режисер, що підказував слова актору. Лікар перекинув важелі, і три червоні лампочки засвітилися зеленим.

Інтерком досі працював, і Бредлі почув, як Галлас перефразував питання отця Патрика:

— Уже почалося?

Ніхто йому не відповів. Це вже не мало ніякого значення. Із рота Джорджа вихопилося хрипке сопіння. Промайнула хвилина. Ще один звук, схожий на хропіння. Ще дві хвилини. Потім чотири. Бредлі озирнувся. Отець Патрик пішов.

Коли Бредлі вийшов із Голкової садиби, віяв холодний вітер із прерій. Він застебнув піджак і почав глибоко дихати, намагаючись увібрати якомога більше повітря в легені, якомога швидше. Справа була не тільки в страті. Окрім дивної синьої сорочки директора Тумі, процедура здалася прозаїчною, наче щеплення від лишаю чи правця. Ось що було справжнім жахіттям.

Краєчком ока він помітив якийсь рух у Курячому загоні, де зазвичай гуляли засуджені до смертної кари в’язні. Тільки сьогодні там нікого не мало бути. Того дня, коли відбувалася страта, прогулянки скасовувалися. Так йому сказав Макґреґор. І певна річ, коли Бредлі повернув голову, Курячий загін виявився порожнім.

«Воно приходить у подобі дитини», — згадав Бредлі, а потім засміявся. Змусив себе засміятися. Його уява викидає коники, не більше. Він спробував себе в цьому переконати й здригнувся.

Отець Патрик уже поїхав на своєму старому «Вольво». На невеличкому паркувальному майданчику біля Голкової садиби не було жодної машини, окрім автомобіля Бредлі. Адвокат зробив до неї кілька кроків і раптом хутко озирнувся на Курячий загін. Його довгий плащ тріпотів навколо колін. Нікого. Звісно, що ні, Господи Ісусе. Джордж Галлас був божевільним, і навіть якщо той поганий хлопчик існував насправді, то він був уже мертвий. Шість пострілів із пістолета сорок п’ятого калібру кого завгодно відправлять на той світ.

Бредлі знову вирушив у напрямку своєї машини і, коли дістався капота, знову зупинився. Він переднього бампера до задньої фари «Форда» простягалася довга нерівна подряпина. Хтось пошкрябав ключем його машину. У тюрмі максимального рівня захисту, де треба пройти три пропускні пункти й стільки ж перевірок, аби потрапити всередину, хтось подряпав його машину.

Спочатку Бредлі вирішив, що це зробив окружний прокурор, який сидів, склавши руки на грудях із виглядом канонічного праведника. Але це було не логічно. Прокурор отримав те, по що прийшов, — зрештою, він став свідком смерті Джорджа Галласа.

Бредлі відчинив двері, які навіть не потурбувався замкнути (бо він же був у тюрмі), і закляк іще на кілька хвилин. Потім, наче підкоряючись якійсь зовнішній силі, він повільно підняв руку і затулив нею рота. На водійському сидінні лежала шапочка з пропелером. Одна пластикова лопать була зламана.

Нарешті він спромігся нахилитися й підібрати її, затиснувши тканину двома пальцями, як це колись зробив Галлас. Бредлі зазирнув під шапочку. Усередині виявилася записка, нашкрябана кривими, нерівними, похиленими літерами. Її вочевидь писала дитина.

«ЗАЛИШ СОБІ, У МЕНЕ Є ЩЕ ОДНА»

І тут Бредлі почув високий та дзвінкий дитячий сміх. Він кинув погляд у Курячий загін, але там так само нікого не було.